...подумав я, і вирішив записатись на танці. Давно вже, доречі, подумав і досить давно записався, але пішов тільки зараз. Вибір у мене був аж надто великий, але коливався я між двома різновидами танців: сальса - бо "гаряче" і танго - бо "круто". Один з моїх українських колег схилявся більше до танго і - voilà - сьогодні було перше заняття.
Моєму французькому науковому керівнику нарешті захотілось попрацювати зі мною трішки і він прийшов саме майже в той час, коли мені треба було вже вирушати в інший кінець міста на на ту ж таки секцію танців. Тому, за браком часу, переодягнутись в білі випрасувані брюки і красиву сорочку мені не вдалось. Що в принципі і непогано. Уявляю собі, як би розповідав про нас своїм друзям за пляшкою пива наш викладач танців: "Прийшло сьогодні до мене два "штріха". Запізнились хвилин на тридцять. Один говорить французською, як іспанська корова [comme la vache espagnole], а інший і того не може. Танцюють ще гірше, ніж говорять. Но зате, які штани на них "красіві"!..."
Отже, заявились ми на танці досить цивільненько: джинси, туфлі, светри. І тут почалась "джага". Після того, як ми спробували пояснити, чого ми хочемо, і коротко розповіли, хто ми такі, до нас разом з тренером підійшла його помічниця (мадам, пристойного віку і латиноамериканської зовнішності). Наш діалог я спробую передати дослівно:
- Ти, -показуючи на мене, -будеш за хлопчика, а ти, - тикаючи пальцем на мого колегу, - за дівчинку. Чи як ви домовились?
- Non, - кажу я автоматично. А сам думаю: "Хлопці, це - підстава...".
- А ви, власне, звідки, - питає мадам.
- Українці!
- Ви говорите німецькою?
- Ні.
- А чому?..
-...
- А ідіш?
- 8-|
Короче кажучи, не стали ми досліджувати її латиноамериканську логіку, тим більше, що для нас знайшлись партнерки, котрих ми не хотіли втрачати, щоб потім не вирішувати, хто ж все таки серед двох хлопців є дівчинкою.
Танцюю я і справді страшно погано (особливо тверезий)... Після тридцяти хвилин простих рухів, котрі мені ніяк не вдавались, шановна мадам вирішила взяти все (і мене в тому числі) в свої руки. Подьоргав я пару разів кінцівками, за що заслужив комплімент: "не так вже й погано". І був переданий партнерші зі словами (дослівно): "Бери його - він ще теплий..."
Скоро є надія стати струнким і елегантним.
Ну, так що? піднімайте руки, хто буде дівчинкою?
середа, 3 грудня 2008 р.
вівторок, 11 листопада 2008 р.
...я пас ягняток за селом.
Дорослішаєш - це, коли розумієш, що пора з'їжджати на квартиру через те, що не можеш заснути, бо чуєш, як через дві стіни твій сусід "перчить" подругу.
середа, 1 жовтня 2008 р.
Знахідка
Вештався у центрі Парижу і знайшов отаке:
Майже дослівний переклад:
Майже дослівний переклад:Загублено помаранчеві трусики
мають велике сентиментальне значення
винагорода гарантується
дякуємо за те, що з нами зв'яжетесь, якщо ви маєте хоч найменшу інформацію з цього приводу
ми дуже хвилюємось
а_де_ж_все-таки_знаходяться_помаранчеві_трусики@live.fr
субота, 20 вересня 2008 р.
Радості подружнього життя
На літні канікули мій сусід по квартирі з'їхав і не обіцяв повертатись. Оскільки ми жили разом, то документи на деякі речі теж здавали разом, зокрема папери на знижку по оплаті житла оформляв він, попросивши у мене лише деякі ксерокопії.
Десь через місяць, після того як він з'їхав, мені одна контора прислала листа, в який починався приблизно наступним чином: “Оскільки ви вже не живете разом зі своєю дружиною...”.
І як же я був радий, коли одного разу, повернувшись з роботи, побачив біля плитки його вилки і ложки з червоними пластиковими ручками!
“Мой любимый жена” такий хазяйновитий, що привіз із собою електричну духовку і навіть доволі об'ємну тумбочку під неї. Мало того, десь через тиждень свого приїзду він звернувся до мене з питанням: “Віктор, мол, як на рахунок повечеряти разом? Я привезу з дому вина з погребу мого батька і приготую щось.”. Ну, як я міг сказати “ні”?
В минулу середу на столі красувалось м'ясце, варений рис і пляшечка “Шато де Кавайе” 2001 року. Приємна сімейна вечеря без нав'язливого сервісу.
P.S. Не знаю, хто пустив цю чутку про сусіда-негра, але, щоб придушити її “на корню”, хочу зауважити, що сусід у мене білий(!) кучерявий француз на ім'я П'єр.
Десь через місяць, після того як він з'їхав, мені одна контора прислала листа, в який починався приблизно наступним чином: “Оскільки ви вже не живете разом зі своєю дружиною...”.
І як же я був радий, коли одного разу, повернувшись з роботи, побачив біля плитки його вилки і ложки з червоними пластиковими ручками!
“Мой любимый жена” такий хазяйновитий, що привіз із собою електричну духовку і навіть доволі об'ємну тумбочку під неї. Мало того, десь через тиждень свого приїзду він звернувся до мене з питанням: “Віктор, мол, як на рахунок повечеряти разом? Я привезу з дому вина з погребу мого батька і приготую щось.”. Ну, як я міг сказати “ні”?
В минулу середу на столі красувалось м'ясце, варений рис і пляшечка “Шато де Кавайе” 2001 року. Приємна сімейна вечеря без нав'язливого сервісу.
P.S. Не знаю, хто пустив цю чутку про сусіда-негра, але, щоб придушити її “на корню”, хочу зауважити, що сусід у мене білий(!) кучерявий француз на ім'я П'єр.
неділя, 31 серпня 2008 р.
Звіт
Якщо мені не зраджує пам'ять, то на завтра мені конче треба мати звіт про те, що я зробив корисного в науці протягом останніх трьох місяців. Що стосується трьох місяців - то це проблематично, адже в останньому місяці були такі моменти, що взагалі були викреслені з пам'яті певною кількістю вжитого спирту на кілограм-градус тіла. Про науку в такий день - останній вихідний день перед навчальним роком - взагалі не хочеться згадувати, а тому — ось вам звіт про мою далеко ненаукову діяльність на просторих теренах рідної неньки-України.
В останні роки стало доброю традицією на початку серпня-місяця з'їздити в, не побоюсь цього слова, “Мекку української інтелігенції” — славне місто Бердичів! Не пропустив це побачення з містом єврейської слави і розбитого асфальту (це така місцева “родзинка”) я і цього року. Ну, що тут розповідати?.. Було б погано — на цілих три дні я б там не залишилився... Їдьте і самі дивіться!
Так, Ілліч, нагадай мені дати тобі номер мого банківського рахунку для перерахування коштів за рекламу.
Далі був Київ... Тут стає трішки боляче, соромно і взагалі важкувато щось згадувати. Ну, я спробую.
Отже, коли гарна дівчинка зустрічає хорошого хлопчика, то через деякий час гості гуляють на їхньому весіллі. На весіллі, як правило, хто не знає, весело, а на ранок болить голова. Бувають ситуації гірші... Зранку відкриваєш одне око, а поряд на ліжку лежить мужик животом донизу. Далі спати вже не хочеться, але і прокидатись якось моторошно. Коли поряд починають розмовляти люди і казати, що ти знаходишся “далеченько” від місця вчорашнього святкування, починає взагалі ставати цікаво. Так... що це в нас там? Ой!.. Обригані туфлі і штани... Хто це все зробив? Хто я і де мої “вєщі”? Питаю сусіда, котрий з живота перевернувся на спину і, очевидно, почуває себе не краще, але вже потягує пивко: “Ви часом не знаєте, як ми сюди попали?”. Фрази сказані ним достойні цитатника “Мудрая мисль”: “Ты знаешь, я не знаю, но нам наверное лучше об этом и не знать...”, но “отдохнули мы песнярски”. Це все мені нагадало фейманівську гру богів у шахи: вони попереставляли фігури, а ти зранку прокидаєшся без штанів у чужій квартирі і не розумієш смислу гри.
Далі був Козятин. Як казав Остап Бендер: “Это вам не Рио-де-Жанейро...”, це навіть не Бердичів... Отут колєга пару слів накатав про красу і витонченість міста.
Про хорошу дівчинку і красивого хлопчика (чи навпаки) я вже писав. В даному випадку все майже аналогічно. Ех, піндос, відлітають такі хороші дівчатка заміж... Але як ми з тобою співали? Га? Безумовно, окрасою стола окрім фаршированої риби були я, ти і Вася, та й увесь гарнізон “подружок молодої” на чолі із златокудрим Іллічом.
Дякуючи “Укрзалізниці” і доісторичному “Рафіку” з відпадаючим глушником, наступного дня після ночі проведеної в Козятині я був на Прикарпатті, а, згодом, і в Карпатських горах. Тут майже все було як в піснях Висоцького:
“Внизу не встретишь, как не тянись,
За всю свою счастливую жизнь
Десятой доли таких красот и чудес.”
В якісь моменти часу я десь сам собі казав, як один з туристів, що зустрівся моїм колегам по подорожі: “Я вже n днів ходжу як дід!”. В плані того, що веду дикий спосіб життя — і це так класно! Де ж та пенсія? - переберусь у глуху місцину, заведу кіз і буду вирощувати, як в часи шаленої юності, кольорові помідори і брюсельську капусту.
Дуже жирною крапкою в карпатській подорожі став заїзд у місто Делятин. Суперові схили над річкою Прут, котра зачарувала мене і я, будучи абсолютно тверезий і з власної волі, заліз у неї купатись. Де був мій інстинкт виживання? Певно там саме, де він був, коли я пив опів на сьому ранку шампанське... При гарній нагоді, дякую, ґаздам за гостинність і за можливість відчути себе аристократом (не менше)!
Треба, очевидно, щось гарне почитати, бо я цю “маляву” пишу вже тиждень, а натхнення вистачає буквально на два речення. Після двох фраз, як у кішки з висланого мені “опуса” (дякую, за гарний настрій): “Свобода и ниебёт!”.
Та, власне, більше-то і описувати нема що. Вірніше, час був гарний і в Кам'янці-Подільському і в Меджибожі, але фрази достойної цього блога (рівень і стилістику б втримати) не знаходжу. Пам'ятаю лише як в “квазіресторані” “Челентано” я їв “квазіпіццу”, але за відсутності сервісу в ресторані “Під Брамою” (обережно, антиреклама), в третьому наближенні, за наявності страшної зливи на вулиці і потужної хвилі голоду “квазіїжа” “натягується” на нормальну.
“- Вам либо четыре с плюсом либо пять с натяжкой...
- Спасибо, спасибо, я зачётку за дверью подожду.”
До речі, сівши в потяг до Києва, щоб вчасно прибути на реєстрацію до вильоту, я думав, що вже всі пригоди скінчились. Але, як воно часто бува, усяка нехороша штука підкрадається несподівано. В хвилини, коли біжиш з ноутбуком в одній, а з котлетами від мами і хлібом в торбинці в іншій руці і розумієш, що реально не встигаєш на літак, бо треба ще забрати сумку з камери схову, повернутись до автобусної зупинки і взагалі зараз година пік, відчуваєш ціну хвилині. Далі - в таксі - приходить відчуття байдужості. Навіть 160 кілометрів на годину по мокрій дорозі обходять стороною. Подальші почуття можна описати тільки метафорично. Ти довго терпів-терпів, а момент, коли працівник аеропорту бажає тобі вдалого польоту, аналогічний моменту, коли погляд зупиняється на милому серцю унітазі... Все! Далі можна розслабитись.
Ще раз дякую організаторам і співучасникам! До наступних зустрічей!
В останні роки стало доброю традицією на початку серпня-місяця з'їздити в, не побоюсь цього слова, “Мекку української інтелігенції” — славне місто Бердичів! Не пропустив це побачення з містом єврейської слави і розбитого асфальту (це така місцева “родзинка”) я і цього року. Ну, що тут розповідати?.. Було б погано — на цілих три дні я б там не залишилився... Їдьте і самі дивіться!
Так, Ілліч, нагадай мені дати тобі номер мого банківського рахунку для перерахування коштів за рекламу.
Далі був Київ... Тут стає трішки боляче, соромно і взагалі важкувато щось згадувати. Ну, я спробую.
Отже, коли гарна дівчинка зустрічає хорошого хлопчика, то через деякий час гості гуляють на їхньому весіллі. На весіллі, як правило, хто не знає, весело, а на ранок болить голова. Бувають ситуації гірші... Зранку відкриваєш одне око, а поряд на ліжку лежить мужик животом донизу. Далі спати вже не хочеться, але і прокидатись якось моторошно. Коли поряд починають розмовляти люди і казати, що ти знаходишся “далеченько” від місця вчорашнього святкування, починає взагалі ставати цікаво. Так... що це в нас там? Ой!.. Обригані туфлі і штани... Хто це все зробив? Хто я і де мої “вєщі”? Питаю сусіда, котрий з живота перевернувся на спину і, очевидно, почуває себе не краще, але вже потягує пивко: “Ви часом не знаєте, як ми сюди попали?”. Фрази сказані ним достойні цитатника “Мудрая мисль”: “Ты знаешь, я не знаю, но нам наверное лучше об этом и не знать...”, но “отдохнули мы песнярски”. Це все мені нагадало фейманівську гру богів у шахи: вони попереставляли фігури, а ти зранку прокидаєшся без штанів у чужій квартирі і не розумієш смислу гри.
Далі був Козятин. Як казав Остап Бендер: “Это вам не Рио-де-Жанейро...”, це навіть не Бердичів... Отут колєга пару слів накатав про красу і витонченість міста.
Про хорошу дівчинку і красивого хлопчика (чи навпаки) я вже писав. В даному випадку все майже аналогічно. Ех, піндос, відлітають такі хороші дівчатка заміж... Але як ми з тобою співали? Га? Безумовно, окрасою стола окрім фаршированої риби були я, ти і Вася, та й увесь гарнізон “подружок молодої” на чолі із златокудрим Іллічом.
Дякуючи “Укрзалізниці” і доісторичному “Рафіку” з відпадаючим глушником, наступного дня після ночі проведеної в Козятині я був на Прикарпатті, а, згодом, і в Карпатських горах. Тут майже все було як в піснях Висоцького:
“Внизу не встретишь, как не тянись,
За всю свою счастливую жизнь
Десятой доли таких красот и чудес.”
В якісь моменти часу я десь сам собі казав, як один з туристів, що зустрівся моїм колегам по подорожі: “Я вже n днів ходжу як дід!”. В плані того, що веду дикий спосіб життя — і це так класно! Де ж та пенсія? - переберусь у глуху місцину, заведу кіз і буду вирощувати, як в часи шаленої юності, кольорові помідори і брюсельську капусту.
Дуже жирною крапкою в карпатській подорожі став заїзд у місто Делятин. Суперові схили над річкою Прут, котра зачарувала мене і я, будучи абсолютно тверезий і з власної волі, заліз у неї купатись. Де був мій інстинкт виживання? Певно там саме, де він був, коли я пив опів на сьому ранку шампанське... При гарній нагоді, дякую, ґаздам за гостинність і за можливість відчути себе аристократом (не менше)!
Треба, очевидно, щось гарне почитати, бо я цю “маляву” пишу вже тиждень, а натхнення вистачає буквально на два речення. Після двох фраз, як у кішки з висланого мені “опуса” (дякую, за гарний настрій): “Свобода и ниебёт!”.
Та, власне, більше-то і описувати нема що. Вірніше, час був гарний і в Кам'янці-Подільському і в Меджибожі, але фрази достойної цього блога (рівень і стилістику б втримати) не знаходжу. Пам'ятаю лише як в “квазіресторані” “Челентано” я їв “квазіпіццу”, але за відсутності сервісу в ресторані “Під Брамою” (обережно, антиреклама), в третьому наближенні, за наявності страшної зливи на вулиці і потужної хвилі голоду “квазіїжа” “натягується” на нормальну.
“- Вам либо четыре с плюсом либо пять с натяжкой...
- Спасибо, спасибо, я зачётку за дверью подожду.”
До речі, сівши в потяг до Києва, щоб вчасно прибути на реєстрацію до вильоту, я думав, що вже всі пригоди скінчились. Але, як воно часто бува, усяка нехороша штука підкрадається несподівано. В хвилини, коли біжиш з ноутбуком в одній, а з котлетами від мами і хлібом в торбинці в іншій руці і розумієш, що реально не встигаєш на літак, бо треба ще забрати сумку з камери схову, повернутись до автобусної зупинки і взагалі зараз година пік, відчуваєш ціну хвилині. Далі - в таксі - приходить відчуття байдужості. Навіть 160 кілометрів на годину по мокрій дорозі обходять стороною. Подальші почуття можна описати тільки метафорично. Ти довго терпів-терпів, а момент, коли працівник аеропорту бажає тобі вдалого польоту, аналогічний моменту, коли погляд зупиняється на милому серцю унітазі... Все! Далі можна розслабитись.
Ще раз дякую організаторам і співучасникам! До наступних зустрічей!
31 серпня 2008
четвер, 7 серпня 2008 р.
Майже плач Ієремії
Отак... повертайся на Батьківщину... Краще б вона жила десь у моїх думках: красива, зелена, з доброзичливими та чуйними людьми і чорними вишиванками. З усього списку після її відвідин залишаються правдою лише чорні вишиванки.
Як мені остогидло перебування у цьому дурдомі! Невже таке було завжди, а я лише цього не помічав?!
Що саме не так? - а майже все! Відсутність сервісу та наявність нав'язливого «впарювання», побиті дороги і засмічені «псевдогазони», брудний і непередбачуваний транспорт, черги...
Чергам в нашій країні слід би присвятити окрему книжку. Наприклад, «Основи ментальності та психології українського етносу на основі дослідження процесу чергоутворення на вокзалах, магазинах та в ощадкасах». Причому, тут дослівно як по Леніну-навпаки: і низи можуть і верхи хочуть, а якщо й не хочуть, то вже точно не заважають. Ну, нічого не коштує взяти і натягнути перед усіма працюючими касами (на пошті, на вокзалі, де завгодно) стрічку і зробити так, щоб усі люди стояли у спільній черзі – не били, не ображали і не штовхали один одного під час того, коли вони перебігають від однієї каси, в якій почалась «технічна перерва», до іншої, в якій вона почнеться через 15 хвилин.
Фу! мене нудить і душить сором...
Ще так багато можу написати усього нехорошого: і про бидло, котре ганяє у Київ на заробітки чи то ще за чимось і включає на весь вагон свій модний мобільний телефон з останнім альбомом «Бутирки», фоткаючи одночасно на нього своє необтяжене інтелектом «обличчя», і про пасажирів літака з Парижу в гавайських сорочках, котрі вже через 5 хвилин після проходження митного контролю сунули голови за фіранки віконця, з якого виїжджає багаж і з'ясовували стосунки з бориспільськими вантажниками, і,.. і,.. і,..
За Київ взагалі соромно... Кияни, я вам співчуваю... Столиця майже п'ятдесятимільйонної держави, а запах бомжів і чебуреків при підході до залізничного вокзалу чути вже майже з проспекту Шевченка!
Пане Платіні, я думаю, що треба Євро-2012 в Україні відкласти як мінімум до 2040 року за умови, що така країна буде існувати на мапі, а не буде продавати гарячі біляші і «сємачки» на кордоні між Об'єднаною Європою і Великою Російсько-Китайською імперією.
понеділок, 26 травня 2008 р.
Остановись мгновенье, ты прекрасно!
Жизнь надо прожить так,
чтобы остальным было мучительно
больно за ваши удачно прожитые годы.
чтобы остальным было мучительно
больно за ваши удачно прожитые годы.
Трошки хамський епіграф, але чомусь мені так сподобався, що я не зміг втриматись від спокуси і не помістити його перед цією публікацією. Тим більше, що десь глибоко в душі так би хотілось його реалізувати!..
Ох! Тільки сівши на прогулянковий катер, котрий мене забирав з острова, я пожалкував, що я не Фауст і не можу фразою з назви цього шматка творчості справді назавжди зупинити мить.
Хтось казав перед поїздкою, що ми їдемо в рай... Ну, не знаю, чи в справжньому раю читають по 7 з половиною годин лекцій з дифузійних фазових перетворень (французською мовою!) і чи подають там до столу в обід і на вечерю пляшечку вина, але однозначно там повинні бути море і пальми. І бажано, щоб вода була прозора-прозора, так щоб бачити на триметровій глибині зграйки риб, а після плавання і лежання на воді на руках не залишалось солі...
А ще, напевне, в рай не спізнюються... Неприємно все ж в таку відповідальну подорож заскакувати в вагон метро з незастібнутим ременем на штанах, в куртці на голому торсі та кросівках на босу ногу. Але на які тільки жертви не підеш, якщо хочеш хоч п'ять днів побувати в раю! ...серце аж вискакує з грудей, руки трясуться, а шкарпетки не хочуть одягатись на босі ноги, але всеодно є малесеньке відчуття щастя десь в області живота - "такі встиг!", дарма, що не та сорочка без запонок на рукавах теліпається в лівій руці, а окулярів нема ні від сонця ні від близькозорості. Рукава ж можна закотити по лікоть, а на лекціях сідати на перші ряди і емоційно жмуритись, роблячи вигляд, що розумієш кожне (кляте) французське слово.
Ні, все ж не кожне французське слово кляте! Тепер я в цьому впевнений так само, як і в тому, що "боги смерті також їдять... яблука". Ех, Матільда... краще б ти зі мною кидала монетку у воду, щоб повернутись туди разом...
Ох! Тільки сівши на прогулянковий катер, котрий мене забирав з острова, я пожалкував, що я не Фауст і не можу фразою з назви цього шматка творчості справді назавжди зупинити мить.
Хтось казав перед поїздкою, що ми їдемо в рай... Ну, не знаю, чи в справжньому раю читають по 7 з половиною годин лекцій з дифузійних фазових перетворень (французською мовою!) і чи подають там до столу в обід і на вечерю пляшечку вина, але однозначно там повинні бути море і пальми. І бажано, щоб вода була прозора-прозора, так щоб бачити на триметровій глибині зграйки риб, а після плавання і лежання на воді на руках не залишалось солі...
А ще, напевне, в рай не спізнюються... Неприємно все ж в таку відповідальну подорож заскакувати в вагон метро з незастібнутим ременем на штанах, в куртці на голому торсі та кросівках на босу ногу. Але на які тільки жертви не підеш, якщо хочеш хоч п'ять днів побувати в раю! ...серце аж вискакує з грудей, руки трясуться, а шкарпетки не хочуть одягатись на босі ноги, але всеодно є малесеньке відчуття щастя десь в області живота - "такі встиг!", дарма, що не та сорочка без запонок на рукавах теліпається в лівій руці, а окулярів нема ні від сонця ні від близькозорості. Рукава ж можна закотити по лікоть, а на лекціях сідати на перші ряди і емоційно жмуритись, роблячи вигляд, що розумієш кожне (кляте) французське слово.
Ні, все ж не кожне французське слово кляте! Тепер я в цьому впевнений так само, як і в тому, що "боги смерті також їдять... яблука". Ех, Матільда... краще б ти зі мною кидала монетку у воду, щоб повернутись туди разом...
пʼятниця, 9 травня 2008 р.
В мире животных
Декілька місяців тому мій чорношкірий знайомий з'їхав зі своєї винайманої кімнати. Цікавого в тому не було б нічого, якби в тій квартирі окрім хазяйки та її дітей не жили ще кицька, собака (котрий на той момент більше розумів французьких слів, ніж я), два тхора незрозумілої породи і здоровелячий хамелеон у скляному тераріумі, що за словами того ж таки товариша рівно раз на два тижні страшно смердів. Крім того, він (товариш) стверджував, що хазяйка квартири виділила йому кімнату, бо хотіла щоб у неї до усього цього зоопарку в домі жила ще ручна мавпа... Напевно мавпі не сподобався вол'єр і, як самостійна тварина, вона невдовзі втекла.
І це, я вам скажу, не поодинокий випадок такої любові до тварин. Йдеш буває, задер голову, думаєш про щось величне і світле, а природа - вона така - під ногами. Тільки "хляп" і вже, так би мовити,вступив в продукти її життєдіяльності. Ну, то не сильно страшно - кажуть навіть гроші будуть водитись після таких процедур.
А от трохи моторошно стає, коли в одинадцять годин ночі в тебе під самісіньким вікном починають вити якісь перевертні. Перевертні - не перевертні, але коти були здоровелячі. Я розумію, що весна на дворі, але ж схаменіться! Він (кіт судячи по вухам і яйцям) тільки подасть голос, вона прямо як базарна баба "Ай-яй-яй-яй". Я не сміюсь, бо це було не смішно, а навіть дуже голосно і довго. Причому їх наглості не було меж: на мої прохання і вмовляння з вікна другого поверху реакції взагалі не було ніякої, а коли в них полетів стручок спаржевої квасолі з моєї вечері, то це відволікло їх лише на якусь мить.
Але досить про котів - у них любов, а коли любов, то навіть спаржева квасоля не допоможе. Але, як відомо, сама шалена любов - це у китайців і кроликів. Ну, китайцями зараз мало вже кого здивуєш, а от кроликів прямо неподалік від дороги і людських будинків я зовсім вчора не сподівався побачити.
Уявіть собі підвальну кицьку, котрій тулуб нижче пояса посипали дустом. Так так, підвальну - щоб там було побільше блохів, котрі будуть весело скакати усією дружною родиною в сторону, де дустом не сипали. Учора я був дустом, а блохами були зайці. Штук двадцять напевне! Навіть трійко мені в кадр попалися.
А тут ще пару фоток пташок, котрі у мене отут під вікном кормляться і не тільки.
І це, я вам скажу, не поодинокий випадок такої любові до тварин. Йдеш буває, задер голову, думаєш про щось величне і світле, а природа - вона така - під ногами. Тільки "хляп" і вже, так би мовити,вступив в продукти її життєдіяльності. Ну, то не сильно страшно - кажуть навіть гроші будуть водитись після таких процедур.
А от трохи моторошно стає, коли в одинадцять годин ночі в тебе під самісіньким вікном починають вити якісь перевертні. Перевертні - не перевертні, але коти були здоровелячі. Я розумію, що весна на дворі, але ж схаменіться! Він (кіт судячи по вухам і яйцям) тільки подасть голос, вона прямо як базарна баба "Ай-яй-яй-яй". Я не сміюсь, бо це було не смішно, а навіть дуже голосно і довго. Причому їх наглості не було меж: на мої прохання і вмовляння з вікна другого поверху реакції взагалі не було ніякої, а коли в них полетів стручок спаржевої квасолі з моєї вечері, то це відволікло їх лише на якусь мить.
Але досить про котів - у них любов, а коли любов, то навіть спаржева квасоля не допоможе. Але, як відомо, сама шалена любов - це у китайців і кроликів. Ну, китайцями зараз мало вже кого здивуєш, а от кроликів прямо неподалік від дороги і людських будинків я зовсім вчора не сподівався побачити.
Уявіть собі підвальну кицьку, котрій тулуб нижче пояса посипали дустом. Так так, підвальну - щоб там було побільше блохів, котрі будуть весело скакати усією дружною родиною в сторону, де дустом не сипали. Учора я був дустом, а блохами були зайці. Штук двадцять напевне! Навіть трійко мені в кадр попалися.
А тут ще пару фоток пташок, котрі у мене отут під вікном кормляться і не тільки.
четвер, 8 травня 2008 р.
Експеримент руками теоретика
Так, безсумніву недаром пройшли мої 3 роки на кафедрі теоретичної фізики! Півлабораторії прийшло дивитись на витвір моєї передової наукової думки. Ну, тут з мене спрос маленький. Ніхто не просив мого наукового керівника іти у відпустку і строчити мені по три листа на день з цінними вказівками про те, що я маю зробити, протягом того часу, що він проводить із своєю дружиною. І ще ніхто не просив професора Лева на лекціях казати що, якщо нічого не можеш робити, то роби хоч щось. Повідомляю: цей принцип можна прикласти тільки в ідеальних умовах, тобто в просторі діяльності фізика-теоретика. В іншому випадку цілком імовірне пошкодження матеріальних цінностей і людські жертви.
Тепер по суті. Виявляється, що після виплавки, сплави потрібно ще певним чином термічно обробляти, для того щоб досягти найкращих механіко-фізичних властивостей. Для різних матеріалів ця процедура відбувається при різних температурах, тисках, часових параметрах і параметрах середовища.
Ну, магній, ну, горить, ну, і Бог з ним... (Хто не зрозумів - я маю справу з магнієвими сплавами). Короче, така невинна процедура, як solution heat treatment, метою якої є утворення однорідного розподілу атомів сплаву шляхом витримки при високій (відносно) температурі протягом певного часу, призвела до того, що я впевнився, що у кожній кімнаті з науковим обладнанням має бути велика червона кнопка для теоретика.
Так от, для магнію вищезгадану процедуру треба проводити в контрольованій атмосфері інертного газу, бо інакше, через сильну хімічну взаємодію з атмосферним киснем, отримаєте при п'ятиста сорока градусах Цельсія окис. Як виявилось, неконтрольована атмосфера - це не єдиний спосіб викинути зразок на смітник.
Шле мені листа той лівшиць - роби вже відпал... А в мене ще для solution heat treatment кіт не женився, бо газу немає... Ну, думаю, якщо партія сказала "Надо!", то члєни тихо мовчать і роблять своє діло. Газу нема - без газу! Завів якусь стареньку помпу фірми Alcatel, розігрів пічку, фіганув туди зразок в кварцевій трубці і пішов курити бамбук на 4 години...
Нє, ну про лампочку, спіраль якої випаровується у вакуумі, я знав, але ж не зразок, розміром з мізинець!
Через дві години після початку процедури, приходить до мене пані і питає, чи я навідувався до печі. "Ну..", - кажу, - "трошки чорне, але що то за копоть, я не знаю...".
Результат: при тискові в тисячу разів менший за атмосферний і температурі 540 градусів, мій зразок рівномірно розмазало по стінкам трубки і вона стала схожа на циліндричне дзеркало. А те, що залишилось від мого зразка, благополучно забулькотіло у воді і розчинилось...
Потім, ще була спроба відмити трубку за допомогою кислот, що викликало екзотермічну хімічну реакцію з усіма вибухаючими наслідками... Щоправда, це вже був не я. Я лише сьогодні пішов легесенько щіточкою і пральним порошком трубочку такі домив...
Щось оце мене така наука насторожує... То вибухи, то трубочки мити, то шліфувати, то різати кілограмові куски металу... Щоб оце на асєнізатора ненароком не перекваліфікуватись.
Тепер по суті. Виявляється, що після виплавки, сплави потрібно ще певним чином термічно обробляти, для того щоб досягти найкращих механіко-фізичних властивостей. Для різних матеріалів ця процедура відбувається при різних температурах, тисках, часових параметрах і параметрах середовища.
Ну, магній, ну, горить, ну, і Бог з ним... (Хто не зрозумів - я маю справу з магнієвими сплавами). Короче, така невинна процедура, як solution heat treatment, метою якої є утворення однорідного розподілу атомів сплаву шляхом витримки при високій (відносно) температурі протягом певного часу, призвела до того, що я впевнився, що у кожній кімнаті з науковим обладнанням має бути велика червона кнопка для теоретика.
Так от, для магнію вищезгадану процедуру треба проводити в контрольованій атмосфері інертного газу, бо інакше, через сильну хімічну взаємодію з атмосферним киснем, отримаєте при п'ятиста сорока градусах Цельсія окис. Як виявилось, неконтрольована атмосфера - це не єдиний спосіб викинути зразок на смітник.
Шле мені листа той лівшиць - роби вже відпал... А в мене ще для solution heat treatment кіт не женився, бо газу немає... Ну, думаю, якщо партія сказала "Надо!", то члєни тихо мовчать і роблять своє діло. Газу нема - без газу! Завів якусь стареньку помпу фірми Alcatel, розігрів пічку, фіганув туди зразок в кварцевій трубці і пішов курити бамбук на 4 години...
Нє, ну про лампочку, спіраль якої випаровується у вакуумі, я знав, але ж не зразок, розміром з мізинець!
Через дві години після початку процедури, приходить до мене пані і питає, чи я навідувався до печі. "Ну..", - кажу, - "трошки чорне, але що то за копоть, я не знаю...".
Результат: при тискові в тисячу разів менший за атмосферний і температурі 540 градусів, мій зразок рівномірно розмазало по стінкам трубки і вона стала схожа на циліндричне дзеркало. А те, що залишилось від мого зразка, благополучно забулькотіло у воді і розчинилось...
Потім, ще була спроба відмити трубку за допомогою кислот, що викликало екзотермічну хімічну реакцію з усіма вибухаючими наслідками... Щоправда, це вже був не я. Я лише сьогодні пішов легесенько щіточкою і пральним порошком трубочку такі домив...
Щось оце мене така наука насторожує... То вибухи, то трубочки мити, то шліфувати, то різати кілограмові куски металу... Щоб оце на асєнізатора ненароком не перекваліфікуватись.
субота, 3 травня 2008 р.
Словник наукового сленгу
- Дрочити ppt - готувати презентацію;
- Дрочити ppt собачою мовою - готувати презентацію неукраїнською.
упорядник - Я.
пʼятниця, 25 квітня 2008 р.
Привіт з країни пивних животиків
Колись в далекі брєжнєвські часи, коли євреям дозволили повертатись на історичну Батьківщину в народі ходив анекдот: "Попал Леонид Ильич Брежнев в авиакатастрофу. В крайне тяжелом состоянии его доставили в больницу. Необходимо переливание крови. Но в Кремле в тот день не было электричества, и вся консервированная кровь, хранившаяся в холодильниках, испортилась. А у Брежнева была очень редкая группа крови. Отправили гонцов по всей Москве. И, наконец, где-то на окраине города разыскали человека с нужной группой крови. Им оказался Хаим Рабинович. Взяли у него кровь и доставили в операционную. Перелили кровь. Прошло минут пятнадцать — Брежнев открывает один глаз, затем — второй, начинает причмокивать. Кто-то из членов Политбюро спрашивает:
— Ну, как, Леонид Ильич?
— Надо ехать!"
Ось і у мене через чотири дні після повернення в голові крутиться все те ж: "Надо ехать!". Ні, не скажу, що Німеччина - це щось надзвичайно особливе. Може я був в такій її частині (земля Північна Вестфалія зі столицею у Дюссельдорфі), що з курсуючих по всій землі електричок видно страшні задні стіни будинків, а на коліях лежить усякий мотлох, починаючи від газет і використаних презервативів і закінчуючи Бог зна чим, а тротуари такі ж нерівні, як і у нас, та ще й пробки на безкоштовних німецьких автострадах. Але народ і спосіб їх життя мене приємно здивували. Не хочу описувати я спосіб життя своєї рідної тітки з її синами, бо це неетично, але, якщо хто коли слухав п'єсу шанованого мною Л. Подерев'янського "П..дєц", то пам'ятає такі слова: "З товарного вагону чути, як хтось сито ригнув і веселий регіт. З усього видно, що його мешканцям живеться гарно і весело."
Ось саме таке враження справив на мене стиль життя не тільки моїх родичів, але й пересічного німця.
Пардон, що я почав свою розповідь ніби з кінця, але головна думка і власне враження вже написані, тож далі переходжу до методичного викладення фактів, по можливості незаретушованих власним світосприйняттям.
Зупинюсь спочатку на двох цікавих, як на мене, речах. По-перше, тепер я знаю, що чути на вулицях французських міст в чотири години ранку... Ні, не пташки співають - співати вони починають десь о п'ятій, а о четвертій ранку чути лише гудіння... світлофорів. Вони, при перемиканні світла (а світло вони майже усюди, навідміну від наших, перемикають усю ніч) видають характерний звук схожий на гуркіт трансформатора. А ще пізніше я зрозумів, що французські діти не знають, який засіб пересування видає характерні звуки "чух-чух" або "тудух-тудух, тудух-тудух "... Оце так я добирався вночі в аеропорт мимоволі помічаючи усякі непотрібні речі. Розрахунок графіку прибуття на місце посадки в мене вийшов якісний і я прибув рівно за годину до кінця реєстрації. Тільки-но відправив батькам повідомлення, що хвилюватись нічого, і почались невеличкі пригоди. Трохи забігавшись, навіть подумав, що сів не у той автобус, що віз до місця сходження на літак. Але почувши характерну вимову представників германських племен, відчув себе ветераном Великої Вітчизняної, що попав на зйомки відомих німецьких фільмів, що не потребують перекладу. Для достовірності не вистачало тільки звуків кулемета і атласного ліжка.Чесно кажучи, німецька мова зблизька вживу не така вже й мілітаристична. Представники бувших гунів та готів говорили трохи приглушено, на відміну від чорнявого представника Африканського континенту, голосна гнусява вимова якого безпомилково видавала в ньому постійного мешканця Сполучених Штатів. От ніколи зі мною не сяде у транспорті красива дівчина, на яку я задивлявся на зупинці, але завжди сяде впавший в око здоровелячий негр в чорному спортивному костюмі з товстелезним залотим ланцюгом поверх спортивної куртки, котрий ось-ось так і почне читати одну з пісень "50 Cent". Одразу, тільки-но зайнявши місце, він попросив мене помінятись з ним місцем у випадку, якщо третє буде вільне. Реалізувати своє прохання він вирішив саме в
той момент, коли пілот оголосив про початок взльоту, чим дуже сильно перелякав стюардесу, котра в гучномовець стала говорити усіма мовами, які знала. Щоправда, так йому пересісти і не вдалось, бо лампочку "застебніть ремені" до кінця польоту не вимкнули, незважаючи на запевнення все тієї ж стюардеси. Власне, часу на переходи в польоті і не було: мені здалось, що ми тільки набрали висоту і пілот повідомив про початок зниження.От вам і уся Німеччина в одному афроамериканцю :) Ні, більше я його й не бачив, але чогось зворушливого і цікавого написати про Кьольн, Вупперталь, Дюссельдорф і ще одне місто, назви якого я не запам'ятав, не можу. Так, Кьольнськи собор величний і красивий, але Руанський не гірше. Так Бенратський парк приємний, але Версаль, 
самі розумієте, - потужніше. Так, транспорт ходить часто і за розкладом, але це правило застосовне до усієї Європи. Так, купа красивих дівчат говорять англійською (а часто і російською), але хіба це перевага перед французськими і українськими красунями? Чому ж "Надо ехать!"? Бо там тихо і спокійно, а люди ввечері займаються бігом, їздою на велосипеді або роликах по асфальтованих доріжках в лісі, в якому шастають на кожному кроці дикі качки. А в понеділок можуть зранку дозволити собі випити пива, не кажучи вже про суботній вечір, коли наступає "пивне єднання". Короче, мені сподобалось. Може - то поклик дідової крові, може просто бажання десь осісти, тож "Надо ехать!". P.S. Вупперталь мені чомусь нагадав два містечка районного маштабу в Тернопільській області, котрі я проїздом бачив минулого літа, їдучи з Івано-Франківська у Хмельницький. Чи то архітектура, чи то пагорбиста місцевість, не знаю, але щось невловимо схоже.
— Ну, как, Леонид Ильич?
— Надо ехать!"
Ось і у мене через чотири дні після повернення в голові крутиться все те ж: "Надо ехать!". Ні, не скажу, що Німеччина - це щось надзвичайно особливе. Може я був в такій її частині (земля Північна Вестфалія зі столицею у Дюссельдорфі), що з курсуючих по всій землі електричок видно страшні задні стіни будинків, а на коліях лежить усякий мотлох, починаючи від газет і використаних презервативів і закінчуючи Бог зна чим, а тротуари такі ж нерівні, як і у нас, та ще й пробки на безкоштовних німецьких автострадах. Але народ і спосіб їх життя мене приємно здивували. Не хочу описувати я спосіб життя своєї рідної тітки з її синами, бо це неетично, але, якщо хто коли слухав п'єсу шанованого мною Л. Подерев'янського "П..дєц", то пам'ятає такі слова: "З товарного вагону чути, як хтось сито ригнув і веселий регіт. З усього видно, що його мешканцям живеться гарно і весело."
Ось саме таке враження справив на мене стиль життя не тільки моїх родичів, але й пересічного німця.
Пардон, що я почав свою розповідь ніби з кінця, але головна думка і власне враження вже написані, тож далі переходжу до методичного викладення фактів, по можливості незаретушованих власним світосприйняттям.
Зупинюсь спочатку на двох цікавих, як на мене, речах. По-перше, тепер я знаю, що чути на вулицях французських міст в чотири години ранку... Ні, не пташки співають - співати вони починають десь о п'ятій, а о четвертій ранку чути лише гудіння... світлофорів. Вони, при перемиканні світла (а світло вони майже усюди, навідміну від наших, перемикають усю ніч) видають характерний звук схожий на гуркіт трансформатора. А ще пізніше я зрозумів, що французські діти не знають, який засіб пересування видає характерні звуки "чух-чух" або "тудух-тудух, тудух-тудух "... Оце так я добирався вночі в аеропорт мимоволі помічаючи усякі непотрібні речі. Розрахунок графіку прибуття на місце посадки в мене вийшов якісний і я прибув рівно за годину до кінця реєстрації. Тільки-но відправив батькам повідомлення, що хвилюватись нічого, і почались невеличкі пригоди. Трохи забігавшись, навіть подумав, що сів не у той автобус, що віз до місця сходження на літак. Але почувши характерну вимову представників германських племен, відчув себе ветераном Великої Вітчизняної, що попав на зйомки відомих німецьких фільмів, що не потребують перекладу. Для достовірності не вистачало тільки звуків кулемета і атласного ліжка.Чесно кажучи, німецька мова зблизька вживу не така вже й мілітаристична. Представники бувших гунів та готів говорили трохи приглушено, на відміну від чорнявого представника Африканського континенту, голосна гнусява вимова якого безпомилково видавала в ньому постійного мешканця Сполучених Штатів. От ніколи зі мною не сяде у транспорті красива дівчина, на яку я задивлявся на зупинці, але завжди сяде впавший в око здоровелячий негр в чорному спортивному костюмі з товстелезним залотим ланцюгом поверх спортивної куртки, котрий ось-ось так і почне читати одну з пісень "50 Cent". Одразу, тільки-но зайнявши місце, він попросив мене помінятись з ним місцем у випадку, якщо третє буде вільне. Реалізувати своє прохання він вирішив саме в
той момент, коли пілот оголосив про початок взльоту, чим дуже сильно перелякав стюардесу, котра в гучномовець стала говорити усіма мовами, які знала. Щоправда, так йому пересісти і не вдалось, бо лампочку "застебніть ремені" до кінця польоту не вимкнули, незважаючи на запевнення все тієї ж стюардеси. Власне, часу на переходи в польоті і не було: мені здалось, що ми тільки набрали висоту і пілот повідомив про початок зниження.От вам і уся Німеччина в одному афроамериканцю :) Ні, більше я його й не бачив, але чогось зворушливого і цікавого написати про Кьольн, Вупперталь, Дюссельдорф і ще одне місто, назви якого я не запам'ятав, не можу. Так, Кьольнськи собор величний і красивий, але Руанський не гірше. Так Бенратський парк приємний, але Версаль, 
самі розумієте, - потужніше. Так, транспорт ходить часто і за розкладом, але це правило застосовне до усієї Європи. Так, купа красивих дівчат говорять англійською (а часто і російською), але хіба це перевага перед французськими і українськими красунями? Чому ж "Надо ехать!"? Бо там тихо і спокійно, а люди ввечері займаються бігом, їздою на велосипеді або роликах по асфальтованих доріжках в лісі, в якому шастають на кожному кроці дикі качки. А в понеділок можуть зранку дозволити собі випити пива, не кажучи вже про суботній вечір, коли наступає "пивне єднання". Короче, мені сподобалось. Може - то поклик дідової крові, може просто бажання десь осісти, тож "Надо ехать!". P.S. Вупперталь мені чомусь нагадав два містечка районного маштабу в Тернопільській області, котрі я проїздом бачив минулого літа, їдучи з Івано-Франківська у Хмельницький. Чи то архітектура, чи то пагорбиста місцевість, не знаю, але щось невловимо схоже.
четвер, 10 квітня 2008 р.
Французська система освіти
Якось по приїзді у мене з сусідом зайшла розмова про те, скільки років він буде вчитись в університеті. Він мені відповів, що три. Тоді я його почав розпитувати, чому у них у вузах вчаться так мало (порівняно з нашими теперішніми шістьма роками панталонопротирання) і він мені почав щось розказувати про школу, ліцей і таке інше, але "труднощі перекладу"завадили мені увідомити усю глибину картини.
Нещодавно на уроці французскої ми з моїми індокитайськими колегами зачепили тему французської освіти. Приводжу орієнтовну схему тут:
P.S. А знаєте, хто така інститутриса (l'institutrice)? Не вгадали - це вихователька в l'ecole primaire :-)
Нещодавно на уроці французскої ми з моїми індокитайськими колегами зачепили тему французської освіти. Приводжу орієнтовну схему тут:
- Дитячий садок (l'ecole maternelle) з 2 до 6 років;
- Початкова школа (l'ecole primaire) з 6 до 10 років;
- Коледж (le college) з 11 до 15 років;
- Ліцей (la lycée) з 16 до 19 років;
- L'Université, IUT, BTS.
P.S. А знаєте, хто така інститутриса (l'institutrice)? Не вгадали - це вихователька в l'ecole primaire :-)
пʼятниця, 4 квітня 2008 р.
Про розпродажі
Щось минулий робочий тиждень не задався... ще з п'ятниці. Угу... таке теж буває. Прямо як в мультику про собаку: "І нюх нє тот, і глаз нє тот і ногі как нє своі...".
Сьогодні нарешті вирішив купити вина на честь веснянного розпродажу. У французів двічі на рік проходить так зване "La foire aux vins" - весною і осінню - тоді можна затаритись дешевше. Ось я, як діловитий холостяк, вирішив наповнити свої погреба (під постіллю) напоєм богів. Видали мені газетку з пропозиціями, я напряг сусіда перед його від'їздом додому, щоб обвів мені олівцем вина, що варті моєї уваги, сьогодні, узявши торбинку, пішов. Фішка в тому, що береш 4 пляшки вина, а ще 2 отримуєш ніби безкоштовно... Не знаю, в якому місці мене надурили, але я узяв 6 пляшок і заплатив за них по їх реальній ціні. Реальна ціна виявилась на 25 відсотків більша від акційної...
Тепер у мене під матрацом лежить 5 пляшок сухого вина. Жадібність фраєра згубила... Я сухе вино не дуже то й люблю.
Я згоря вирішив одразу наповнити свій келішок... Підступний сусід поїхав додому, забравши із собою штопор...
Не питайте мене, як смакує французське сухе вино з корком... - Так само, як і без корка. Тільки ось піду стаканчик помию, бо у ньому плавають легкі фракції того, що від цього корка залишилось після п'ятнадцяти хвилин колупання.
Доречі, кому цікаво, у Франції ще є один розпродаж двічі на рік, називається "Soldes" - влітку і взимку. Там можна вполвину дешевше придбати резинові чоботи, шарф, довжина якого вдвічі перевищує мій зріст і шапку ушанку - нормальний такий прикид, не сказати, щоб пересічного, але француза.
Сьогодні нарешті вирішив купити вина на честь веснянного розпродажу. У французів двічі на рік проходить так зване "La foire aux vins" - весною і осінню - тоді можна затаритись дешевше. Ось я, як діловитий холостяк, вирішив наповнити свої погреба (під постіллю) напоєм богів. Видали мені газетку з пропозиціями, я напряг сусіда перед його від'їздом додому, щоб обвів мені олівцем вина, що варті моєї уваги, сьогодні, узявши торбинку, пішов. Фішка в тому, що береш 4 пляшки вина, а ще 2 отримуєш ніби безкоштовно... Не знаю, в якому місці мене надурили, але я узяв 6 пляшок і заплатив за них по їх реальній ціні. Реальна ціна виявилась на 25 відсотків більша від акційної...
Тепер у мене під матрацом лежить 5 пляшок сухого вина. Жадібність фраєра згубила... Я сухе вино не дуже то й люблю.
Я згоря вирішив одразу наповнити свій келішок... Підступний сусід поїхав додому, забравши із собою штопор...
Не питайте мене, як смакує французське сухе вино з корком... - Так само, як і без корка. Тільки ось піду стаканчик помию, бо у ньому плавають легкі фракції того, що від цього корка залишилось після п'ятнадцяти хвилин колупання.
Доречі, кому цікаво, у Франції ще є один розпродаж двічі на рік, називається "Soldes" - влітку і взимку. Там можна вполвину дешевше придбати резинові чоботи, шарф, довжина якого вдвічі перевищує мій зріст і шапку ушанку - нормальний такий прикид, не сказати, щоб пересічного, але француза.
субота, 22 березня 2008 р.
Навіяло
Мені знайома дівчина дала лінк на книжку. Якби трохи раніше (років на 7-8), а то ось результат:
.. Штирлиц мирно дремал внутри новенького «горбатого» «Запорожца», перекрашенного под немецкую мотоколяску на опушке леса под Нюрнбергом. Он знал, что через семь минут проснётся и будет заниматься глубоким петтингом с Кэт. При упоминании имени радистки по спине разведчика прокотились противные мурашки: «Опять придумает что-то новенькое...».
Стрелка именных часов «Победа» с надписью «Горячё любимому Севе!» - транслитом для солидности - отсчитывала последние шесть секунд сна. Штирлиц проснулся и поднял голову с табуретки, которая заменяла седушку переднему пассажиру. В дупле растущего неподалёку дуба показались знакомые глаза. «Белка!», - подумал Штирлиц. «Сам ты - дятел», - прочитал по лицу вылезающей из дупла Кэт бывалый разведчик.
Сквозь накинутое на плечи Кэт одеяло было видно, что из одежды на ней только серебряная цепочка с алюминиевым крестиком. «Конспирация», - опять пораскинул мозгами мужчина.
Кэт бесшумно уселась на табуретку переднего сиденья. Когда она повернулась, чтобы захлопнуть дверцу, «одеяло на ногах разошлось. Она сразу его поправила, но на задворках сознания опытного бойца воздел руки и ту, запретную, часть тела Приапчик — и дико засверкал глазами.» Штирлиц знал, «що саме в цю хвилину до нього мала б прийти довгожданна ерекція». Также ему было прекрасно известно, что если она не приходит, то «тогда надо воду злівать». Штирлиц сотворил умоляющего вида гримасу и попросился «поглядеть на звёзды» («помогать маленькому другу» он отпрашивался в прошлый раз в ресторане «Холокост»).
Управившись довольно быстро, он застал Кэт в состоянии полного «ню». Нетерпеливыми движениями пальцы Кэт простучали по приборной панели что-то похожее на точки и тире. ««Лежать» или «лизать»?», - не мог догадаться сотрудник шестого отдела РСХА. Проблемы с азбукой Морзе у него были не случайными: еще в школе старших прапорщиков занятия по телеграфу он пропускал за школьным спортзалом вместе с друзьями Васькой Чапаевым и Колчаком. Там, обуреваемые юношеской гиперсексуальностью, они хвастались своей доблестью и мерились достоинствами. Штирлиц всегда занимал второе место — соревноваться с Василием Ивановичем мог только учитель физкультуры, который частенько потягивал пиво в компании подающих надежды учеников.
Поток мыслей отвлёк разведчика от главного. «Может вестибулярный коитус?», - предложил он Кэт, но по её уверенным движениям было понятно, что сегодня просто так не отделаться. Голос Копеляна за кадром: «Никогда ещё он не был так близок к провалу…»
«Эякулировали, эякулировали, еле выэякулировали», - вспомнилась ему скороговорка выученная на уроках немецкого с целью тренировать безупречное произношение. Он отвернул нижний край своих семейных трусов типа «Парашют», оторвал подшитый карман и достал две свечи - новейшую разработку передовых учёных Германии в области сексуальных удовольствий. Принялся за дело.
...Слышались мерные постукивания ногтей Кэт о боковое стекло, которые соответствовали русским словам «ах» и «ох».Секундная стрелка юбилейных часов отсчитывала двести тридцать первую секунду битвы за оргазм...
.. Штирлиц мирно дремал внутри новенького «горбатого» «Запорожца», перекрашенного под немецкую мотоколяску на опушке леса под Нюрнбергом. Он знал, что через семь минут проснётся и будет заниматься глубоким петтингом с Кэт. При упоминании имени радистки по спине разведчика прокотились противные мурашки: «Опять придумает что-то новенькое...».
Стрелка именных часов «Победа» с надписью «Горячё любимому Севе!» - транслитом для солидности - отсчитывала последние шесть секунд сна. Штирлиц проснулся и поднял голову с табуретки, которая заменяла седушку переднему пассажиру. В дупле растущего неподалёку дуба показались знакомые глаза. «Белка!», - подумал Штирлиц. «Сам ты - дятел», - прочитал по лицу вылезающей из дупла Кэт бывалый разведчик.
Сквозь накинутое на плечи Кэт одеяло было видно, что из одежды на ней только серебряная цепочка с алюминиевым крестиком. «Конспирация», - опять пораскинул мозгами мужчина.
Кэт бесшумно уселась на табуретку переднего сиденья. Когда она повернулась, чтобы захлопнуть дверцу, «одеяло на ногах разошлось. Она сразу его поправила, но на задворках сознания опытного бойца воздел руки и ту, запретную, часть тела Приапчик — и дико засверкал глазами.» Штирлиц знал, «що саме в цю хвилину до нього мала б прийти довгожданна ерекція». Также ему было прекрасно известно, что если она не приходит, то «тогда надо воду злівать». Штирлиц сотворил умоляющего вида гримасу и попросился «поглядеть на звёзды» («помогать маленькому другу» он отпрашивался в прошлый раз в ресторане «Холокост»).
Управившись довольно быстро, он застал Кэт в состоянии полного «ню». Нетерпеливыми движениями пальцы Кэт простучали по приборной панели что-то похожее на точки и тире. ««Лежать» или «лизать»?», - не мог догадаться сотрудник шестого отдела РСХА. Проблемы с азбукой Морзе у него были не случайными: еще в школе старших прапорщиков занятия по телеграфу он пропускал за школьным спортзалом вместе с друзьями Васькой Чапаевым и Колчаком. Там, обуреваемые юношеской гиперсексуальностью, они хвастались своей доблестью и мерились достоинствами. Штирлиц всегда занимал второе место — соревноваться с Василием Ивановичем мог только учитель физкультуры, который частенько потягивал пиво в компании подающих надежды учеников.
Поток мыслей отвлёк разведчика от главного. «Может вестибулярный коитус?», - предложил он Кэт, но по её уверенным движениям было понятно, что сегодня просто так не отделаться. Голос Копеляна за кадром: «Никогда ещё он не был так близок к провалу…»
«Эякулировали, эякулировали, еле выэякулировали», - вспомнилась ему скороговорка выученная на уроках немецкого с целью тренировать безупречное произношение. Он отвернул нижний край своих семейных трусов типа «Парашют», оторвал подшитый карман и достал две свечи - новейшую разработку передовых учёных Германии в области сексуальных удовольствий. Принялся за дело.
...Слышались мерные постукивания ногтей Кэт о боковое стекло, которые соответствовали русским словам «ах» и «ох».Секундная стрелка юбилейных часов отсчитывала двести тридцать первую секунду битвы за оргазм...
вівторок, 11 березня 2008 р.
Я літав
Воістину салат зі свіжих овочів з обов'язковою наявністю у його складі червоного болгарського перцю творить дива... Може то і грушевий сідр дав про себе знати, але після дибільного робочого дня, спілкування з "любими" науковими керівниками, жахливої погоди за вікном з'явилось бажання щось нацарапати на блозі.
Ось я повернувся з рідної неньки України і можу написати враження від першої свідомої подорожі літаком туди і назад (прямо, як про Більбо Беггінса). Особливо веселих чи цікавих штук зі мною не трапилось, але загальне враження непогане. Цікаво було порівняти наш сервіс в аеропортах і французький. У французів, що б ти не робив: проходив паспортний контроль, реєструвався, просто любувався фігурою стюардеси в скло ілюмінатора - завжди тобі "бонжур" і "мерсі". Наші ж зустрічальники-проводжальники у військовій формі можуть хіба зкорчити неприємну мармизу і допитуватись тебе звідки ти приїхав, незважаючи на те, що у віконце ти просунув український паспорт.
Дуже приємне враження справив на мене аеропорт Шарля де Голя. Здоровенний... страшне діло. Але загубитись майже не можливо - усюди вказівники, схеми або люди, готові допомогти. Все чисте і туалети безкоштовні. Вночі тихенько, як у моргу. Благодать і люди відпочивають прямо посеред численних холів і коридорів. Ніхто не ганяє і не верещить прибиральниця... Європа...
У Борисполі ж протилежна картина - море народу, вказівники розставлені так, що по ним зручно тільки губитись (хоч аеропорт незрівнянно менших за паризький), написані то російською, то українською, стандартні совдеповські черги на реєстрацію, паспортний контроль і таке інше... Азія...
Спаведливості заради треба сказати, що, якби не ця "азія", то очевидно, що ваш покірний слуга запізнився б на літак. Бо, проспавши потяг, в 4 години ранку, при залишившихся семи годинах до відльоту і трьохстах п'ятдесяти кілометрах до аеропорта у Франції Вам навряд чи вдалося б позапланово виїхати з провінційного міста і бути в столиці вчасно... А мені, слава Богу, вдалось!
Потім були чотири з половиною години на маршрутці до залізничного вокзалу в Києві, півгодини звідти до Борисполя, три години літаком до Парижу, хвилина на дивному "безпілотному" трамваї в аеропорту, півгодини на паризькій електричці і метро, півтори години на швидкісному експересі до Руана і сорок хвилин до місця проживання на трамваї. Фух! Залишилось тільки розпакувати сумку і випити з сусідом привезеної горілки, закусивши сальцем і домашніми маринованими огірками. Гейм овер. Продовжуєм імітувати бурну зацікавленність фізикою.
Ось я повернувся з рідної неньки України і можу написати враження від першої свідомої подорожі літаком туди і назад (прямо, як про Більбо Беггінса). Особливо веселих чи цікавих штук зі мною не трапилось, але загальне враження непогане. Цікаво було порівняти наш сервіс в аеропортах і французький. У французів, що б ти не робив: проходив паспортний контроль, реєструвався, просто любувався фігурою стюардеси в скло ілюмінатора - завжди тобі "бонжур" і "мерсі". Наші ж зустрічальники-проводжальники у військовій формі можуть хіба зкорчити неприємну мармизу і допитуватись тебе звідки ти приїхав, незважаючи на те, що у віконце ти просунув український паспорт.
Дуже приємне враження справив на мене аеропорт Шарля де Голя. Здоровенний... страшне діло. Але загубитись майже не можливо - усюди вказівники, схеми або люди, готові допомогти. Все чисте і туалети безкоштовні. Вночі тихенько, як у моргу. Благодать і люди відпочивають прямо посеред численних холів і коридорів. Ніхто не ганяє і не верещить прибиральниця... Європа...
У Борисполі ж протилежна картина - море народу, вказівники розставлені так, що по ним зручно тільки губитись (хоч аеропорт незрівнянно менших за паризький), написані то російською, то українською, стандартні совдеповські черги на реєстрацію, паспортний контроль і таке інше... Азія...
Спаведливості заради треба сказати, що, якби не ця "азія", то очевидно, що ваш покірний слуга запізнився б на літак. Бо, проспавши потяг, в 4 години ранку, при залишившихся семи годинах до відльоту і трьохстах п'ятдесяти кілометрах до аеропорта у Франції Вам навряд чи вдалося б позапланово виїхати з провінційного міста і бути в столиці вчасно... А мені, слава Богу, вдалось!
Потім були чотири з половиною години на маршрутці до залізничного вокзалу в Києві, півгодини звідти до Борисполя, три години літаком до Парижу, хвилина на дивному "безпілотному" трамваї в аеропорту, півгодини на паризькій електричці і метро, півтори години на швидкісному експересі до Руана і сорок хвилин до місця проживання на трамваї. Фух! Залишилось тільки розпакувати сумку і випити з сусідом привезеної горілки, закусивши сальцем і домашніми маринованими огірками. Гейм овер. Продовжуєм імітувати бурну зацікавленність фізикою.
четвер, 28 лютого 2008 р.
Ви не знаєте, що це за запах?
Здається це мені коти в душу насрали... Хоча коти тут зовсім ні до чого. Це французи. Виєбли, вибачте на слові. Скажу вам: що по-французьки, що по-українськи (що по-монгольськи напевне) моральна "натяжка" - це задоволення тільки для сильних духом мазохістів. З урахуванням того, що я людина смертна і ще й до того усього надто уразлива, то мої руки опустились, а голова похилилась. Зараз спробую відтворити хронологію подій.
Розпочалось усе з того, що я сюди приїхав... але це дуже загальні слова і їх треба конкретизувати. Конкретизую: мої наукові керівники, беручи мене в аспірантуру, дали зобов'язання виконати певний проект. Але повного розуміння, що вони хочуть, а особливо, як (!) вони це мають робити досі не настало! З урахуванням того, що піддослідних зразків досі немає, я ще місяці три тому запропонував шановному мосьє Вільямсу і мадам Пареж співпрацювати хоча б в області теоретичних розрахунків з паном Бокочем, адже останній, колись в процесі поглинання разом зі мною горілки , видав інформацію про те, що він є одним з кращих спеціалістів у світі по взаємодії у сплавах. Мої шановні керівники довго телились (це, відчуваю, така характерна норманська риса) і, врешті решт, через місяць після моєї розмови з ними, вирішили такі обговорити перспективи співпраці з Бокочем.
Далі у мене події розвивались досить стрімко в опануванні методів розрахунку енергетичних параметрів стану, було зроблено багато і завірено тим же Бокочем. Десь через місяць після початку співпраці мій український колега сказав, що треба буде видати статтю за отриманими результатами. А, буквально, на початку цього тижня запропонував прийняти участь у конференції молодих вчених, що матиме місце у швейцарському місті Лозанна. Для нас (я маю на увазі вихідців з СРСР) тиждень до дедлайну - це вічність, можна не те, що абстракт накатати по обрахованому матеріалу, а взагалі розробити за цей час нову теоретичну концепцію ще не отриманих результатів. Я "вальяжно" сів за написання тез до конференції.
За день наваяв і поніс до "науковців". Мій перший керівник - Вільямс - нормально. А мадам Пареж, після "важкого" трудового будня (прочитала дві лекції чи семінари) відправилась додому о п'ятій чи четвертій дня. Ну хто їй лікар?.. Відправив їй на перевірку електронного листа. Наступного дня вона не працювала (бо окрім суботи і неділі має звичку не працювати ще у середу), а оскільки строки тисли, то я, не дочекавшись від неї відповіді, відправив листа ще й директору лабораторії, ну, і копії їй, Вільямсу і Бокочу. Усе ніби законно...
Сьогодні отримую від неї "гнєвний месседж": "Мол так і так, шо за хуйня (було б у французькій мові таке слово, вона б його точно сказала), пачіму я нє знаю, шо тут усьо бєз мєня дєлаєтся!!! бла-бла-бла.". І це при тому, що ми включили в авторів її (!), хоч вона і крапки не поставила під тим, що було зроблено. "Я нє поставлю свойо імя под тєм, что нє понімаю і нє провєріла!" - але ж з таким темпом роботи в неї шансів зрозуміти просто нема!
Короче, промила мені француженка мозок, повела до Вільямса і там ще повипендрювалась. Трохи й Бокочу дісталось. І, що саме цікаве, виявилось, що вона мого першого листа пропустила поміж вух, не читаючи, і тому плювала піною, як дракон полум'ям.
Потім прийшла типу вибачатись, але "впєчатлєньїце то осталось...".
І все це та жіночка, котрою я захоплювався... От же ж жінки!
Розпочалось усе з того, що я сюди приїхав... але це дуже загальні слова і їх треба конкретизувати. Конкретизую: мої наукові керівники, беручи мене в аспірантуру, дали зобов'язання виконати певний проект. Але повного розуміння, що вони хочуть, а особливо, як (!) вони це мають робити досі не настало! З урахуванням того, що піддослідних зразків досі немає, я ще місяці три тому запропонував шановному мосьє Вільямсу і мадам Пареж співпрацювати хоча б в області теоретичних розрахунків з паном Бокочем, адже останній, колись в процесі поглинання разом зі мною горілки , видав інформацію про те, що він є одним з кращих спеціалістів у світі по взаємодії у сплавах. Мої шановні керівники довго телились (це, відчуваю, така характерна норманська риса) і, врешті решт, через місяць після моєї розмови з ними, вирішили такі обговорити перспективи співпраці з Бокочем.
Далі у мене події розвивались досить стрімко в опануванні методів розрахунку енергетичних параметрів стану, було зроблено багато і завірено тим же Бокочем. Десь через місяць після початку співпраці мій український колега сказав, що треба буде видати статтю за отриманими результатами. А, буквально, на початку цього тижня запропонував прийняти участь у конференції молодих вчених, що матиме місце у швейцарському місті Лозанна. Для нас (я маю на увазі вихідців з СРСР) тиждень до дедлайну - це вічність, можна не те, що абстракт накатати по обрахованому матеріалу, а взагалі розробити за цей час нову теоретичну концепцію ще не отриманих результатів. Я "вальяжно" сів за написання тез до конференції.
За день наваяв і поніс до "науковців". Мій перший керівник - Вільямс - нормально. А мадам Пареж, після "важкого" трудового будня (прочитала дві лекції чи семінари) відправилась додому о п'ятій чи четвертій дня. Ну хто їй лікар?.. Відправив їй на перевірку електронного листа. Наступного дня вона не працювала (бо окрім суботи і неділі має звичку не працювати ще у середу), а оскільки строки тисли, то я, не дочекавшись від неї відповіді, відправив листа ще й директору лабораторії, ну, і копії їй, Вільямсу і Бокочу. Усе ніби законно...
Сьогодні отримую від неї "гнєвний месседж": "Мол так і так, шо за хуйня (було б у французькій мові таке слово, вона б його точно сказала), пачіму я нє знаю, шо тут усьо бєз мєня дєлаєтся!!! бла-бла-бла.". І це при тому, що ми включили в авторів її (!), хоч вона і крапки не поставила під тим, що було зроблено. "Я нє поставлю свойо імя под тєм, что нє понімаю і нє провєріла!" - але ж з таким темпом роботи в неї шансів зрозуміти просто нема!
Короче, промила мені француженка мозок, повела до Вільямса і там ще повипендрювалась. Трохи й Бокочу дісталось. І, що саме цікаве, виявилось, що вона мого першого листа пропустила поміж вух, не читаючи, і тому плювала піною, як дракон полум'ям.
Потім прийшла типу вибачатись, але "впєчатлєньїце то осталось...".
І все це та жіночка, котрою я захоплювався... От же ж жінки!
субота, 23 лютого 2008 р.
А не привітати б себе з днем народження?
О! Саме стукнуло. 23. Залишилось ще три раза по стільки і напевне вже досить. Правда до цього часу ще не все зроблено. Я б сказав, що з наміченого, ще зовсім нічого не зроблено, але час є... де мій келішок?
Я про французів. Ну не піда.. (закреслено) гомо... (закреслено), короче, тварі. Народ прийшов до мене в гості, тільки-но розговівся. А тут уже: бах! - опів на одинадцяту. Дочекались цього конченого трамвая... а він іде в депо... Бл.. Ну хоч підвези пару зупинок... Нє..., Є вропа, бл.!. прийшлось гостів додому пішки відправити. Зараза! Гандони штопані.
Всьо. Прийом закінчено. Нічна ваза мене вже зачекалась. Добраніч, малята, любі хлопчики й дівчата.
Я про французів. Ну не піда.. (закреслено) гомо... (закреслено), короче, тварі. Народ прийшов до мене в гості, тільки-но розговівся. А тут уже: бах! - опів на одинадцяту. Дочекались цього конченого трамвая... а він іде в депо... Бл.. Ну хоч підвези пару зупинок... Нє..., Є вропа, бл.!. прийшлось гостів додому пішки відправити. Зараза! Гандони штопані.
Всьо. Прийом закінчено. Нічна ваза мене вже зачекалась. Добраніч, малята, любі хлопчики й дівчата.
вівторок, 19 лютого 2008 р.
Політичне
Добрый вечер! С вами передача "Плавленый сырок" и я Виктор... не, не Шендерович. ... я коли виросту і стану самим головним, то безумовно введу обов'язкове поглиблене вивчення англійської мови в медуніверситетах і медучилищах усього світу, а особливо рекомендуватиму це зробити на кафедрах гінекології і материнства. Ну, самі посудіть, що це коїться: шість (!) тендітних французьких акушерок поряд і з того ні толку ні зиску. "Його питають: як тебе звуть, а він: "бе-е". Йому показують жінку, а він: "бе-е"." (Подерев'янський) - ну точно як про мене. Бо питають-то французькою мовою! Ні, проти їх мови я нічого не маю, я навіть за. Ви не можете собі уявити, як то красиво звучить, коли корінна симпатична француженка щебече... Тоді сонце починає сяяти яскравіше, а до голови (а подекуди інших органів) приплива кров. Стоїш чи сидиш і радуєшся, радуєшся. Ех, я б її в домі тримав і годував би тільки за те, що вона уміє так говорити! Але повернімось до наших баранів, бо про себе у цьому пості я розповідати не збирався. "Що за барани?" - ви спитаєте? Ну, не тільки барани, а ще за спостереженнями шановного "проффесора" козли і один(а), знову ж таки, акушер на чолі Ради національної безпеки. І, ох, як я сумніваюсь, що вона знає англійську мову... Але ж недарма наш Гарант (а за сумісництвом експерт по вирощуванню медоносних мух у трипільських глечиках) поставив на таку серйозну посаду гінеколога: просто він-то добре знає, в якому місці знаходиться держава... Угу! Я теж слідкую за цією божевільнею! Причому, думаю, слідкую краще, ніж ви. Хвилююсь. От і вирішив зробити невеличкий огляд всього того, що накреативили народні майстри, спонукані витівками державних козл.. мужів. Остап Бендер сказав, приїхавши в якесь провінційне місто "Да... это не Рио-де-Жанейро...". Так, Україна - це не Ріо-де-Жанейро, але можна ж у це примарне Ріо злітати... чи в Париж приміром... та ще й з бл.. дівчатами полегшеної поведінки. От Коля-паровоз так і зробив, зараз, сіромаха, "відгрєбає" потихенько - попав в немилість.
Ось іще страшилка: "Политсовет НУН
С объявил Яценюку строгий выговор за халатность - он хоть и кусал Шуфрича, но так ничего и не откусил." А жаль. За те і поплатився. Отримав "fuck" від міліціонера. А на сайті Української правди об'явився Сірьожка Ківалов, накатав статтю і навіть з як
имись розумними словами. В мене одразу здивування: він, виявляється, не лише може "правильно" рахувати, але й літери знає! Сподобався коментар до статті одного з читачів: "-Нє чітайтє до обєда підрахуєв.
-Но вєдь другіх нєт!
-Ну вот, нікакіх підрахуєв і нє чітайтє." Ой, скільки там усього цікавого, але ж якби це тільки не у нас... А так хочеться "сначала зав'язать в мішок, мішок завєсіть на балку" і п.. пестити ломом. Багато є чого писати, та нема що читати. Іронією і сатирою тут не проб'єш - точно кажу. Тут потрібен аналіз і дія. Правда народ у нас (і я такий же) настільки пасивний, що можна подумати, ніби живе у Франції. Але ж Маркс заповів, що "Якщо задача філософів раніше була пояснити світ, то тепер задача філософів |думаю і нас з вами| - переробити світ". Отак. Трошки пролив душу на блог, лягаю спати, а завтра почну світ "передєлувати".
Використані матеріали сайтів:
http://durdom.in.ua/
http://ua.korrespondent.net/
http://pravda.com.ua/
Посвящение: Мыколе-Икару, он хотел летать (з бабамы на самольотах)
И помогли из Рады доны
С СИЗО откинуться Коляну
Сидят..., нет, избраны(!) комдоны,
И делают людЯм подляны
Вот вышел Коля на свободу
в рассвет, до утренней звезды,
И смело скажет он народу
Ему законы - до п*зды!
Суды, СИЗО, прокуратура –
Скажите, люди – почему?
А как все круто начиналось!
Париж, шалавы, самолёт!
Как хорошо ему ... кончалось
В воздушных ямах, ухх... улёт
суды, СИЗО, прокуратура,
за что Мыколе одному?
пусть людям отдадут в натуре,
а удовольствия - ему.
Отакий-от віршик. Правда то усе понти для прієзжих (потрусять-потрусять та й відпустять), так само, як "ідейне" блокування ВР. Пацани відверто займаються підміною понять і вкиданням в голодні роти "любителів НАТО" гарячих інформаційних бульбашок замість так необхідних підростаючому організму котлет (ясний хрєн, що простих - із м'яса). Але ці теми вже жовані-пережовані, де тільки хош. Тож додам лише картинку.И помогли из Рады доны
С СИЗО откинуться Коляну
Сидят..., нет, избраны(!) комдоны,
И делают людЯм подляны
Вот вышел Коля на свободу
в рассвет, до утренней звезды,
И смело скажет он народу
Ему законы - до п*зды!
Суды, СИЗО, прокуратура –
Скажите, люди – почему?
А как все круто начиналось!
Париж, шалавы, самолёт!
Как хорошо ему ... кончалось
В воздушных ямах, ухх... улёт
суды, СИЗО, прокуратура,
за что Мыколе одному?
пусть людям отдадут в натуре,
а удовольствия - ему.
Ось іще страшилка: "Политсовет НУН
С объявил Яценюку строгий выговор за халатность - он хоть и кусал Шуфрича, но так ничего и не откусил." А жаль. За те і поплатився. Отримав "fuck" від міліціонера. А на сайті Української правди об'явився Сірьожка Ківалов, накатав статтю і навіть з як
имись розумними словами. В мене одразу здивування: він, виявляється, не лише може "правильно" рахувати, але й літери знає! Сподобався коментар до статті одного з читачів: "-Нє чітайтє до обєда підрахуєв.-Но вєдь другіх нєт!
-Ну вот, нікакіх підрахуєв і нє чітайтє." Ой, скільки там усього цікавого, але ж якби це тільки не у нас... А так хочеться "сначала зав'язать в мішок, мішок завєсіть на балку" і п.. пестити ломом. Багато є чого писати, та нема що читати. Іронією і сатирою тут не проб'єш - точно кажу. Тут потрібен аналіз і дія. Правда народ у нас (і я такий же) настільки пасивний, що можна подумати, ніби живе у Франції. Але ж Маркс заповів, що "Якщо задача філософів раніше була пояснити світ, то тепер задача філософів |думаю і нас з вами| - переробити світ". Отак. Трошки пролив душу на блог, лягаю спати, а завтра почну світ "передєлувати".
Використані матеріали сайтів:
http://durdom.in.ua/
http://ua.korrespondent.net/
http://pravda.com.ua/
середа, 30 січня 2008 р.
Вдох глубокий руки шире не спешите три четыре...
...тепер я безперечно стану тим, що називається strong man!.. Вперше з часів моєї несамовитої юності я записався на спортивну секцію. І знаєте на яку? Тільки сядьте... на важку атлетику, чи щось типу того. Звісно, що з точки зору ефективного спілкування з протилежною статтю, слід було б записатись на бальні танці, якусь задрипану копуейру чи в театральний гурток, але несамодостатність в плані мови мені не залишає іншого вибору, як слідувати за своїм чорношкірим товаришем.
Я б цей допис би й не починав, якби не цікава процедура самого запису в секцію. Забув одразу попередити, що секція ця як і усі інші пропонується Університетом на вибір і є фактично безкоштовною. Так от, мало того, що для бажаючих записатись є спеціальний рісепшн (де ви можете набрати купу глянцевих книжечок з повною інформацією про секції: тренерів, часи роботи, коротку інформацію про вид спорту), так для повного щастя потрібно мати довідку від лікаря, що ти здоровий. В нас, зрозуміло, я теж таку довідку формально мав, наприклад, коли поселявся у гуртожиток, але увесь медогляд складався з задирання сорочки і демонстрування долоней. Тут виявилось усе значно складніше... і, думаю, якби я знав усю процедуру одразу, то фіг два я б пішов на жертви.
Отже, вибравши секцію і зацінивши тренажери (там була, доречі, мадмуазель з такими м'язами, котрим позаздрив би будь-який мужчина), ми з товаришем пішли шукати оту реєстратуру, де б можна було записатись. Пошуки тривали недовго, але об'ява про медичну довідку на склі мене одразу охолодила - я то знаю, як довго у Франції проходити медогляд (для префектури його я буду робити тільки завтра). Але Еврар сказав, що проблем нема, і ми рушили у напрямку головного корпусу.
Як же я був здивований, коли побачив там мінілікарню з дохторами і таким іншим (уявляєте лазарет в стінах фізфаку?). Ще більше мене здивувало те, що мені одразу ж в ультимативній формі запропонували здати аналіз сечі... Тоді я зрозумів, чого бабуля в реєстратурі єхидно посміхнулась і спитала, чи Еврар піде зі мною за компанію. Поскрипівши трохи і поконфузившись, свою справу я зробив (як оце дівчата ціляться у ті стаканчики...). За лікарем теж діло не стало: якийсь хитрий прилад одразу показав склад рідини. Але на тому справа не закінчилась. Мадам доволі похилого віку запросила мене у кабінет, де зважила, поміряла зріст, щось мене розпитувала французькою (я мукав, як підстрелений бізон) і в кінці кінців видала мені жменю презервативів з вазочки, що стояла у неї на столі. По невідомим мені ознакам вона зрозуміла, що мені треба робити укол і передала мене в руки іншого лікаря.
Тут було легше, бо ця жіночка могла трохи говорити англійською. Але, віддаючи борг Вітчизні, вона наказала мені зняти сорочку і лягти на кушетку. Ну, як завжди: "пілітє, Шура, пілітє", пак "дишитє-нє дишитє". Потім коронне питання чи завжди я був такий худий. І приготування до живодерства, себто уколу. Але моє ягняче лице дало їй привід спитати, чи робили мені щеплення від дифтерії. Я не знайшов в собі сили відповісти "Non". Тож мадам спитала чи я впевнений, пом'ялась трохи з ноги на ногу і вирішила мене не травмувати.
Фіналом цієї епопеї стала моя фраза "Excusez-moi pour mon français.", що викликала несамовитий сміх і приколи з боку мого друга, що сидів в очікуванні у коридорі.
Тепер треба купити прозапас круту французьку обтягуючу майку і чекати, коли ж у мене наростуть такі м'язи, як у дівчинки зі спортзалу.
Я б цей допис би й не починав, якби не цікава процедура самого запису в секцію. Забув одразу попередити, що секція ця як і усі інші пропонується Університетом на вибір і є фактично безкоштовною. Так от, мало того, що для бажаючих записатись є спеціальний рісепшн (де ви можете набрати купу глянцевих книжечок з повною інформацією про секції: тренерів, часи роботи, коротку інформацію про вид спорту), так для повного щастя потрібно мати довідку від лікаря, що ти здоровий. В нас, зрозуміло, я теж таку довідку формально мав, наприклад, коли поселявся у гуртожиток, але увесь медогляд складався з задирання сорочки і демонстрування долоней. Тут виявилось усе значно складніше... і, думаю, якби я знав усю процедуру одразу, то фіг два я б пішов на жертви.
Отже, вибравши секцію і зацінивши тренажери (там була, доречі, мадмуазель з такими м'язами, котрим позаздрив би будь-який мужчина), ми з товаришем пішли шукати оту реєстратуру, де б можна було записатись. Пошуки тривали недовго, але об'ява про медичну довідку на склі мене одразу охолодила - я то знаю, як довго у Франції проходити медогляд (для префектури його я буду робити тільки завтра). Але Еврар сказав, що проблем нема, і ми рушили у напрямку головного корпусу.
Як же я був здивований, коли побачив там мінілікарню з дохторами і таким іншим (уявляєте лазарет в стінах фізфаку?). Ще більше мене здивувало те, що мені одразу ж в ультимативній формі запропонували здати аналіз сечі... Тоді я зрозумів, чого бабуля в реєстратурі єхидно посміхнулась і спитала, чи Еврар піде зі мною за компанію. Поскрипівши трохи і поконфузившись, свою справу я зробив (як оце дівчата ціляться у ті стаканчики...). За лікарем теж діло не стало: якийсь хитрий прилад одразу показав склад рідини. Але на тому справа не закінчилась. Мадам доволі похилого віку запросила мене у кабінет, де зважила, поміряла зріст, щось мене розпитувала французькою (я мукав, як підстрелений бізон) і в кінці кінців видала мені жменю презервативів з вазочки, що стояла у неї на столі. По невідомим мені ознакам вона зрозуміла, що мені треба робити укол і передала мене в руки іншого лікаря.
Тут було легше, бо ця жіночка могла трохи говорити англійською. Але, віддаючи борг Вітчизні, вона наказала мені зняти сорочку і лягти на кушетку. Ну, як завжди: "пілітє, Шура, пілітє", пак "дишитє-нє дишитє". Потім коронне питання чи завжди я був такий худий. І приготування до живодерства, себто уколу. Але моє ягняче лице дало їй привід спитати, чи робили мені щеплення від дифтерії. Я не знайшов в собі сили відповісти "Non". Тож мадам спитала чи я впевнений, пом'ялась трохи з ноги на ногу і вирішила мене не травмувати.
Фіналом цієї епопеї стала моя фраза "Excusez-moi pour mon français.", що викликала несамовитий сміх і приколи з боку мого друга, що сидів в очікуванні у коридорі.
Тепер треба купити прозапас круту французьку обтягуючу майку і чекати, коли ж у мене наростуть такі м'язи, як у дівчинки зі спортзалу.
неділя, 20 січня 2008 р.
Про серйозне несерйозно (ч.1)
Так, я готовий!
Дівчата, сядьте, бо я не про те, що ви подумали: я про високе - тобто про науку!
Поспілкувавшись на минулому тижні із своєю науковою керівницею (така женщіна!.. ну, ви вже мабуть чули) і з паном Бокочем про перспективи моєї тутешньої наукової діяльності, я вирішив кинути пост про те, чим я тут займаюсь в робочі дні. Може комусь такі буде цікаво.
Не буду розповідати скільки я після мого приїзду прочитав тут літератури, але скажу, що немало, оскільки тематика сплавів досить далека від класичного опису (далеко не класичних) екситонів. Отже, читаючи цікавеньку (і не дуже) наукову літературу, я довідався, що при змішуванні рідких металів (деколи і неметалів) і їх подальшому охолодженні відбуваються досить цікаві штуки, а саме: в залежності від концентрації матриці і домішку, природи двох останніх, а також часу відпалу і способу охолодження (може щось і забув), утворюються різні за властивостями тверді матеріали. Основною характеристикою цих матеріалів є ступінь упорядкованості. Тут можуть бути різні ситуації: спав може утворити одну кристалічну гратку, в узлах якої розташуються атоми як розчинника, так і речовини, що в ньому розчиняється, причому розташування може бути хаотичним чи мати дальній порядок, може також виникнути ситуація, коли в одній частині кристалу зберуться атоми однієі речовини, а в іншій - іншої, або в різних частинах будуть спостерігатись всі речовини, що входять до сплаву, але їх концентрації будуть різними (не треба забувати, що при такому перебігу подій може змінитись і вид кристалічної гратки в залежності від концентрації компонентів). Отой процес розділення (на фази!) може відбуватись за двома механізмами: спінодальним розпадом (коли розділення йде у всьому кристалі одночасно з утворенням т. зв. спінодальних хвиль) або процесом зародження і росту (тут механізм утворення фази носить статистичний характер і подібний до утворення крапель в насиченому газі). Якщо в утвореній речовині можна виділити домінуючий вид кристалічної гратки з відповідними концентраціями компонент на ній, а в середині неї побачити утворення іншого типу (інша гратка, іншій стехіометричний склад, тощо), то такі утворення називають осади, або преципітації (precipitations). Їх наявність сильно впливає на механічні, електричні, оптичні (ще щось придумайте) властивості.
Не буду далі розповсюджуватись про ці загальні речі, про які можна почитати в багатьох книжках (фазові діаграми, методи досліджень, швидкість утворення і росту осадів, іх форму). Скажу тільки, що все відбувається згідно законів термодинаміки в сторону зменшення вільної енергії Гібса. Причому процес досягнення рівноважного стану може бути досить цікавим - в речовині може відбутись цілих ланцюжок фазових перетворень (precipitation sequence).
Тепер повернемось до мене красівого (що раніше був товстим і красівим) і подивимось де ж мій шматочок у цьому величезному пирогу з яблуками (преципітаціями, якщо кому так зрозуміліше).
Ще до мого візиту у Францію я мав на руках листа від наукового керівника, в котрому говорилось, що я буду займатись дослідженням ранніх стадій фазових перетворень у магнієвих сплавах. Чому магній? - Модно! (легкий дуже, але горить зараза...) Чому ранніх стадій? - Отут цікавіше. Справа в тому, що в відомих промислових магнієвих сплавах процес розпаду на фази відбувається таким чином, що на пізніх етапах преципітації мають не таку кристалічну гратку як магнієва матриця (магній - щільноупакована гексагональна - про це пізніше, а фази, що виділяються - одну з кубічних). А метод, яким ми будемо намагатись досліджувати (метод Монте-Карло на гратці) не дозволяє описувати зміну в кристалічній будові. Все б нічого - змініть метод та й описуйте все що заманеться!.. Але тут дві проблеми: по-перше, "на що змінити?", а, по-друге, наявність приладу "Sonde atomique" прив'язує нас до цього Монте-Карло, через те, що на виході обрахунків маємо такого ж типу картину, як і після експерименту.
Трошки про цей прилад, який у народі звуть "Атом Проб". Мало того, що тут на нього молиться уся лабораторія і при промовлянні його назви набожно хреститься (таких приладів у нас щось три чи чотири), то вони ще й мене - теоретика (не побоюсь цього слова) з трирічним стажем розрахунку нелінійного рівняння в частинних похідних - будуть змушувати працювати на цьому страховиську! Правда пан Бокоч казав, що то не експеримент, а просто лабораторна робота - бо усе ж працює і нічого навіть викруткою не треба ковиряти, але у мене всеодно залишаються якийсь звірячий острах перед невідомим.
Про принцип роботи, кому цікаво, - буквально два слова. Це така собі наворочена вакуумна лампа навпаки: катод і анод поміняні місцями і напруги побільші. Тепер з катода не летять електрони, а з анода вириваються кусками атоми і летять до детектора. На детекторі фіксуються координата і час льоту атома, а по часу льоту можна визначити відношення заряду до маси, а там вже й недалеко до визначення природи самого атома. Отак почекавши декілька годин можна побачити на екрані таку собі тривимірну мапу зразка, що досліджується з вказанням кожного атома поіменно. Зрозуміло, що таким чином ми можемо побачити усілякі кластери і скупчення - а нам тіки того і треба.
Далі буде...
Дівчата, сядьте, бо я не про те, що ви подумали: я про високе - тобто про науку!
Поспілкувавшись на минулому тижні із своєю науковою керівницею (така женщіна!.. ну, ви вже мабуть чули) і з паном Бокочем про перспективи моєї тутешньої наукової діяльності, я вирішив кинути пост про те, чим я тут займаюсь в робочі дні. Може комусь такі буде цікаво.
Не буду розповідати скільки я після мого приїзду прочитав тут літератури, але скажу, що немало, оскільки тематика сплавів досить далека від класичного опису (далеко не класичних) екситонів. Отже, читаючи цікавеньку (і не дуже) наукову літературу, я довідався, що при змішуванні рідких металів (деколи і неметалів) і їх подальшому охолодженні відбуваються досить цікаві штуки, а саме: в залежності від концентрації матриці і домішку, природи двох останніх, а також часу відпалу і способу охолодження (може щось і забув), утворюються різні за властивостями тверді матеріали. Основною характеристикою цих матеріалів є ступінь упорядкованості. Тут можуть бути різні ситуації: спав може утворити одну кристалічну гратку, в узлах якої розташуються атоми як розчинника, так і речовини, що в ньому розчиняється, причому розташування може бути хаотичним чи мати дальній порядок, може також виникнути ситуація, коли в одній частині кристалу зберуться атоми однієі речовини, а в іншій - іншої, або в різних частинах будуть спостерігатись всі речовини, що входять до сплаву, але їх концентрації будуть різними (не треба забувати, що при такому перебігу подій може змінитись і вид кристалічної гратки в залежності від концентрації компонентів). Отой процес розділення (на фази!) може відбуватись за двома механізмами: спінодальним розпадом (коли розділення йде у всьому кристалі одночасно з утворенням т. зв. спінодальних хвиль) або процесом зародження і росту (тут механізм утворення фази носить статистичний характер і подібний до утворення крапель в насиченому газі). Якщо в утвореній речовині можна виділити домінуючий вид кристалічної гратки з відповідними концентраціями компонент на ній, а в середині неї побачити утворення іншого типу (інша гратка, іншій стехіометричний склад, тощо), то такі утворення називають осади, або преципітації (precipitations). Їх наявність сильно впливає на механічні, електричні, оптичні (ще щось придумайте) властивості.
Не буду далі розповсюджуватись про ці загальні речі, про які можна почитати в багатьох книжках (фазові діаграми, методи досліджень, швидкість утворення і росту осадів, іх форму). Скажу тільки, що все відбувається згідно законів термодинаміки в сторону зменшення вільної енергії Гібса. Причому процес досягнення рівноважного стану може бути досить цікавим - в речовині може відбутись цілих ланцюжок фазових перетворень (precipitation sequence).
Тепер повернемось до мене красівого (що раніше був товстим і красівим) і подивимось де ж мій шматочок у цьому величезному пирогу з яблуками (преципітаціями, якщо кому так зрозуміліше).
Ще до мого візиту у Францію я мав на руках листа від наукового керівника, в котрому говорилось, що я буду займатись дослідженням ранніх стадій фазових перетворень у магнієвих сплавах. Чому магній? - Модно! (легкий дуже, але горить зараза...) Чому ранніх стадій? - Отут цікавіше. Справа в тому, що в відомих промислових магнієвих сплавах процес розпаду на фази відбувається таким чином, що на пізніх етапах преципітації мають не таку кристалічну гратку як магнієва матриця (магній - щільноупакована гексагональна - про це пізніше, а фази, що виділяються - одну з кубічних). А метод, яким ми будемо намагатись досліджувати (метод Монте-Карло на гратці) не дозволяє описувати зміну в кристалічній будові. Все б нічого - змініть метод та й описуйте все що заманеться!.. Але тут дві проблеми: по-перше, "на що змінити?", а, по-друге, наявність приладу "Sonde atomique" прив'язує нас до цього Монте-Карло, через те, що на виході обрахунків маємо такого ж типу картину, як і після експерименту.
Трошки про цей прилад, який у народі звуть "Атом Проб". Мало того, що тут на нього молиться уся лабораторія і при промовлянні його назви набожно хреститься (таких приладів у нас щось три чи чотири), то вони ще й мене - теоретика (не побоюсь цього слова) з трирічним стажем розрахунку нелінійного рівняння в частинних похідних - будуть змушувати працювати на цьому страховиську! Правда пан Бокоч казав, що то не експеримент, а просто лабораторна робота - бо усе ж працює і нічого навіть викруткою не треба ковиряти, але у мене всеодно залишаються якийсь звірячий острах перед невідомим.
Про принцип роботи, кому цікаво, - буквально два слова. Це така собі наворочена вакуумна лампа навпаки: катод і анод поміняні місцями і напруги побільші. Тепер з катода не летять електрони, а з анода вириваються кусками атоми і летять до детектора. На детекторі фіксуються координата і час льоту атома, а по часу льоту можна визначити відношення заряду до маси, а там вже й недалеко до визначення природи самого атома. Отак почекавши декілька годин можна побачити на екрані таку собі тривимірну мапу зразка, що досліджується з вказанням кожного атома поіменно. Зрозуміло, що таким чином ми можемо побачити усілякі кластери і скупчення - а нам тіки того і треба.
Далі буде...
субота, 5 січня 2008 р.
Новорічні побігеньки
«Вже якщо намірявся, то давай — вперед, товариш! Проанонсував — пиши, а то за ці канікули вже зовсім розлінився: ні разу про кластерний розклад так і не почитав... давай хоч щось», - сказав я сам собі чи то справді для аутотренінгу, чи то від нестачі спілкування.
Ось уже й абзац настраждав... апетит приходить під час їжі, так що потихенько, крок-за-кроком, буква-за-буквою - ось уже й пост готовий. Прямо, як у житті: маленькими перебіжками і без перекурів - ось уже й у Франції...
«Дом. Улица. Фонарь. Аптека.» [...] «Общий вагон забацаного поїзда.» А! Стоп! Це з інших моїх подорожей. На цей раз переїзд в напрямку Руан-Париж був банальним: 19 єврів і близько години покачування у потязі — он вже й видно вокзал Святого Лазаря (Gare Saint Lazare). Оскільки товариші, що мали мене зустріти трішки щось наплутали, то мені прийшлось певний час провести в очікуванні на вході вокзалу та порозглядати парижанок.
«Do you speak English?», - почулось мені збоку. Повертаю голову (і трішки опускаю вниз), стоїть (хто б ви думали?)... циганка. Ну, з цими браттями я вже знайомий добре, тому не знайшов кращого виходу, ніж покачати головою, мол «Нє, я взагалі важко уявляю, з якої сторони сходить сонце». Це її трошки засмутило, але вона все ж вирішила випробувати останній шанс: «Parlez-vous français?». Тут мені придурюватись не треба було, вираз мого обличчя їй красномовно сказав, що «Ні», хоч на ньому було написано смачне українське «ШО?».
Стояти на одному місці було трохи нудно, то я потроху рухався і роздивлявся людей. Яких я там тільки мов не наслухався!.. Загалом, нічого особливого. Здивували мене лише тіж-таки цигани, тим, що до кожного мали індивідуальний підхід: до мене - «Do you speak English?», до арабів «Салам алейкум», до французів теж щось своє - та дівчинка, що не задумуючись примостила свою п'яту точку в білосніжних штанах на сходинки, де ходять люди, і які чистотою не блищать. А, взагалі, публіка приблизно така, як на будь-якому вокзалі.
Нарешті за 3 місяці бачу знайоме обличчя. Ба, навіть два: Леонід і Антон. Зустріч пройшла без особливих емоцій і сліз.
«Ти напевне першим ділом хотів би побачити Ейфелеву вежу?», - спитав Льоня. Думаю більшість з вас знає мою відповідь. Отже, ми рушили, орієнтуючись за мапою, французами і вітром. Першим ділом ми спитали в мужчини і жіночки «Où se trouve La Seine? [Де знаходиться Сєна?]», щоб хоч знати орієнтовний азимут пересування. Мужчина щось невнятно пробубнів, а жінка після тридцяти секунд роздумів перепитала питання, потім ще раз повторила його для самої себе, але вже без акценту і сказала, що не знає, але можна скористатись метро. Нам такий варіант не підходив, бо ми його і без неї знали, тож вірніше усього залишалось орієнтуватись за вітром.
Це в нас вийшло непогано, і вже через хвилин 30 ми були на березі річки, звідки добре проглядалась Ейфелева вежа. Поки ми до неї дійшли, повечоріло, і башта запалала елетричними ліхтарями.
Подзвонили Леонідові колеги і сказали, що чекатимуть нас біля Notre Dame de Paris. Від башти це неблизько, тому ми рушили в напрямку метро через Єлисейські поля. Вже минувши здоровенні черги бажаючих залізти на саму башту, ми зустріли дядечка з тих, що продавали мінімодельки ейфелевих веж, котрий досить чітко проговорив, пропонуючи нам: «Кока, гашиш». Наш дикий регіт його трохи перелякав і хлопчина сховався у натовп.
Ой, скільки там народу! Ну прямо, як в Парижі! Особливо багато молоді на підйомі, з якого відкривається гарний вигляд на площу біля вежі. Ну і китайців... З фотоапаратами і, очевидно, однаковими електронними перекладачами в кишенях.
Помаленько ми дійшли до Тріумфальної арки, звідки, сівши на метро,
доїхали до станції неподалік Notre Dame.
Тут треба зробити невеличкий ліричний відступ про паризьке метро. Порівняно з ним, київський метрополітен - в кращому випадку фунікулер, а в гіршому кінне таксі. Станції, переходи, різні види потягів і вагонів, тисяча коридорів і виходів. Без півлітри не розберешся (по-правді сказати, з півлітрою теж, але зате не буде так страшно). Ну, і на завершення, коли ти вже думаєш, що знайшов вихід на гору — прямо з метро попадаєш в магазин одягу або ще якийсь бутік. Якби «помаранчева революція» проходила в Парижі, то баба Параска так і не доїхала б до Майдану...
Так от, вихід зі станції знаходився-то недалеко від Собору Парижської Богоматері, але де знаходився сам Собор залишалось загадкою. Озброївшись фразою францзькою мовою «Де знаходиться Notre Dame?», спочатку в атаку пішов Леонід, а трошки пізніше і я. Отак, без поранених і вбитих ми дійшли до місця зустрічі.
Незважаючи на те, що тут на острові Сіте народу була тьма, ми швидко знайшли наших майбутніх собутильників. Одне лице виявилось взагалі знайомим (разом відпочивали у літньому військовому таборі «Десна 2006»), а два інших були з Московії. На самому початку виявилось, що хлопці запаслись спиртними напоями, а про закуску ніхто і не думав (ну що тут скажеш — Кацапстан), тож одразу було вирішено кудись піти і перекусити. Цю задачу ми розв'язали на відмінно, завітавши у якесь грецьке кафе, де ми поживились чимось дуже схожим на кебаб.
Наступне наше завдання було знайти місце дислокації для культурного відпочинку. І ось, коли ми вже відкупорили пляшку вина і навіть встигли випити по стаканчику за старий рік (разташувались ми у парку неподалік від зоопарку, здається), поруч з нами проходять жандарми і, очевидно, нам хочуть щось сказати. Благо ми були не в Україні, а то б могли відгребти по перше число, а відбулись маленьким переляком. Жіночка-жандарм просто сказала «Тут пити не можна.», на що почула запитання «А де можна?», без зволікання ми почули відповідь «Ну, на Сєні можна.».
Отож, ми вирушили назад на Сєну. Там розташувались на мості, котрий, як ми взнали пізніше, називається «Мостом мистецтв». Ми не були одинокі в своєму бажанні зустріти Новий рік прямо на вулицях Парижу: поряд так само, як і ми — на лавках і просто на дерев'яному настилі моста - сиділи якісь дівчата, що розмовляли то французькою, то італійською, то англійською; та й взагалі народу по мосту снувало багатенько.
Отак ми, розсівшись, розпили ще пляшечку винця, потім ром, а потім класний портвейн «Порто Крус» (тепер знаю, що додому треба брати). В плані організації дійство значно поступалось минулорічному, особливо за рахунок відсутності закуски і достатньої кількості випивки (я це гостро відчув, коли Льоня в страшному пориві бажання випити за Новий рік розбив останню пляшку вина, яке дуже нахвалював наш пітерський колега).
Трошки відкочусь назад і розповім ланцюжок подій, що призвели до розбиття пляшки з вином. Постоявши і набалакавшись на різні філософські і не дуже тематики, ми помітили сімейну пару, що з блиском в очах розглядала молодь, котра розмістилась на мості, зокрема і нас. Не вагаючись ні секунди, один з наших (особистість неординарна, наскільки я можу судити: якби я не знав, що він з Росії, то подумав би, що з фіз-мат. ліцею), запросив подружжя з нами випити. Вони з радістю згодились. Виявилось, що товариші з Ісландії, гарно розмовляють англійською, чоловік навіть з якоюсь музичною групою був у Мурманську. Дуже душевні і приємні люди. Побажали нам гарного настрою і навчили ісландською «Будьмо!» - «Скальп!»
Не знаю як вам, а мені то добре відомо, що для того, щоб святкувати великою компанією, необхідно, щоб вона була однорідною, в тому плані, що люди один одного мають добре знати. В іншому випадку ваша команда розділиться на більш маленькі підгрупки. Так сталось і з нами... Ми з Антоном, Льоньою і хлопчиною з Москви залишились розмовляти, а двоє колег пішли спілкуватись і грати на губній гармошці і гітарі для перехожої публіки чи таких самих «зустрічальників» Нового року, як ми.
Дівчата, що були згадані декілька абзаців раніше, очевидно привернули не тільки мою увагу, а й Леонідову, про що він так і заявив. Поки ми вирішували, хто піде знайомитись, до дівчат почали брутально лізти двоє старих п'яних арабів. Це був знак... Льоня взяв на себе обов'язок подати хлопцям урок вишуканих манер... Короче, був би він трохи запальніший, то Алжир і Туніс були б відгребли по-повній, а так просто сказали, що завжди любили Радянський Союз. Дівчата, очевидно, були з культурних, а тому одна з них (Боже, як вона красиво сьорбала вино прямо з пляшки!) підійшла і подякувала герою за поміч. Саме в цей час, повернулись наші блудні сини, і повели себе не краще від Алжиру: спочатку відсунули Льоню на задній план, а потім давай втирати панянкам про молочні ріки і кисільні береги. Мені, хоч сторонньому спостерігачу, а всеодно було трошки соромно.
Поки хлопці працювали з дівчатами, до нас чотирьох прийшла ще одна в цю ніч цікава особистість. «Привіт!», - сказав худорлявий хлопчина в одязі подібному до усього того, що носять типові молоді французи, - «Я ось ходжу і шукаю цікавих людей, з котрими можна було б поспілкуватись і зустріти Новий рік». Ну скажіть! - могло б таке бути в Україні? «Ні!» - я сам відповідаю на риторичне запитання. Просто собі в новорічну ніч пішов шукати пригоди... Мені це не зрозуміти...
Хлопчина виявився художником, на що нам могла б вказати його зовнішність: берет і тоненька борідка — викапаний Сальвадор Далі в молодості і без вусів. Він дістав з малесенької сумочки (такого типу, як зараз популярні: через плече, але дуже маленка) малесеньку пляшечку якогось пійла (кон'як, здається) і запропонував нам.
Далі була взагалі якась круговерть: хлопці, обробивши (як їм здалось) дівчат, домовились змінити місце дислокації за напрямом, вказаним дамами, ми трошки попротивились, але послідували за ними разом з художником, десь на половині дороги дами (наскільки я зрозумів) накрутили хлопцям маленькі ріжки (про це можна було здогадатись по розчарованому мичанню одного з дон жуанів). Ми повернулись на інший міст Сєни саме за декілька хвилин до новорічного салюту. «Новий рік!», - каже Льоня. «Ну і ШО я зроблю?», - відповідаю я (моє «ШО» одразу ж було прокоментоване закоханою парочкою росіян, що теж стояли на мості). А льонін вигук «Новий рік» означав скоріше «Де штопор?», бо вино то в нас є, а хлопці, що охмуряли les femmes пропали в невідомому напрямку разом з штопором. Леонідова спроба відкрити пляшку по-псевдогусарськи, тобто без шаблі, а об перило мосту, виявилась невдалою. Другого дубля в нас не було, як і другої пляшки, тому 12 ударів годинника були зустрінуті без спиртного в горлі.
Далі ця маразматична круговерть протривала ще десь годину і заключалась в пошуках мною туалету, потім нами кафе, ну, і взагалі пригод. Слід відмітити, що до того часу нас залишилось троє плюс француз — москвич повернувся додому. Під час наших даремних пошуків, народ прямо на вулиці нам давав пляшки з шампанським (двічі!). Потім ми спостерігали картину, як якийсь хлопчина на чужій машині (верхи) намагався «удовлєтворіть даму сєрдца», за що й відгріб від чорношкірого хазяїна авто. Набігло міліції, зєвак, а ми залишились стояти і чекати Льоню, поки він спокійно дожує свій кебаб.
Це все безладдя закінчилось десь о 3 ранку, коли ми нарешті знайшли пристойне кафе (в яке можна було хоч зайти безкоштовно), і замовили по глінтвейну. Лише тут я зрозумів, що добряче втомився і навіть трохи схмілів від мішанини спиртних напоїв. Після годинки посиденьок і чашечки кави, ми попрощались зі своїм французом, обмінялись телефонами і сіли нарешті в RER. Хвилин за 40 доїхали в резиденцію Orsay, де й провели залишок ночі в кімнаті Льоні.
La fin.
пʼятниця, 4 січня 2008 р.
Публікація відкладається
І понесло ж мене на цей КПІшний форум поглянути, що народ читає та для себе що-небудь вибрати. Якщо в такому стані почну писати про Париж і про Новий рік, то вийде депресивно-меланхолійний триллер з летальним "ісходом". Так що, прийдеться,як то кажуть, "поврємєніть".
Зате тепер можу кому треба дати 100 відсотковий рецепт для входженя в депресивний стан (рецепт виходу з цього стану читайте в наступному номері журналу "Наука і жизднь"):
Книжка сильна, хоч і стромодна - рекомендую.
Зате тепер можу кому треба дати 100 відсотковий рецепт для входженя в депресивний стан (рецепт виходу з цього стану читайте в наступному номері журналу "Наука і жизднь"):
- підгрунтя: замикаєтесь мінімум на 2 дні наодинці в малолюдному місці без мобільного;
- каталізатор: вмикаєте пісню My dying bride "Sear III";
- остання крапля: за день прочитуєте Ремарка "Жизнь взаймы".
Книжка сильна, хоч і стромодна - рекомендую.
Підписатися на:
Дописи (Atom)