Привіт з країни пивних животиків

Колись в далекі брєжнєвські часи, коли євреям дозволили повертатись на історичну Батьківщину в народі ходив анекдот:

"Попал Леонид Ильич Брежнев в авиакатастрофу. В крайне тяжелом состоянии его доставили в больницу. Необходимо переливание крови. Но в Кремле в тот день не было электричества, и вся консервированная кровь, хранившаяся в холодильниках, испортилась. А у Брежнева была очень редкая группа крови. Отправили гонцов по всей Москве. И, наконец, где-то на окраине города разыскали человека с нужной группой крови. Им оказался Хаим Рабинович. Взяли у него кровь и доставили в операционную. Перелили кровь. Прошло минут пятнадцать — Брежнев открывает один глаз, затем — второй, начинает причмокивать. Кто-то из членов Политбюро спрашивает:
— Ну, как, Леонид Ильич?
— Надо ехать!"

Ось і у мене через чотири дні після повернення в голові крутиться все те ж: "Надо ехать!". Ні, не скажу, що Німеччина - це щось надзвичайно особливе. Може я був в такій її частині (земля Північна Вестфалія зі столицею у Дюссельдорфі), що з курсуючих по всій землі електричок видно страшні задні стіни будинків, а на коліях лежить усякий мотлох, починаючи від газет і використаних презервативів і закінчуючи Бог зна чим, а тротуари такі ж нерівні, як і у нас, та ще й пробки на безкоштовних німецьких автострадах. Але народ і спосіб їх життя мене приємно здивували. Не хочу описувати я спосіб життя своєї рідної тітки з її синами, бо це неетично, але, якщо хто коли слухав п'єсу шанованого мною Л. Подерев'янського "П..дєц", то пам'ятає такі слова: "З товарного вагону чути, як хтось сито ригнув і веселий регіт. З усього видно, що його мешканцям живеться гарно і весело."
Ось саме таке враження справив на мене стиль життя не тільки моїх родичів, але й пересічного німця.

Пардон, що я почав свою розповідь ніби з кінця, але головна думка і власне враження вже написані, тож далі переходжу до методичного викладення фактів, по можливості незаретушованих власним світосприйняттям.

Зупинюсь спочатку на двох цікавих, як на мене, речах. По-перше, тепер я знаю, що чути на вулицях французських міст в чотири години ранку... Ні, не пташки співають - співати вони починають десь о п'ятій, а о четвертій ранку чути лише гудіння... світлофорів. Вони, при перемиканні світла (а світло вони майже усюди, навідміну від наших, перемикають усю ніч) видають характерний звук схожий на гуркіт трансформатора. А ще пізніше я зрозумів, що французські діти не знають, який засіб пересування видає характерні звуки "чух-чух" або "тудух-тудух, тудух-тудух "...

Оце так я добирався вночі в аеропорт мимоволі помічаючи усякі непотрібні речі. Розрахунок графіку прибуття на місце посадки в мене вийшов якісний і я прибув рівно за годину до кінця реєстрації. Тільки-но відправив батькам повідомлення, що хвилюватись нічого, і почались невеличкі пригоди. Трохи забігавшись, навіть подумав, що сів не у той автобус, що віз до місця сходження на літак. Але почувши характерну вимову представників германських племен, відчув себе ветераном Великої Вітчизняної, що попав на зйомки відомих німецьких фільмів, що не потребують перекладу. Для достовірності не вистачало тільки звуків кулемета і атласного ліжка.

Чесно кажучи, німецька мова зблизька вживу не така вже й мілітаристична. Представники бувших гунів та готів говорили трохи приглушено, на відміну від чорнявого представника Африканського континенту, голосна гнусява вимова якого безпомилково видавала в ньому постійного мешканця Сполучених Штатів.

От ніколи зі мною не сяде у транспорті красива дівчина, на яку я задивлявся на зупинці, але завжди сяде впавший в око здоровелячий негр в чорному спортивному костюмі з товстелезним залотим ланцюгом поверх спортивної куртки, котрий ось-ось так і почне читати одну з пісень "50 Cent". Одразу, тільки-но зайнявши місце, він попросив мене помінятись з ним місцем у випадку, якщо третє буде вільне. Реалізувати своє прохання він вирішив саме в той момент, коли пілот оголосив про початок взльоту, чим дуже сильно перелякав стюардесу, котра в гучномовець стала говорити усіма мовами, які знала. Щоправда, так йому пересісти і не вдалось, бо лампочку "застебніть ремені" до кінця польоту не вимкнули, незважаючи на запевнення все тієї ж стюардеси. Власне, часу на переходи в польоті і не було: мені здалось, що ми тільки набрали висоту і пілот повідомив про початок зниження.

От вам і уся Німеччина в одному афроамериканцю :) Ні, більше я його й не бачив, але чогось зворушливого і цікавого написати про Кьольн, Вупперталь, Дюссельдорф і ще одне місто, назви якого я не запам'ятав, не можу. Так, Кьольнськи собор величний і красивий, але Руанський не гірше. Так Бенратський парк приємний, але Версаль, самі розумієте, - потужніше. Так, транспорт ходить часто і за розкладом, але це правило застосовне до усієї Європи. Так, купа красивих дівчат говорять англійською (а часто і російською), але хіба це перевага перед французськими і українськими красунями? Чому ж "Надо ехать!"? Бо там тихо і спокійно, а люди ввечері займаються бігом, їздою на велосипеді або роликах по асфальтованих доріжках в лісі, в якому шастають на кожному кроці дикі качки. А в понеділок можуть зранку дозволити собі випити пива, не кажучи вже про суботній вечір, коли наступає "пивне єднання".

Короче, мені сподобалось. Може - то поклик дідової крові, може просто бажання десь осісти, тож "Надо ехать!".

P.S. Вупперталь мені чомусь нагадав два містечка районного маштабу в Тернопільській області, котрі я проїздом бачив минулого літа, їдучи з Івано-Франківська у Хмельницький. Чи то архітектура, чи то пагорбиста місцевість, не знаю, але щось невловимо схоже.