finita la comedia

Закінчується моя італійська епопея, про що хотів написати ще пару днів тому, але відчував, що буде якийсь підвох. Так воно, власне і сталось. Про підвох в кінці, а зараз усе по порядку.

Майже півроку тому, я написав про те, як в’їжджав в Італію, тепер продовжу розповідь вже власне про італійське життя. Ну, як життя - таке трошки італійське існування. Бо з півроку перебування тут з позитивного пригадується тільки похід в неаполітанський ресторан і недавній відпочинок на морях. В основному історії мої такі трохи невеселі і ще раз доводять правильність мого напрямку — подалі звідси.

Житло. До мого приїзду шеф оголосив, що вже організував мені житло на перший час. Я, маючи досвід Франції і Німеччини, уявив собі якийсь гуртожиток, де залишитись можна надовго, але зазвичай не дуже хочеться. Виявилось, що шеф насправді зарезервував кімнату в приватному готелі поряд зі своїм домом... Ціна там, звичайно, була нижча, ніж в готелях, але все ж таки непідйомна для проживання довгий час. Крім того, резервація була на тиждень, так що навіть при бажанні залишитись на довше це було б проблематично. За 6 днів (зі сторонньою допомогою, звичайно) я знайшов квартиру. В рази три меншу, ніж в Берліні, але за ту саму ціну. І це в задрипаному Комо! Ю-ху! Агенція, де зняв квартиру, не повстидалась взяти 10 відсотків річної орендної плати за послуги, а хазяїн 3 місячних оплати в якості завдатку. Я приохуїв /pardon/ і на найближчий місяць перейшов на хліб і воду. Дряпатись з роботи додому треба метрів на 100-150 вгору, часто тротуарів нема, а машини є. Під вікном квартири пролягає дорога з доволі інтенсивним рухом і нічними мотоциклістами, котрих давно треба згодувати крокодилам разом зі своїми драндулетами. Перші 4 місяці нормально не спав.

Сміття. Через місяць після мого в’їзду в квартиру помінявся порядок збору сміття в будинку. Я цьому зрадів спершу, бо в Німеччині звик сміття сортувати (в Комо досі не сортували). Але радіти прийшлось недовго, бо в італійців нічого не буває просто. Для того, щоб почати сортувати, потрібно було відстояти чергу в спеціальні пункти, де тобі видавали сміттєві баки і спеціальні пластикові пакети різного кольору для різного типу сміття. Пакети видавали на певну кількість викидань сміття на рік. Придбати пакети в магазині не можна. Про це мені завчасно ніхто не повідомив, тому за пакетами прийшлось їхати за місто на сміттєвий полігон, де разом з ними мені ще видали три великих бака для збору сміття, аргументуючи це тим, що я живу... на “віллочці” (це така маленька вілла): 22 квадратних метри, кімната-кухня сумісні. Ну, вхід з вулиці, тому вже “віллочка”. Думав навіть прізвище змінити на більш солідне: “фон Копп”, “де Копп” чи “ван дер Копп” - все ж таки на віллі живу.

Документи. В Україні мені в паспорт вклеїли візу, з якою я з горем пополам сюди в’їхав (досі відкрите питання чи абсолютно легально). Але щоб працювати, треба ще отримати так званий дозвіл на проживання. Цим я зайнявся майже одразу по приїзду. Наша секретарка сказала, що вона все знає і повела мене на пошту, де ми з нею взяли якийсь спеціальний конверт з анкетами і заповнили їх. До анкет доклали купу ксерокопій і всього за 250 євро відправили поштою в поліцію, котра знаходиться через півтора квартали від пошти. Прямо на пошті мені призначили рандеву в поліції через півтора місяці. Приходжу я в поліцію через півтора місяці. Хрєн в фуражці відкриває мою папку (вперше) і каже: “а ви не ті документи прислали, вам треба було спочатку зайти в оту контору через дорогу”. Гудбай Амєріка 250 євро і півтора місяці часу. Йдем в контору (префектурою називається) через дорогу. Дають мені ще папку паперів, паралельно вимагаючи ще документ, що житло, де я живу вже місяць, придатне... для життя (?!!). Запрошують прийти через пару днів, а тоді: “ну, тепер”, - кажуть, - “можете відправляти”. ЧШИК! Це мій касовий апарат ще раз відрахував 250 євро і полетіли документи знову в поліцію. Прийшов я в поліцію знов через півтора місяці. Запросили в підвал. Зняли відбитки з правої руки. “Давайте ліву”. Зняли з лівої. “Давайте ногу”. Після двох ніг, я вже було почав штани знімати, але виявилось, що їм і рук було достатньо, щоб мене ідентифікувати “єслі шо”. Пройшло з тих пір більше місяця, дозвіл на проживання мені досі не виданий.

Інтеграційні курси. В префектурі мене змусили підписати договір про те, що я буду наполегливо інтегруватись в італійське суспільство, взагалі збільшувати надої і жирність масла. Власне інтеграція передбачала дві речі: зобов’язання вивчити італійську до певного (не дуже високого) рівня за півтора роки і відвідання обов’язкових десятигодинних інтеграційних курсів. Невідвідування курсів призводило до втрати певних балів (як і будь-який штраф, зароблений в Італії) і, як наслідок, відмову в отриманні дозволу на проживання. Оооо, інтеграційні курси — це було щось. По перше, проводились вони не в Комо, а в містечку Канту, про яке в італійців є приказка типу “Це гірше/далі, ніж Канту”. Курси мені призначили, не питаючи, в робочий день з 9 до 14 години дня. Знаходились вони в задроченій налогами школі в оцьому самому задроченому Канту (30 хвилин пішки від зупинки автобуса). Перші п’ять годин курсів я провів в класі перед одним комп’ютерним монітором з іще п’ятьма штріхами, слухаючи двох дебілів, котрі в запису зачитували статті з конституції, трудового і сімейного кодексів Італії. Наступні п’ять годин курсів нас інтегрували три шкільних вчительки і презентація в PowerPoint італійською про те саме, що розповідали дебіли з комп’ютера. Третя вчителька була потрібна для синхронного перекладу перших двох з італійської на англійську. Слід зазначити, що в залі були люди, котрі не знали ні англійської ні італійської.

Робота. Щоб описати весь абсурд того, що відбувається, зазначу одразу, що робочого комп’ютера в мене досі нема і я кожен день ношу з собою в рюкзаку власний ноутбук... З дрібниць: для прохоження медогляду мені прийшлось два рази їздити в Мілан (півтори години в потязі в одну сторону), щоб за півгодини здати аналізи, а другий раз отримати їх на руки. При тому, що ми тут працюємо з дуже небезпечними речовинами, курси з техніки безпеки проходили в тому ж дусі, що й інтеграційні: треба було продивитись відео, де якийсь мудак розмовляв з адвокатом про безпеку праці, а потім в анкеті відповісти на питання: “під яким кутом і на якій відстані треба сидіти перед монітором”...

“Пора звідси валити”, - сказав я собі пару місяців тому. В понеділок послав заяву на звільнення рекомендованим листом, як передбачено контрактом. Сьогодні подзвонила якась падруга з університету і повідомила (анонсований на початку підвох), що заяву я написав неправильно: “не на тому бланку”. Це при тому, що з декількох тисяч співробітників універу вона мене однозначно ідентифікувала за листом і зрозуміла, що я хочу! Прислала правильний бланк (містить логотип універу і ні грама більше інформації, ніж в моєму листі): “роздрукувати і підписати в трьох (!!!!) копіях”. АААААА! Нащо їм три(!!!) оригінали заяви про звільнення?!!

Дихаємо, розслабились і повторюємо слово “Streichholzschächtelchen”.

Вибори президента 2014

Як виявилось, інколи реалізувати своє конституційне право значно важче, ніж виконати свій громадянський обов’язок.

Був на виборах тут - в Мілані. Не проголосував, бо хтось дуже погано вчив в школі математику. Отже, на вибори на нашій виборчій дільниці зареєструвалось 11000 чоловік. На видачу бюлетенів посадили людей за 9 столів. Задача запитує: якщо на кожного виборця член комісії витрачає, скажімо, 5 хвилин, скільки годин знадобиться, щоб проголосували усі? Може я щось не так порахував, але в мене вийшло більше 100 годин. Нагадаю, що виборчі дільниці були відкриті з 8.00 до 20.00...

З негативних моментів, він один: організація голосування. Навіть, якщо бюджетом чи чим іншим кількість членів виборчої комісії обмежувалась, все можна було б зробити значно приємніше. Починаючи від організації черги (цій елементарщині зі спеціальними стрічками, як в аеропорту, в нас ну ніяк не можуть навчитись) і закінчуючи людським інформуванням виборців в стометровій черзі. Я приїхав після обіду і простояв в черзі 5 годин! Лише о 6-й годині вечора з дільниці вийшла людина і попросила скласти список, щоб хоча б наперед взнати в комп’ютерній системі, до якого стола підходити. Якби це було зроблено вчасно, то, думаю, додаткових півтисячі голосів можна було б таким чином зібрати.

З позитивних моментів (він, власне теж один): люди! Так, аудиторія дуже специфічна, бо в Італії українська діаспора — це західна Україна. Але скільки ж там було українських прапорів та вишиванок, як люди в цій страшенній черзі співали пісні, як підбадьорювали один одного. Перед входом була штовханина (доволі серйозна), але загалом в черзі було дуже приємно і спокійно. Вразили люди, котрі купили пластикові стаканчики і воду і роздавали усім бажаючим в черзі. Вразила дівчинка, котра приїхала на мотоциклі під виборчу дільницю з синьо-жовтим паперовим ірокезом на шоломі :) Вразили 15 чи 20 автобусів, найнятих діаспорою, щоб довезти людей з віддалених районів. Вразили італійські чоловіки загорнені в прапори України, що терпляче чекали своїх дружин до переможного кінця.

Останні дві сотні людей разом зі мною о 20.00 запустили всередину, адже згідно закону, всі, хто до цього часу потрапив всередину, мають право проголосувати. Так, я не проголосував, вже будучи за крок від виборчої кабінки, бо ризикував запізнитись на останній потяг. Але якесь приємне почуття залишилось від побаченого. Все у нас буде добре!

Epic fail

Історія довга, тож запасіться попкорном і насолоджуйтесь.

Десь після півроку невдалих пошуків нового місця роботи “по-душі”, прийшлось мені шукати роботу за спеціальністю. За спеціальністю робота знайшлась відносно швидко. Отримав навіть декілька пропозицій. З більш-менш вдалих варіантів було два: Франція і Італія.

До італійців я попав по знайомству і фактично погодився з тим, що їду я до них. Особливо це стало для мене зрозуміло після того, як я з несвіжою головою і добрячим алкогольним амбре читав майбутнім колегам семінар на наступний день після спільного дуже душевного святкування Різдва. Французи у мене були швидше такою собі забавкою, від котрої я нічого не втрачав або навіть отримував певний досвід, проходячи співбесіду.

Сталось, однак, так, що в самий останній момент італійці виявили, що не можуть взяти мене на роботу тоді, коли обіцяли, тобто одразу по закінченню мого німецького контракту. Для французів же це не складало проблеми і взагалі складалось враження, що вони мене готові взяти на роботу прямо завтра о 9.47, одразу після того, як вип'ють кави і перецілуються з усіма колегами жіночої статі. Так вони власне і зробили: не попередивши завчасно, прислали мені підписаний директором контракт з датою виходу на роботу, котра попадала на останній день моєї давно запланованої відпустки. Разом з контрактом французи прислали товстелезну книжку, в якій були описані в подробицях різні аспекти мого життя на новому місці. Якби я ту книжку уважно дочитав, то ймовірно знайшов би навіть рекомендовані імена моїх майбутніх дітей. Слід зазначити, що коли французи прислали контракт, то я вже, знаючи що італійцям забракло часу, продовжив свій робочий контракт і контракт на квартиру в Німеччині. Провівши ніч і частину ранку в складних роздумах і муках вибору, я постановив: “Французам відмовити!”

А в цей час в італійській конторі “малесеньке звірятко загортало” мої документи в папку... А було моїх документів там, я вам скажу, немало. Про всілякі дебільні анкети в двох екземплярах італійською мовою, дипломи, квитанції про оплату і т.і. я мовчу. Найбільше, що мене вразило, - це необхідність роздрукувати (рік 2013 від Різдва Христова!!!) всі мої статті на принтері і послати їх поштою! Відчуйте контраст: французам я послав відскановані дипломи і рекомендаційний лист електронною поштою і вони підписали зі мною контракт, а італійцям я послав два кілограми паперів і вони.. запросили мене на співбесіду!

Я не мазохіст і якісь раціональні причини, які в цій розповіді я опускаю, все таки були, щоб не їхати у Францію. Але зараз я розумію, що ці раціональні причини розбились фактично вщент об холодну реальність.

Продовжимо. Отже, підходили до кінця два місяці мого подовженого контракту, котрий великодушні німці мені дали на те, щоб італійці встигли спекти лазанью обробити мої документи. Співбесіду в Італії на той момент я пройшов і їхав підписати контракт. Контракт за змістом мені не сподобався, але відступати назад вже не було куди, та й такого типу контракти взагалі не придумані для того, щоб комусь подобатись. Їдучи підписувати контракт, я був впевнений, що це вже останній і остаточний етап перед зміною місця роботи. Яке ж було моє здивування, коли тітонька-італійка в університеті мені повідомила, що їм після цього потрібен ще місяць на те, щоб попросити для мене робочу візу... Тільки тік лівого ока видав мою “глибоку стурбованість”.

Не будучи впевненим, що італійці справляться за місяць, а невідомо скільки сидіти без роботи і житла в Німеччині (бо місяць це був мінімальний термін) не хотілось, я прийняв рішення, що по закінченню контракту поїду в Україну. Чекати остаточні документи і отримувати візу вже буду там.

Тепер такий ось цікавий факт: німецький вид на проживання залишився у мене дійсним ще місяць після закінчення робочого контракту. Тут і виникла перша проблема, коли я прийшов в італійське посольство. Виявляється, наявність виду на проживання в країні Шенгенського договору робить мене нерезидентом України. Ця обставина збентежила дівчинку у віконці візового центру, і вона почала дзвонити вищому керівництву. Керівництво відповіло через дві години. Тож саме стільки часу мені прийшлось просидіти у візовому центрі, поки я не почув, що візу мені такі дадуть, але термін її дії буде починатись з першого дня закінчення німецького дозволу на проживання. По правді кажучи, це мене цілком влаштовувало: німецький дозвіл на проживання дозволяв заїхати в Європу раніше, а італійська віза починалась якраз в день початку роботи. В такій майже точно ситуації я був, коли переїжджав з Франції в Німеччину: з України я прилетів на пару годин у Францію, забрав залишок речей і в той же день поїхав на поїзді в Берлін. No problem, або, як сказали би французи, “па д'сусі”. Італійці, судячи з усього, хочуть сказати те саме, що й французи, але сенс в цей вираз вкладають російський.

“Можно я объясню?!” (с) Г. Кернес Приблизно тиждень тому я забронював квиток на автобус з України в Берлін, а також купив квиток на літак з Берліна в Мілан. За день до мого виїзду з України я взнаю від італійців, що для того, щоб по прибуттю в Італію почати процедуру оформлення виду на проживання, треба мати штамп в'їзду в країну по новій візі. А квиток з Берліна в Мілан у мене на день раніше, ніж починається строк дії візи. Тож я(за порадою майбутнього боса) купляю ще один квиток з Берліна в Мілан в день дії візи. Але є одне “але”, скорочено АЄОА (с). Оскільки я шенгенський кордон все одно перетинаю раніше строку початку візи, то штамп в мене (який мені навіть і не поставили) стоятиме не той, що треба. А коли я влечу в Італію з Берліна, то штамп мені знову ж таки не поставлять, бо всередині шенгену немає перевірок. Їду я оце в автобусі зараз з двома непотрібними квитками на літак з Берліна в Мілан, з отриманою щойно СМС від майбутнього боса з пропозицією в наступні три дні ще раз повернутись в Україну і назад та думками про те, чому я вирішив їхати в Італію, якщо мені вже сама процедура збору документів видалась химерною. До того ж, я не говорю італійською і моя майбутня робота мене не влаштовує...

P.S. Ну а щоб у вас не залишилось сумнівів в моїй неадекватності, зазначу, що французи мені давали солідну суму грошей на переїзд і пошук житла. Бос же мій італійський місяць тому мене урочисто заспокоїв, що він знайшов мені "room available at any moment". Ця "рум" виявилась банальною кімнатою в якомусь готельчику з нехілою поденною оплатою і можливістю проживання тільки до Пасхи...