Закінчується
моя італійська епопея, про що хотів
написати ще пару днів тому, але відчував,
що буде якийсь підвох. Так воно, власне
і сталось. Про підвох в кінці, а зараз
усе по порядку.
Майже
півроку тому, я написав про те, як в’їжджав
в Італію, тепер продовжу розповідь вже
власне про італійське життя. Ну, як життя
- таке трошки італійське існування. Бо
з півроку перебування тут з позитивного
пригадується тільки похід в неаполітанський
ресторан і недавній відпочинок на морях.
В основному історії мої такі трохи
невеселі і ще раз доводять правильність
мого напрямку — подалі звідси.
Житло.
До мого приїзду шеф оголосив, що вже
організував мені житло на перший час.
Я, маючи досвід Франції і Німеччини,
уявив собі якийсь гуртожиток, де
залишитись можна надовго, але зазвичай
не дуже хочеться. Виявилось, що шеф
насправді зарезервував кімнату в
приватному готелі поряд зі своїм домом...
Ціна там, звичайно, була нижча, ніж в
готелях, але все ж таки непідйомна для
проживання довгий час. Крім того,
резервація була на тиждень, так що навіть
при бажанні залишитись на довше це було
б проблематично. За 6 днів (зі сторонньою
допомогою, звичайно) я знайшов квартиру.
В рази три меншу, ніж в Берліні, але за
ту саму ціну. І це в задрипаному Комо!
Ю-ху! Агенція, де зняв квартиру, не
повстидалась взяти 10 відсотків річної
орендної плати за послуги, а хазяїн 3
місячних оплати в якості завдатку. Я
приохуїв /pardon/ і на найближчий місяць
перейшов на хліб і воду. Дряпатись з
роботи додому треба метрів на 100-150 вгору,
часто тротуарів нема, а машини є. Під
вікном квартири пролягає дорога з доволі
інтенсивним рухом і нічними мотоциклістами,
котрих давно треба згодувати крокодилам
разом зі своїми драндулетами. Перші 4
місяці нормально не спав.
Сміття.
Через місяць після мого в’їзду в квартиру
помінявся порядок збору сміття в будинку.
Я цьому зрадів спершу, бо в Німеччині
звик сміття сортувати (в Комо досі не
сортували). Але радіти прийшлось недовго,
бо в італійців нічого не буває просто.
Для того, щоб почати сортувати, потрібно
було відстояти чергу в спеціальні
пункти, де тобі видавали сміттєві баки
і спеціальні пластикові пакети різного
кольору для різного типу сміття. Пакети
видавали на певну кількість викидань
сміття на рік. Придбати пакети в магазині
не можна. Про це мені завчасно ніхто не
повідомив, тому за пакетами прийшлось
їхати за місто на сміттєвий полігон, де
разом з ними мені ще видали три великих
бака для збору сміття, аргументуючи це
тим, що я живу... на “віллочці” (це така
маленька вілла): 22 квадратних метри,
кімната-кухня сумісні. Ну, вхід з вулиці,
тому вже “віллочка”. Думав навіть
прізвище змінити на більш солідне: “фон
Копп”, “де Копп” чи “ван дер Копп” -
все ж таки на віллі живу.
Документи.
В Україні мені в паспорт вклеїли візу,
з якою я з горем пополам сюди в’їхав
(досі відкрите питання чи абсолютно
легально). Але щоб працювати, треба ще
отримати так званий дозвіл на проживання.
Цим я зайнявся майже одразу по приїзду.
Наша секретарка сказала, що вона все
знає і повела мене на пошту, де ми з нею
взяли якийсь спеціальний конверт з
анкетами і заповнили їх. До анкет доклали
купу ксерокопій і всього за 250 євро
відправили поштою в поліцію, котра
знаходиться через півтора квартали від
пошти. Прямо на пошті мені призначили
рандеву в поліції через півтора місяці.
Приходжу я в поліцію через півтора
місяці. Хрєн в фуражці відкриває мою
папку (вперше) і каже: “а ви не ті документи
прислали, вам треба було спочатку зайти
в оту контору через дорогу”. Гудбай
Амєріка 250
євро і півтора місяці часу. Йдем
в контору (префектурою називається)
через дорогу. Дають мені ще папку паперів,
паралельно вимагаючи ще документ, що
житло, де я живу вже місяць, придатне...
для життя
(?!!). Запрошують
прийти через пару днів, а тоді:
“ну, тепер”,
- кажуть, - “можете відправляти”. ЧШИК!
Це мій касовий апарат ще раз відрахував
250 євро і полетіли документи знову в
поліцію. Прийшов
я в поліцію знов через півтора місяці.
Запросили в
підвал. Зняли відбитки з правої руки.
“Давайте
ліву”. Зняли з лівої. “Давайте
ногу”. Після
двох ніг, я вже було почав штани знімати,
але виявилось, що їм і рук було достатньо,
щоб мене ідентифікувати “єслі шо”.
Пройшло з тих
пір більше місяця, дозвіл на проживання
мені досі не виданий.
Інтеграційні
курси. В префектурі
мене змусили підписати договір про те,
що я буду наполегливо
інтегруватись в італійське суспільство,
взагалі збільшувати надої і жирність
масла. Власне
інтеграція передбачала дві
речі: зобов’язання вивчити італійську
до певного (не дуже високого) рівня за
півтора роки і відвідання обов’язкових
десятигодинних інтеграційних курсів.
Невідвідування
курсів призводило до втрати певних
балів (як і будь-який штраф, зароблений
в Італії) і, як наслідок, відмову в
отриманні дозволу на проживання. Оооо,
інтеграційні курси — це було щось. По
перше, проводились вони не в Комо, а в
містечку Канту, про яке в італійців є
приказка типу “Це гірше/далі, ніж Канту”.
Курси мені
призначили, не питаючи, в робочий день
з 9 до 14 години
дня. Знаходились вони в задроченій
налогами школі в оцьому самому задроченому
Канту (30 хвилин пішки від зупинки
автобуса). Перші
п’ять годин курсів я провів в класі
перед одним
комп’ютерним монітором з іще
п’ятьма штріхами, слухаючи двох дебілів,
котрі в запису зачитували статті з
конституції, трудового
і сімейного кодексів Італії. Наступні
п’ять годин курсів нас
інтегрували три
шкільних вчительки
і презентація
в PowerPoint італійською
про те саме, що
розповідали дебіли з комп’ютера.
Третя вчителька
була потрібна для синхронного перекладу
перших двох з
італійської на
англійську.
Слід зазначити,
що в залі були
люди, котрі не знали ні англійської ні
італійської.
Робота.
Щоб описати весь
абсурд того, що відбувається, зазначу
одразу, що робочого комп’ютера в мене
досі нема і я кожен день ношу з собою в
рюкзаку власний ноутбук... З
дрібниць: для прохоження медогляду мені
прийшлось два
рази їздити в Мілан (півтори години в
потязі в одну сторону),
щоб за півгодини здати аналізи, а другий
раз отримати їх на руки. При
тому, що ми тут працюємо з дуже небезпечними
речовинами, курси з техніки безпеки
проходили в тому ж дусі, що й інтеграційні:
треба було продивитись відео, де якийсь
мудак розмовляв з адвокатом про безпеку
праці, а
потім в анкеті
відповісти на питання: “під яким кутом
і на якій відстані треба сидіти перед
монітором”...
“Пора
звідси валити”, - сказав я собі пару
місяців тому. В понеділок послав заяву
на звільнення рекомендованим листом,
як передбачено
контрактом.
Сьогодні подзвонила якась падруга з
університету і повідомила (анонсований
на початку підвох),
що заяву я написав неправильно: “не на
тому бланку”. Це при тому, що з декількох
тисяч співробітників універу вона мене
однозначно ідентифікувала за листом і
зрозуміла, що я хочу! Прислала
правильний бланк (містить логотип
універу і ні грама більше інформації,
ніж в моєму листі): “роздрукувати і
підписати в трьох
(!!!!) копіях”. АААААА!
Нащо їм три(!!!) оригінали заяви про
звільнення?!!
Дихаємо,
розслабились і
повторюємо слово “Streichholzschächtelchen”.
