Гості

Дзвінок в домофон. Подивились один на одного. Нікого не чекаємо... Йду до дверей.

Я: Альо.
Жіночий голос в слухавці: Здравствуйте.
Я: Здравствуйте.
Голос в слухавці: Ой, а Вы говорите по-русски.
Я (думаю про себе): Хм.. а навіщо казати “Здравствуйтє”, якщо не сподіваєшся почути те саме навзаєм? (вголос): Собственно, да.
Голос в слухавці: Ой, а мы тут проходили мимо и видим русскую фамилию... (прим. авт. прізвище не моє - я просто розмістив об’яву (с) ). Можно мы зайдём на три... минуты.
Я: Да, прошу.

Запускаю незваних гостей. Маю дивне відчуття дежавю (фр. déjà vu ;-) ). На порозі стоять двоє, дівчина і хлопець, приблизно одного віку - років тридцяти. Дівчина-блондинка одягнута просто: в типове французьке пальто, котре будучи знятим, виявляє під собою рожеву кофтинку і доволі довгу сіреньку спідницю. Її супутник, хлопчина неслов’янської зовнішності, в звичайних брюках, та жилетці, з під-якої виглядає застібнута до самого останнього ґудзика біла сорочка (не вистачає лише краватки). Обидва посміхаються і вітаються ще раз російською: вона — чисто, він - з легким акцентом. Не представляються і не називають причини візиту. Після формального запрошення увійти надто швидко як на мене знімають взуття і без зайвих сентиментів проходять до вітальні. Я ставлю чайник, і в очікуванні пояснень намагаюсь здогадуватись про цілі несподіваного візиту.

Незнайомці розповідають про те, що вони чоловік і дружина. Я в свою чергу уточнюю їхні імена: Оля і Матьйо. Приємно познайомитись. Півгодини розмова йде на загальні теми: як довго вже тут? чому приїхали? які далі плани? де побували у Франції? Розмова плавно тече. Я вже майже відмовляюсь від своєї першої (як виявилось вірної) здогадки про те, що тут відбувається і починаю вірити в те, що дівчинка, одружившись і переїхавши всього півтора роки назад в нудне і тихе місто Руан, шукає знайомих.

Так продовжується до тих пір, аж поки розмова не заходить про Лувр. Виявляється, є люди, котрі туди ходять не для того, щоб подивитись відому Джоконду, єгипетських мумій, персидські статуї, грецькі скульптури і таке інше, а... камінь на якому написано... ім’я Бога. Після цього напрям розмови вже не звертає ні в яку сторону, а ставиться пряме питання: чи наші заняття наукою не заважають нам... вірі в Бога... Вуаля, приїхали. На камінці (про який я, по правді кажучи, ніколи не чув) написано ім’я єврейського бога Ягве (Яхве) або, кажучи “простими” словами, Ієгови. А гості наші — його... свідки.

Тут, в Руані (!), більш ніж за дві тисячі кілометрів від дому, я знову бачу книжечки “Пробудись” і “Сторожевая башня” російською мовою! Знову цей трохи тупуватий, але настирний погляд і бажання навчити “вірному розумінню сутності речей” в очах. Читання віршів Святого писання і їх інтерпретація, так би мовити in-situ, за допомогою допоміжної, щедро розкресленої маркером книжечки. Півтори години втраченого часу, невеликий шок від нерозуміння того, як нас тут (!) вдалось відшукати, і візит було (нарешті) завершено. Знаю - повернуться ще не раз... Єсть такая профєсія(с) — релігійний мережевий маркетинг.

Так ось звідки почуття дежавю на початку! Років десять тому таку саму “праведну пару” мені доводилось бачити протягом тривалого часу з регулярністю раз на тиждень біля дверей моєї квартири ще тоді у рідному місті. Боюсь, що як і у той раз, теперішні візити завершаться лише після брутальної вимоги більше не приходити...

Останні рубежі

З тих пір як я провів свої канікули в горах на лижах пройшло вже немало часу: на початку травня стукне два місяці. Щоправда, тільки недавно я натрапив на одне відкриття безпосередньо пов'язане з тими подіями. Але все по-порядку.

Отже, за два дні до кінця альпійських канікул обставини, погода, кислотно-лужний баланс організму і інші фактори настільки сильно провзаємодіяли, що я випив більше, ніж півпляшки кальвадосу, простіше кажучи “нажрався”. Остання обставина ніяк не завадила мені цього вечора досить непогано відіграти в “дурня”, але, щоправда, завадила прокинутись наступного ранку і піти кататись на лижах. Після обіду, трошки прийшовши до тями, я все ж став на лижі. Катання було недовгим... Буквально на першому під'їзді до висотного підйомника, не на самому небезпечному і крутому місці, я впав. На цьому моє катання в цей день (а, як виявилось потім, і взагалі на цей раз) закінчилось. Наступного дня, керований розумінням того, що канікули закінчуються і пропадають заплачені за абонент гроші, я ще раз спробував стати на лижі. Вистачило сил тільки на один спуск, та й то з необхідності повертатись в готель — нога боліла нестерпно.

Вже повернувшись в Руан і все ще відчуваючи біль в нозі (перших декілька днів після повернення ледве ходив), я через тиждень спробував грати в футбол. Не вийшло...

Через місяць після канікул, коли нога боліти не переставала, я почав трішки нервувати. Друзі переконали сходити до лікаря. Незважаючи на наявність пристойної страховки, бажання дзвонити лікарю і відкривати для себе переваги французької медицини з'явилось тільки через тиждень після остаточного рішення обстежитись.

Лікар-терапевт, до котрого я записався ще при оголошенні епідемії свинячого грипу, але в якого так ніколи і не був, має свій приймальний кабінет у себе в дома, працює сам (без медсестри) і бере з пацієнта по 22 євро за раз. Він оглянув ногу, поцікавився звідки такий акцент, витягнув із шухляди іншу ногу і замінив стару, сказав, що нема нічого страшного і це скоро пройде, виписав мазь, болезаспокійливі і відправив робити ультразвукове дослідження (УЗД) м'яза.

Тут я зроблю ремарку про те, що з 22 євро виплачених лікарю, 21 євро було мені повернуто страховкою раніше, ніж доктор встиг обміняти мій чек на готівку. За мазь з таблетками було заплачено 14 центів, а УЗД могло бути зроблене в будь-якій радіологічній клініці, яких, по-правді кажучи, тут неймовірна кількість і коштувало 3 євро.

Так от, УЗД не показало жодної аномалії, а ось контрольний рентгенівський знімок (який був зроблений за ініціативою доктора, що робив ультразвук) виявив перелом малої гомілкової кістки. Виявилось, що це не так страшно,як це звучить, адже увесь цей час я ходив, намагався грати в футбол і плавав в басейні. Коли розказав про це французам, з якими був на лижах, вони мене в своїх досьє занесли в список безнадійно хворих... на голову.

Діагноз

Останнім часом увесь час ловлю себе на думці, що мене охопив якийсь феєричний “тупняк”. Моя вроджена нездатність розповідати анекдоти набрала катастрофічних форм і переросла в нездатність вчасно і з гумором вставити “п'ять копійок”. Не було б у цьому нічого трагічного, якби “хвороба” не подіяла на інший центр центральної нервової системи, спричиняючи непереборне бажання вставити тих такі два-три безґлуздих непотрібних слова, про які потім жалкуєш ще декілька днів. І буває сидиш, слухаєш чи читаєш розмови або жарти товаришів і розумієш, що тобі необов'язково говорити ту дурницю, яка щойно прийшла в голову, бо вона несмішна і просто не в тему, і все одно ляпнеш невпопад.

Сукупністю причин, як-то обмеженість кола спілкування, вік, втома (що ще?), кожна з яких не є самостійною і достатньою, я ще якось пояснюю свою поведінку. Але ж зазвичай сукупністю причин ми якраз пояснюємо ті явища, котрих насправді пояснити не можемо, але змушені щось сказати.

Треба імовірно прийняти за істину, сказане моїм другом - я починаю просто банально тупіти, а разом з тим втрачати почуття гумору і відчуття моменту.
Ось і зараз. До чого це все?..