Останнім часом увесь час ловлю себе на думці, що мене охопив якийсь феєричний “тупняк”. Моя вроджена нездатність розповідати анекдоти набрала катастрофічних форм і переросла в нездатність вчасно і з гумором вставити “п'ять копійок”. Не було б у цьому нічого трагічного, якби “хвороба” не подіяла на інший центр центральної нервової системи, спричиняючи непереборне бажання вставити тих такі два-три безґлуздих непотрібних слова, про які потім жалкуєш ще декілька днів. І буває сидиш, слухаєш чи читаєш розмови або жарти товаришів і розумієш, що тобі необов'язково говорити ту дурницю, яка щойно прийшла в голову, бо вона несмішна і просто не в тему, і все одно ляпнеш невпопад.
Сукупністю причин, як-то обмеженість кола спілкування, вік, втома (що ще?), кожна з яких не є самостійною і достатньою, я ще якось пояснюю свою поведінку. Але ж зазвичай сукупністю причин ми якраз пояснюємо ті явища, котрих насправді пояснити не можемо, але змушені щось сказати.
Треба імовірно прийняти за істину, сказане моїм другом - я починаю просто банально тупіти, а разом з тим втрачати почуття гумору і відчуття моменту.
Ось і зараз. До чого це все?..
Підписатися на:
Дописати коментарі (Atom)
2 коментарі:
здравствуй, старость
в горе, в радость
в плешь и в пуки;
опа, глюки!
костыли, медикаменты
хай, Альцгеймер!
no comments'ы...
Який ще в сраку вік?! В 50 про вік розказуватимеш. Просто не затискайся і все буде ок. Прогалини в почутті гумору через непевність в собі. Забий на неї! Аксіома: ми всі помремо, хтось раніше, хтось пізніше. То перед лицем цього які ще в тебе можуть бути сумніви. Більшість того, що ми про себе думаємо все одно не відповідає дійсності. До того ж тупіти - поняття розтяжне :) Так що тупій собі на здоров"я, піндосе, бо хто сказав, що це погано.
Дописати коментар