За свободу треба платити

Якщо хто раптом сподівався, що я тут буду зараз підіймати питання ціни російського газу для України, то він помилився. Насправді, мова буде йти про ту довгоочікувану подію, яку ми (з сусідом і його подругою довго чекали): я зняв в квартиру! Як казав Нео з "Матриці", повторюючи за відомим біблійним персонажем: "Свєршилось!". П'єрик подрузі невдовзі процитує Подерев'янського: "Я же тєбє говоріл, что єтот дєнь настанєт!.. ето будєт! А ти нє вєріла...", а я спокійно, забравши манатки, залишу їх у спокої, переставши гриміти посудом суботніми ранками (о першій дня...), і взагалі переставши спотворювати інтимну атмосферу своєю присутністю в домі.

Наскільки ж це все-таки була складна задача! Більше трьох місяців пошуків, розчарувань, візитів і дзвінків позаду. В чому ж була проблема? Здавалося б, у мене є гроші, в людей є квартири, які вони бажають здати в аренду, чому б не зробити одне одному приємно?.. Але ні! Бо гроші - не головне. Треба бути як мінімум,... французом! Проблема номер один: ти не можеш подзвонити власнику чи переговорити з агецією з нерухомості, бо не говориш французькою. Проблема номер два: пропозицій будинків на декількох (ми хотіли утрьох) непов'язаних родинними зв'язками співмешканців майже немає. Проблема номер три, найбільша: наявність грошей у людини не дає їй право зняти житло, адже за неї повинна поручитись інша людина, у котрої теоретично грошей іще більше. От в такій ситуації приходилось працювати.

Перша проблема вирішилась наступним чином: задовбавшись принижуватись, дивитись на невдоволені пики і клянчити у (досить близько знайомих!) французів п'ять хвилин для того, щоб вони з твого телефона подзвонили за номером з оголошення, я сам одного разу сів і подзвонив за п'ятьма номерами. Виявилось це не так вже й складно. Треба було раніше починати...

Друга проблема вирішилась простим трюком: ми відмовились від ідеї жити втрьох, адже складність задачі експоненційно зростала зі зростанням кількості українських(!) співмешканців.

З третьою проблемою взагалі вийшло цікаво. Тут я остаточно переконався в майже поголовній гамнистості французів. Отже, для того, щоб зняти будинок, людині потрібен гарант, котрий буде у разі неплатоспроможності першої виплачувати всі її борги. Звичайно, бути гарантом - певна відповідальність. Але так відверто по-жабоїдськи поводитись просто, як на мене, огидно. Справа в тому, що в по-нормальному гарантом міг би бути науковий керівник (яких у мене до речі аж два). Але після моєї скарги на ситуацію, що склалась (справа вся була не тільки в тому, що я хотів з'їхати з гуртожитка, але й у тому, що я повинен був це зробити, бо контракт мені не продовжували), наукові керівники тупо відмазались, фактично не давши жодного розв'язку. Після певних поневірянь, я знайшов на сайті свого банку сервіс, завдяки якому саме банк міг стати моїм гарантом. Після призначених двох зустрічей з директором відділення і моєї жахливої французької, мені сказали: "Так. Банк може бути Вашим гарантом, якщо у Вас є (увага!) гарант для банку..." Завіса. Правда, руки у мене опустились тільки до половини - я одразу пішов до наукового (до наукової йти не було сенсу, ажде під час попередньої такої розмови вона нахабно і тупо самоусунулась) і описав ситуацію. Він мені відповів, як зараз пам'ятаю: "There is strictly no problem!", мол, ти мене задовбав, я згоден бути гарантом для банку. Ура! Радість продовжилась трошки більше години. За цей час (можливо й після обговорень з кимось) науковий прийшов до мене з кислою "заточкою" і,в перекладі на стислу мову, сказав: "Це не моя проблема. Іди в сраку." Знову завіса, на цей раз вже, здавалось, остаточно.
Щоправда, на наступний день вдалося вирішити питання, завдяки тому, що я не повірив директрисі свого банку (котра, не знаючи, збрехала, що таке рішення не можливе для іноземців) і таки поїхав в спеціальну організацію, котра займається якраз тим, що буває гарантом для таких людей як я: котрі мають гроші, але в котрих нема батьків чи близьких друзів, що могли б за них поручитись. Це не був універсальний розв'язок, але для мене він спрацював.
Ось так. Після стількох місяців, не побоюсь цього слова, боротьби, у мене є майже абсолютно пуста квартира (ні ліжка, ні стола, ні стільців), але в центрі Руана і без сусідів(!), котрі вже останні дні псують мені нерви. Приїздіть у гості у кого є можливість. Спальний мішок і підстилку я вже купив.

Сучасне мистецтво

Я сподіваюсь, що перед тим, як сідати і читати цей мій черговий після тривалої перерви пост, ви уважно перевірили, чи у вас на стільці немає раптом гвіздка, а чи може спинка крісла зафарбована крейдою. Ну, якщо ні, то вже не відривайтесь... всеодно пізно.
Так от, останнім часом мене часто тягне на усілякі виставки і перфоманси сучасного мистецтва, я навіть в принципі можу назвати ім'я тієї особи, котра мене тягне... тільки не бачу в тому особливого сенсу.
Так от, тепер по темі. Скажу чесно - сучасне мистецтво мені недовподоби! Тому що, ма мою думку, за 20 століття кардинально змінилась його концепція: замість того, щоб нести загалом позитивні переживання глядачу, митці намагаються скоріше викликати більш вузький спектр емоцій, як правило, - це шок або відчуття відрази і нерозуміння! Особливо чітко, як на мене, це проявляється в художньому мистецтві та скульптурі. Я увесь час з згадую свій похід в музей Д'Орсе в Парижі, де мені "пощастило" побачити штук тридцять картин Пабло Пікассо з однаковою назвою "Сніданок на траві". Мало того, що це було "творче бачення" картини Мане з одноіменною назвою, так ще й автор (Пікассо), так сильно захопившись ідеєю, почав (очевидно з картин, які на його думку не вийшли) ножицями вирізати фігурки, які лише певними деталями нагадують оголених жінок. Але, незважаючи на те, що такі примудрощі діти могли робити у моєї мами в дитячому садку, маестро заслужив окрему (правда, тимчасову) галерею в такому знаному музеї. Я вже не говорю про "картини" Коскаса та інші збочення "а-ля Малєвіч", котрих я останнім часом бачив доволі. Нажаль, можливості вставити сюди наглядні приклади нема... Загальне враження: на білому фоні циркулем і простим олівцем накреслено два кола різного радіусу і зафарбовано червоним і кольором морської хвилі. Назва: "Голуби". "Занавєс"!

Але, що мене спонукало написати цей блог, так це перегляд однієї вистави в театрі. Звалась вона "Джексон Поллок", про відомого (нажаль, мені тільки тепер) американського художника 20 століття. Так от, картини американця, я не бачив, тому обговорювати їх не буду, щоб не вийшло, що "не бачив, але засуджую", та ось вистава виявилась, м'яко кажучи, екстравагантною.

Сам театр (надзвичайно маленький, місць на 35-40) розташувався в бувшій церкві, і налічував, за моїми підрахунками, в той вечір п'ятьх працівників: двох акторів, касира, людину, що слідкувала за освітленням і одного звукорежисера. Звичайно, що моє знання французької не дозволило мені зрозуміти усе, але від цього, відчуття були в деякі моменти ще яскравіші. По-перше, в цій біографічній постановці майже не було діалогів. Бувало, що актори говорили монологи по 10 хвилин не переставаючи. По-друге, в процесі гри, актор, що грав Поллока та акторка, що грала його дружину, малювали рідкими фарбами картину, при цьому розбризкуючи і розливаючи їх руками по всій сцені і один на одного. Під кінець вистави усі декорації і одяг акторів були вже іншого кольору. Щоправда, не тільки одяг... В одному з діалогів дружина, напевне, сказала Поллоку: "аффтар випєй йаду", і той дійсно набрав у рота чорної як смола фарби! Але це було вже вкінці. А от всередині, після досить показово зіграного статевого акту, "псевдополлок" дістав з-під стола резинову жінку та не обмежився лише її надуванням під гучну промову дружини за уявною стінкою, але й, знявши штани, "обслужив" "каучукову мадам" орально і не тільки... Цікаво, що з глядачевої зали під час цього не було ніяких смішків чи судомних рухів, хоч аудиторія підібралась в середньому молодша за 30 років. Культура... розуміння... Європа...

А Джексон Поллок таки зі здоровенними мухами був чувак, причому, думаю, вони кусали не тільки його, але й оточуючих, зокрема часто його дружину... Одне слово - митець!

"Кто дєвочку угощаєт, тот єйо і танцуєт..."

...подумав я, і вирішив записатись на танці. Давно вже, доречі, подумав і досить давно записався, але пішов тільки зараз.

Вибір у мене був аж надто великий, але коливався я між двома різновидами танців: сальса - бо "гаряче" і танго - бо "круто". Один з моїх українських колег схилявся більше до танго і - voilà - сьогодні було перше заняття.

Моєму французькому науковому керівнику нарешті захотілось попрацювати зі мною трішки і він прийшов саме майже в той час, коли мені треба було вже вирушати в інший кінець міста на на ту ж таки секцію танців. Тому, за браком часу, переодягнутись в білі випрасувані брюки і красиву сорочку мені не вдалось. Що в принципі і непогано. Уявляю собі, як би розповідав про нас своїм друзям за пляшкою пива наш викладач танців: "Прийшло сьогодні до мене два "штріха". Запізнились хвилин на тридцять. Один говорить французською, як іспанська корова [comme la vache espagnole], а інший і того не може. Танцюють ще гірше, ніж говорять. Но зате, які штани на них "красіві"!..."

Отже, заявились ми на танці досить цивільненько: джинси, туфлі, светри. І тут почалась "джага". Після того, як ми спробували пояснити, чого ми хочемо, і коротко розповіли, хто ми такі, до нас разом з тренером підійшла його помічниця (мадам, пристойного віку і латиноамериканської зовнішності). Наш діалог я спробую передати дослівно:

- Ти, -показуючи на мене, -будеш за хлопчика, а ти, - тикаючи пальцем на мого колегу, - за дівчинку. Чи як ви домовились?
- Non, - кажу я автоматично. А сам думаю: "Хлопці, це - підстава...".
- А ви, власне, звідки, - питає мадам.
- Українці!
- Ви говорите німецькою?
- Ні.
- А чому?..
-...
- А ідіш?
- 8-|

Короче кажучи, не стали ми досліджувати її латиноамериканську логіку, тим більше, що для нас знайшлись партнерки, котрих ми не хотіли втрачати, щоб потім не вирішувати, хто ж все таки серед двох хлопців є дівчинкою.

Танцюю я і справді страшно погано (особливо тверезий)... Після тридцяти хвилин простих рухів, котрі мені ніяк не вдавались, шановна мадам вирішила взяти все (і мене в тому числі) в свої руки. Подьоргав я пару разів кінцівками, за що заслужив комплімент: "не так вже й погано". І був переданий партнерші зі словами (дослівно): "Бери його - він ще теплий..."

Скоро є надія стати струнким і елегантним.
Ну, так що? піднімайте руки, хто буде дівчинкою?

...я пас ягняток за селом.

Дорослішаєш - це, коли розумієш, що пора з'їжджати на квартиру через те, що не можеш заснути, бо чуєш, як через дві стіни твій сусід "перчить" подругу.

Знахідка

Вештався у центрі Парижу і знайшов отаке:
Майже дослівний переклад:

Загублено помаранчеві трусики

мають велике сентиментальне значення

винагорода гарантується

дякуємо за те, що з нами зв'яжетесь, якщо ви маєте хоч найменшу інформацію з цього приводу

ми дуже хвилюємось

а_де_ж_все-таки_знаходяться_помаранчеві_трусики@live.fr

Радості подружнього життя

На літні канікули мій сусід по квартирі з'їхав і не обіцяв повертатись. Оскільки ми жили разом, то документи на деякі речі теж здавали разом, зокрема папери на знижку по оплаті житла оформляв він, попросивши у мене лише деякі ксерокопії.

Десь через місяць, після того як він з'їхав, мені одна контора прислала листа, в який починався приблизно наступним чином: “Оскільки ви вже не живете разом зі своєю дружиною...”.

І як же я був радий, коли одного разу, повернувшись з роботи, побачив біля плитки його вилки і ложки з червоними пластиковими ручками!

“Мой любимый жена” такий хазяйновитий, що привіз із собою електричну духовку і навіть доволі об'ємну тумбочку під неї. Мало того, десь через тиждень свого приїзду він звернувся до мене з питанням: “Віктор, мол, як на рахунок повечеряти разом? Я привезу з дому вина з погребу мого батька і приготую щось.”. Ну, як я міг сказати “ні”?

В минулу середу на столі красувалось м'ясце, варений рис і пляшечка “Шато де Кавайе” 2001 року. Приємна сімейна вечеря без нав'язливого сервісу.

P.S. Не знаю, хто пустив цю чутку про сусіда-негра, але, щоб придушити її “на корню”, хочу зауважити, що сусід у мене білий(!) кучерявий француз на ім'я П'єр.

Звіт

Якщо мені не зраджує пам'ять, то на завтра мені конче треба мати звіт про те, що я зробив корисного в науці протягом останніх трьох місяців. Що стосується трьох місяців - то це проблематично, адже в останньому місяці були такі моменти, що взагалі були викреслені з пам'яті певною кількістю вжитого спирту на кілограм-градус тіла. Про науку в такий день - останній вихідний день перед навчальним роком - взагалі не хочеться згадувати, а тому — ось вам звіт про мою далеко ненаукову діяльність на просторих теренах рідної неньки-України.

В останні роки стало доброю традицією на початку серпня-місяця з'їздити в, не побоюсь цього слова, “Мекку української інтелігенції” — славне місто Бердичів! Не пропустив це побачення з містом єврейської слави і розбитого асфальту (це така місцева “родзинка”) я і цього року. Ну, що тут розповідати?.. Було б погано — на цілих три дні я б там не залишилився... Їдьте і самі дивіться!

Так, Ілліч, нагадай мені дати тобі номер мого банківського рахунку для перерахування коштів за рекламу.

Далі був Київ... Тут стає трішки боляче, соромно і взагалі важкувато щось згадувати. Ну, я спробую.

Отже, коли гарна дівчинка зустрічає хорошого хлопчика, то через деякий час гості гуляють на їхньому весіллі. На весіллі, як правило, хто не знає, весело, а на ранок болить голова. Бувають ситуації гірші... Зранку відкриваєш одне око, а поряд на ліжку лежить мужик животом донизу. Далі спати вже не хочеться, але і прокидатись якось моторошно. Коли поряд починають розмовляти люди і казати, що ти знаходишся “далеченько” від місця вчорашнього святкування, починає взагалі ставати цікаво. Так... що це в нас там? Ой!.. Обригані туфлі і штани... Хто це все зробив? Хто я і де мої “вєщі”? Питаю сусіда, котрий з живота перевернувся на спину і, очевидно, почуває себе не краще, але вже потягує пивко: “Ви часом не знаєте, як ми сюди попали?”. Фрази сказані ним достойні цитатника “Мудрая мисль”: “Ты знаешь, я не знаю, но нам наверное лучше об этом и не знать...”, но “отдохнули мы песнярски”. Це все мені нагадало фейманівську гру богів у шахи: вони попереставляли фігури, а ти зранку прокидаєшся без штанів у чужій квартирі і не розумієш смислу гри.

Далі був Козятин. Як казав Остап Бендер: “Это вам не Рио-де-Жанейро...”, це навіть не Бердичів... Отут колєга пару слів накатав про красу і витонченість міста.

Про хорошу дівчинку і красивого хлопчика (чи навпаки) я вже писав. В даному випадку все майже аналогічно. Ех, піндос, відлітають такі хороші дівчатка заміж... Але як ми з тобою співали? Га? Безумовно, окрасою стола окрім фаршированої риби були я, ти і Вася, та й увесь гарнізон “подружок молодої” на чолі із златокудрим Іллічом.

Дякуючи “Укрзалізниці” і доісторичному “Рафіку” з відпадаючим глушником, наступного дня після ночі проведеної в Козятині я був на Прикарпатті, а, згодом, і в Карпатських горах. Тут майже все було як в піснях Висоцького:

“Внизу не встретишь, как не тянись,
За всю свою счастливую жизнь
Десятой доли таких красот и чудес.”

В якісь моменти часу я десь сам собі казав, як один з туристів, що зустрівся моїм колегам по подорожі: “Я вже n днів ходжу як дід!”. В плані того, що веду дикий спосіб життя — і це так класно! Де ж та пенсія? - переберусь у глуху місцину, заведу кіз і буду вирощувати, як в часи шаленої юності, кольорові помідори і брюсельську капусту.

Дуже жирною крапкою в карпатській подорожі став заїзд у місто Делятин. Суперові схили над річкою Прут, котра зачарувала мене і я, будучи абсолютно тверезий і з власної волі, заліз у неї купатись. Де був мій інстинкт виживання? Певно там саме, де він був, коли я пив опів на сьому ранку шампанське... При гарній нагоді, дякую, ґаздам за гостинність і за можливість відчути себе аристократом (не менше)!

Треба, очевидно, щось гарне почитати, бо я цю “маляву” пишу вже тиждень, а натхнення вистачає буквально на два речення. Після двох фраз, як у кішки з висланого мені “опуса” (дякую, за гарний настрій): “Свобода и ниебёт!”.

Та, власне, більше-то і описувати нема що. Вірніше, час був гарний і в Кам'янці-Подільському і в Меджибожі, але фрази достойної цього блога (рівень і стилістику б втримати) не знаходжу. Пам'ятаю лише як в “квазіресторані” “Челентано” я їв “квазіпіццу”, але за відсутності сервісу в ресторані “Під Брамою” (обережно, антиреклама), в третьому наближенні, за наявності страшної зливи на вулиці і потужної хвилі голоду “квазіїжа” “натягується” на нормальну.

“- Вам либо четыре с плюсом либо пять с натяжкой...
- Спасибо, спасибо, я зачётку за дверью подожду.”

До речі, сівши в потяг до Києва, щоб вчасно прибути на реєстрацію до вильоту, я думав, що вже всі пригоди скінчились. Але, як воно часто бува, усяка нехороша штука підкрадається несподівано. В хвилини, коли біжиш з ноутбуком в одній, а з котлетами від мами і хлібом в торбинці в іншій руці і розумієш, що реально не встигаєш на літак, бо треба ще забрати сумку з камери схову, повернутись до автобусної зупинки і взагалі зараз година пік, відчуваєш ціну хвилині. Далі - в таксі - приходить відчуття байдужості. Навіть 160 кілометрів на годину по мокрій дорозі обходять стороною. Подальші почуття можна описати тільки метафорично. Ти довго терпів-терпів, а момент, коли працівник аеропорту бажає тобі вдалого польоту, аналогічний моменту, коли погляд зупиняється на милому серцю унітазі... Все! Далі можна розслабитись.

Ще раз дякую організаторам і співучасникам! До наступних зустрічей!

31 серпня 2008