finita la comedia

Закінчується моя італійська епопея, про що хотів написати ще пару днів тому, але відчував, що буде якийсь підвох. Так воно, власне і сталось. Про підвох в кінці, а зараз усе по порядку.

Майже півроку тому, я написав про те, як в’їжджав в Італію, тепер продовжу розповідь вже власне про італійське життя. Ну, як життя - таке трошки італійське існування. Бо з півроку перебування тут з позитивного пригадується тільки похід в неаполітанський ресторан і недавній відпочинок на морях. В основному історії мої такі трохи невеселі і ще раз доводять правильність мого напрямку — подалі звідси.

Житло. До мого приїзду шеф оголосив, що вже організував мені житло на перший час. Я, маючи досвід Франції і Німеччини, уявив собі якийсь гуртожиток, де залишитись можна надовго, але зазвичай не дуже хочеться. Виявилось, що шеф насправді зарезервував кімнату в приватному готелі поряд зі своїм домом... Ціна там, звичайно, була нижча, ніж в готелях, але все ж таки непідйомна для проживання довгий час. Крім того, резервація була на тиждень, так що навіть при бажанні залишитись на довше це було б проблематично. За 6 днів (зі сторонньою допомогою, звичайно) я знайшов квартиру. В рази три меншу, ніж в Берліні, але за ту саму ціну. І це в задрипаному Комо! Ю-ху! Агенція, де зняв квартиру, не повстидалась взяти 10 відсотків річної орендної плати за послуги, а хазяїн 3 місячних оплати в якості завдатку. Я приохуїв /pardon/ і на найближчий місяць перейшов на хліб і воду. Дряпатись з роботи додому треба метрів на 100-150 вгору, часто тротуарів нема, а машини є. Під вікном квартири пролягає дорога з доволі інтенсивним рухом і нічними мотоциклістами, котрих давно треба згодувати крокодилам разом зі своїми драндулетами. Перші 4 місяці нормально не спав.

Сміття. Через місяць після мого в’їзду в квартиру помінявся порядок збору сміття в будинку. Я цьому зрадів спершу, бо в Німеччині звик сміття сортувати (в Комо досі не сортували). Але радіти прийшлось недовго, бо в італійців нічого не буває просто. Для того, щоб почати сортувати, потрібно було відстояти чергу в спеціальні пункти, де тобі видавали сміттєві баки і спеціальні пластикові пакети різного кольору для різного типу сміття. Пакети видавали на певну кількість викидань сміття на рік. Придбати пакети в магазині не можна. Про це мені завчасно ніхто не повідомив, тому за пакетами прийшлось їхати за місто на сміттєвий полігон, де разом з ними мені ще видали три великих бака для збору сміття, аргументуючи це тим, що я живу... на “віллочці” (це така маленька вілла): 22 квадратних метри, кімната-кухня сумісні. Ну, вхід з вулиці, тому вже “віллочка”. Думав навіть прізвище змінити на більш солідне: “фон Копп”, “де Копп” чи “ван дер Копп” - все ж таки на віллі живу.

Документи. В Україні мені в паспорт вклеїли візу, з якою я з горем пополам сюди в’їхав (досі відкрите питання чи абсолютно легально). Але щоб працювати, треба ще отримати так званий дозвіл на проживання. Цим я зайнявся майже одразу по приїзду. Наша секретарка сказала, що вона все знає і повела мене на пошту, де ми з нею взяли якийсь спеціальний конверт з анкетами і заповнили їх. До анкет доклали купу ксерокопій і всього за 250 євро відправили поштою в поліцію, котра знаходиться через півтора квартали від пошти. Прямо на пошті мені призначили рандеву в поліції через півтора місяці. Приходжу я в поліцію через півтора місяці. Хрєн в фуражці відкриває мою папку (вперше) і каже: “а ви не ті документи прислали, вам треба було спочатку зайти в оту контору через дорогу”. Гудбай Амєріка 250 євро і півтора місяці часу. Йдем в контору (префектурою називається) через дорогу. Дають мені ще папку паперів, паралельно вимагаючи ще документ, що житло, де я живу вже місяць, придатне... для життя (?!!). Запрошують прийти через пару днів, а тоді: “ну, тепер”, - кажуть, - “можете відправляти”. ЧШИК! Це мій касовий апарат ще раз відрахував 250 євро і полетіли документи знову в поліцію. Прийшов я в поліцію знов через півтора місяці. Запросили в підвал. Зняли відбитки з правої руки. “Давайте ліву”. Зняли з лівої. “Давайте ногу”. Після двох ніг, я вже було почав штани знімати, але виявилось, що їм і рук було достатньо, щоб мене ідентифікувати “єслі шо”. Пройшло з тих пір більше місяця, дозвіл на проживання мені досі не виданий.

Інтеграційні курси. В префектурі мене змусили підписати договір про те, що я буду наполегливо інтегруватись в італійське суспільство, взагалі збільшувати надої і жирність масла. Власне інтеграція передбачала дві речі: зобов’язання вивчити італійську до певного (не дуже високого) рівня за півтора роки і відвідання обов’язкових десятигодинних інтеграційних курсів. Невідвідування курсів призводило до втрати певних балів (як і будь-який штраф, зароблений в Італії) і, як наслідок, відмову в отриманні дозволу на проживання. Оооо, інтеграційні курси — це було щось. По перше, проводились вони не в Комо, а в містечку Канту, про яке в італійців є приказка типу “Це гірше/далі, ніж Канту”. Курси мені призначили, не питаючи, в робочий день з 9 до 14 години дня. Знаходились вони в задроченій налогами школі в оцьому самому задроченому Канту (30 хвилин пішки від зупинки автобуса). Перші п’ять годин курсів я провів в класі перед одним комп’ютерним монітором з іще п’ятьма штріхами, слухаючи двох дебілів, котрі в запису зачитували статті з конституції, трудового і сімейного кодексів Італії. Наступні п’ять годин курсів нас інтегрували три шкільних вчительки і презентація в PowerPoint італійською про те саме, що розповідали дебіли з комп’ютера. Третя вчителька була потрібна для синхронного перекладу перших двох з італійської на англійську. Слід зазначити, що в залі були люди, котрі не знали ні англійської ні італійської.

Робота. Щоб описати весь абсурд того, що відбувається, зазначу одразу, що робочого комп’ютера в мене досі нема і я кожен день ношу з собою в рюкзаку власний ноутбук... З дрібниць: для прохоження медогляду мені прийшлось два рази їздити в Мілан (півтори години в потязі в одну сторону), щоб за півгодини здати аналізи, а другий раз отримати їх на руки. При тому, що ми тут працюємо з дуже небезпечними речовинами, курси з техніки безпеки проходили в тому ж дусі, що й інтеграційні: треба було продивитись відео, де якийсь мудак розмовляв з адвокатом про безпеку праці, а потім в анкеті відповісти на питання: “під яким кутом і на якій відстані треба сидіти перед монітором”...

“Пора звідси валити”, - сказав я собі пару місяців тому. В понеділок послав заяву на звільнення рекомендованим листом, як передбачено контрактом. Сьогодні подзвонила якась падруга з університету і повідомила (анонсований на початку підвох), що заяву я написав неправильно: “не на тому бланку”. Це при тому, що з декількох тисяч співробітників універу вона мене однозначно ідентифікувала за листом і зрозуміла, що я хочу! Прислала правильний бланк (містить логотип універу і ні грама більше інформації, ніж в моєму листі): “роздрукувати і підписати в трьох (!!!!) копіях”. АААААА! Нащо їм три(!!!) оригінали заяви про звільнення?!!

Дихаємо, розслабились і повторюємо слово “Streichholzschächtelchen”.

Вибори президента 2014

Як виявилось, інколи реалізувати своє конституційне право значно важче, ніж виконати свій громадянський обов’язок.

Був на виборах тут - в Мілані. Не проголосував, бо хтось дуже погано вчив в школі математику. Отже, на вибори на нашій виборчій дільниці зареєструвалось 11000 чоловік. На видачу бюлетенів посадили людей за 9 столів. Задача запитує: якщо на кожного виборця член комісії витрачає, скажімо, 5 хвилин, скільки годин знадобиться, щоб проголосували усі? Може я щось не так порахував, але в мене вийшло більше 100 годин. Нагадаю, що виборчі дільниці були відкриті з 8.00 до 20.00...

З негативних моментів, він один: організація голосування. Навіть, якщо бюджетом чи чим іншим кількість членів виборчої комісії обмежувалась, все можна було б зробити значно приємніше. Починаючи від організації черги (цій елементарщині зі спеціальними стрічками, як в аеропорту, в нас ну ніяк не можуть навчитись) і закінчуючи людським інформуванням виборців в стометровій черзі. Я приїхав після обіду і простояв в черзі 5 годин! Лише о 6-й годині вечора з дільниці вийшла людина і попросила скласти список, щоб хоча б наперед взнати в комп’ютерній системі, до якого стола підходити. Якби це було зроблено вчасно, то, думаю, додаткових півтисячі голосів можна було б таким чином зібрати.

З позитивних моментів (він, власне теж один): люди! Так, аудиторія дуже специфічна, бо в Італії українська діаспора — це західна Україна. Але скільки ж там було українських прапорів та вишиванок, як люди в цій страшенній черзі співали пісні, як підбадьорювали один одного. Перед входом була штовханина (доволі серйозна), але загалом в черзі було дуже приємно і спокійно. Вразили люди, котрі купили пластикові стаканчики і воду і роздавали усім бажаючим в черзі. Вразила дівчинка, котра приїхала на мотоциклі під виборчу дільницю з синьо-жовтим паперовим ірокезом на шоломі :) Вразили 15 чи 20 автобусів, найнятих діаспорою, щоб довезти людей з віддалених районів. Вразили італійські чоловіки загорнені в прапори України, що терпляче чекали своїх дружин до переможного кінця.

Останні дві сотні людей разом зі мною о 20.00 запустили всередину, адже згідно закону, всі, хто до цього часу потрапив всередину, мають право проголосувати. Так, я не проголосував, вже будучи за крок від виборчої кабінки, бо ризикував запізнитись на останній потяг. Але якесь приємне почуття залишилось від побаченого. Все у нас буде добре!

Epic fail

Історія довга, тож запасіться попкорном і насолоджуйтесь.

Десь після півроку невдалих пошуків нового місця роботи “по-душі”, прийшлось мені шукати роботу за спеціальністю. За спеціальністю робота знайшлась відносно швидко. Отримав навіть декілька пропозицій. З більш-менш вдалих варіантів було два: Франція і Італія.

До італійців я попав по знайомству і фактично погодився з тим, що їду я до них. Особливо це стало для мене зрозуміло після того, як я з несвіжою головою і добрячим алкогольним амбре читав майбутнім колегам семінар на наступний день після спільного дуже душевного святкування Різдва. Французи у мене були швидше такою собі забавкою, від котрої я нічого не втрачав або навіть отримував певний досвід, проходячи співбесіду.

Сталось, однак, так, що в самий останній момент італійці виявили, що не можуть взяти мене на роботу тоді, коли обіцяли, тобто одразу по закінченню мого німецького контракту. Для французів же це не складало проблеми і взагалі складалось враження, що вони мене готові взяти на роботу прямо завтра о 9.47, одразу після того, як вип'ють кави і перецілуються з усіма колегами жіночої статі. Так вони власне і зробили: не попередивши завчасно, прислали мені підписаний директором контракт з датою виходу на роботу, котра попадала на останній день моєї давно запланованої відпустки. Разом з контрактом французи прислали товстелезну книжку, в якій були описані в подробицях різні аспекти мого життя на новому місці. Якби я ту книжку уважно дочитав, то ймовірно знайшов би навіть рекомендовані імена моїх майбутніх дітей. Слід зазначити, що коли французи прислали контракт, то я вже, знаючи що італійцям забракло часу, продовжив свій робочий контракт і контракт на квартиру в Німеччині. Провівши ніч і частину ранку в складних роздумах і муках вибору, я постановив: “Французам відмовити!”

А в цей час в італійській конторі “малесеньке звірятко загортало” мої документи в папку... А було моїх документів там, я вам скажу, немало. Про всілякі дебільні анкети в двох екземплярах італійською мовою, дипломи, квитанції про оплату і т.і. я мовчу. Найбільше, що мене вразило, - це необхідність роздрукувати (рік 2013 від Різдва Христова!!!) всі мої статті на принтері і послати їх поштою! Відчуйте контраст: французам я послав відскановані дипломи і рекомендаційний лист електронною поштою і вони підписали зі мною контракт, а італійцям я послав два кілограми паперів і вони.. запросили мене на співбесіду!

Я не мазохіст і якісь раціональні причини, які в цій розповіді я опускаю, все таки були, щоб не їхати у Францію. Але зараз я розумію, що ці раціональні причини розбились фактично вщент об холодну реальність.

Продовжимо. Отже, підходили до кінця два місяці мого подовженого контракту, котрий великодушні німці мені дали на те, щоб італійці встигли спекти лазанью обробити мої документи. Співбесіду в Італії на той момент я пройшов і їхав підписати контракт. Контракт за змістом мені не сподобався, але відступати назад вже не було куди, та й такого типу контракти взагалі не придумані для того, щоб комусь подобатись. Їдучи підписувати контракт, я був впевнений, що це вже останній і остаточний етап перед зміною місця роботи. Яке ж було моє здивування, коли тітонька-італійка в університеті мені повідомила, що їм після цього потрібен ще місяць на те, щоб попросити для мене робочу візу... Тільки тік лівого ока видав мою “глибоку стурбованість”.

Не будучи впевненим, що італійці справляться за місяць, а невідомо скільки сидіти без роботи і житла в Німеччині (бо місяць це був мінімальний термін) не хотілось, я прийняв рішення, що по закінченню контракту поїду в Україну. Чекати остаточні документи і отримувати візу вже буду там.

Тепер такий ось цікавий факт: німецький вид на проживання залишився у мене дійсним ще місяць після закінчення робочого контракту. Тут і виникла перша проблема, коли я прийшов в італійське посольство. Виявляється, наявність виду на проживання в країні Шенгенського договору робить мене нерезидентом України. Ця обставина збентежила дівчинку у віконці візового центру, і вона почала дзвонити вищому керівництву. Керівництво відповіло через дві години. Тож саме стільки часу мені прийшлось просидіти у візовому центрі, поки я не почув, що візу мені такі дадуть, але термін її дії буде починатись з першого дня закінчення німецького дозволу на проживання. По правді кажучи, це мене цілком влаштовувало: німецький дозвіл на проживання дозволяв заїхати в Європу раніше, а італійська віза починалась якраз в день початку роботи. В такій майже точно ситуації я був, коли переїжджав з Франції в Німеччину: з України я прилетів на пару годин у Францію, забрав залишок речей і в той же день поїхав на поїзді в Берлін. No problem, або, як сказали би французи, “па д'сусі”. Італійці, судячи з усього, хочуть сказати те саме, що й французи, але сенс в цей вираз вкладають російський.

“Можно я объясню?!” (с) Г. Кернес Приблизно тиждень тому я забронював квиток на автобус з України в Берлін, а також купив квиток на літак з Берліна в Мілан. За день до мого виїзду з України я взнаю від італійців, що для того, щоб по прибуттю в Італію почати процедуру оформлення виду на проживання, треба мати штамп в'їзду в країну по новій візі. А квиток з Берліна в Мілан у мене на день раніше, ніж починається строк дії візи. Тож я(за порадою майбутнього боса) купляю ще один квиток з Берліна в Мілан в день дії візи. Але є одне “але”, скорочено АЄОА (с). Оскільки я шенгенський кордон все одно перетинаю раніше строку початку візи, то штамп в мене (який мені навіть і не поставили) стоятиме не той, що треба. А коли я влечу в Італію з Берліна, то штамп мені знову ж таки не поставлять, бо всередині шенгену немає перевірок. Їду я оце в автобусі зараз з двома непотрібними квитками на літак з Берліна в Мілан, з отриманою щойно СМС від майбутнього боса з пропозицією в наступні три дні ще раз повернутись в Україну і назад та думками про те, чому я вирішив їхати в Італію, якщо мені вже сама процедура збору документів видалась химерною. До того ж, я не говорю італійською і моя майбутня робота мене не влаштовує...

P.S. Ну а щоб у вас не залишилось сумнівів в моїй неадекватності, зазначу, що французи мені давали солідну суму грошей на переїзд і пошук житла. Бос же мій італійський місяць тому мене урочисто заспокоїв, що він знайшов мені "room available at any moment". Ця "рум" виявилась банальною кімнатою в якомусь готельчику з нехілою поденною оплатою і можливістю проживання тільки до Пасхи...

das ist Berlin

Ну ось, після довгої і трохи виснажливої дороги Хмельницький-Київ-Париж-Руан-Бендар_Сері_Бегаван-Париж-Берлін я знаходжусь в столиці Німеччини. Вже тиждень як... Можна писати про перші враження. Навіть про другі вже можна — тут-то я вже бував.

Про людей. Що стосується самих німців, то тут розповідати нічого: німці як німці, навіть по-німецькому говорять. Бувають такі, старші (напевно зі Східного Берліну), як сказав мій шеф “сурові”. Турків я не бачив, але ходять чутки, що місцями їх тут-таки багато. Зате, на відміну від тихого франко-арабського Руана, російськомовних тут — ну просто “завалісь”. Так само багато чомусь іспанців, але в основному молодих. Напевне, студенти...

Про місто. Київ красивіший!.. особливо в центральній частині, та й по периферії є що подивитись. Я-то поки небагато бачив, але вже другий раз в місті і одне і те саме враження: менш акуратне місто, ніж будь-яке французьке з тих, що я бачив. Може зима (яка тут значно помітно холодніша) дає про себе знати. Все якесь сіре, брудний сніг і лід, де-не-де незабудовані пустирі з чагарниками, будинки а-ля Радянський Союз, всюди ремонт, з екскаваторами, підйомними кранами, п'яними будівельниками, піском і котлованами.

Про дороги. Аномально мала кількість пішохідних переходів типу “Зебра” або регульованих світлофором. Але, що цікаво, підземних чи наземних також немає... Тому система переходу вулиць якась незрозуміла. Емпірично-договірна, і це при тому, що водії не такі-то вже і “лапочки” - ганяють, дай Боже.

Про магазини. Певно тому що я живу в центрі, супермаркетів тут зовсім не видно. Такі невеличкі міні-маркети, та й то небагато. Вже відвик від магазинів побутової хімії, а вони тут є, хоч по-правді сказати, деякі елементарні речі можна купити і в міні-маркетах. Продавщиці не дуже привітні, на відміну від французьких, котрі не переставали “щиритись” і повторювати “merci” та бажати “bonne journée (soirée, weekend)”. Навіть українські “дівчатанакасі” поряд з німецькими - просто лапочки. Слово “pardon” (як там його німецький аналог?) в публічних місцях також не в пошані.

Про житло. Велике!.. Апартаменти в хостелі, куди я тимчасово заселився, розраховані на 2 людини. У кожного своя спальна кімната розміром з мою руанську квартиру (і це не перебільшення). Мається в наявності спільна вітальня, розміром з спальню, туалет і величезна ванна кімната. Кухня суміщена з коридором, що з’єднує усе це щастя. Є навіть стаціонарний телефон, а от з інтернетом не лади, хоч обіцяють провести. Вчора провідав квартиру, котру планую зняти найближчим часом. Вона чи не більша, ніж оці апартаменти. Все, закінчилась епоха собачих будок!

Про лабораторію. Вона в центрі - більш центральне місце було б знайти важко. Хіба виселити фрау Меркель з квартири (яку вона винаймає) в будинку напроти Pergamon Museum (повз який я, до слова сказати, ходжу щодня на роботу) та перенести туди інститут. В лабі теж ремонт: зверху час від часу свердлять та гупають кувалдою, але в основному затишно, хоч і не так чисто, як було в Руані. Зали для відпочинку (як і їдальні) немає, а за каву треба платити 10 центів (правда ніхто не контролює, чи поставив ти засічку в папірці, коли наливав кружечку-другу). Люди і постери (а особливо список публікацій за 2009 рік) справляють приємне враження серйозних науковців. Думається, що так і є.

На цьому поки все. Auf Wiedersehen.

Goodbye, France

З тих пір як вперше на цьому блозі з’явився запис пройшло немало часу. Непомітно навіть для мене актуальність назви цих записів - “Les histoires françaises” - втратилась в результаті наступної послідовності подій: трьох років аспірантури в Руані, мого захисту 2 грудня 2010 року та отримання національної німецької візи в понеділок 13 грудня того ж року. Якщо перша подія мала певне відображення в цьому щоденнику і, власне, послужила вибору його назви, то дві останні події не отримали відповідної уваги з боку засобів масової інформації, очевидно, оскільки були описані лише усно, та й то вибраному колу людей.

Отже, мій захист все таки відбувся, незважаючи на мої песимістичні передчуття та прогнози. Він відбувся навіть незважаючи на те, що саме в переддень у Франції випала аномально велика кількість снігу. Особливо в регіонах, звідки їхали опоненти. Масштаб трагедії можна оцінити, тримаючи в голові той факт, що в Руані снігу випало сантиметрів 3-5, і майже увесь комунальний транспорт в результаті був зупинений. Можна лише поспівчувати тим регіонам, де снігу випало сантиметрів з десять... Оскільки такий катаклізм виник за день до наміченої дати, то був навіть обдуманий варіант онлайн-захисту шляхом організації відеоконференції. Пронесло!. - всі доїхали...

Я хоч і не лікую (хіба в особливих випадках і певних пацієнтів), але можу тепер без коливань підписуватись Dr. Kopp. Друг сказав, що таке ім’я підійшло б злому персонажеві з Джеймса Бонда або Чорного плаща.

Тепер про отримання візи невеличкий детективний трилер, в кінці якого (забігаю наперед), в кращих традиціях жанру усі одружились залишились задоволеними.

Почалось все з того, що я за день до поїздки в Париж для здачі документів на візу, готуючись до скорого повернення на Батьківщину, зняв певну суму грошей з рахунка. Ці гроші були покладені в персональний сейф спеціальну коробочку і залишені вдома. Нічого страшного я в цьому не побачив, адже, проживши більше 3-х років у Франції, зовсім відвик носити з собою готівку — всюди можна заплатити картку. Звичку носити з собою чекову книжку я так і не напрацював, тому поїхав в Париж, маючи в кишені гаманець з кредитною карткою, паперовою п’ятіркою і невеликою кількістю монет, одна з яких (колекційна) була номіналом в 10 євро. Побродивши десь в околицях Булонського лісу - трошки приблудив - побачив дорожній знак “Кінець Парижа”, розвернувся майже на 180 градусів і за декілька сотень метрів знайшов нарешті посольство. Відсутність будь-якої черги перед консульським відділом приємно контрастувала з картиною не раз баченою перед диппредставництвами європейських держав в Україні. Охоронець, що спокійно собі пив каву в середині будиночка (що нагадував собою хатку у характерному французькому стилі), вибіг на вулицю і просканував мене метало-детекторами, котрі лежали тут-таки у дворику на дерев’яному столику. Відсутність черги і мила посмішка жіночки, що сиділа за куленепробивним склом в хатці, не передвіщала нічого надзвичайного. Я здав усі завчасно приготовлені документи і на питання про оплату візи, здогадуючись про відповідь наперед, автоматично запитав, чи можу я заплатити карткою. Дуже несподіваним виявився той факт, що оплата могла бути здійснена виключно готівкою або чеком. Нагадую — в мене не було ні першого ні другого... Тітонька за куленепробивним склом мило посміхнулась і сказала, що немає ніяких проблем в тому, щоб я вийшов і зняв гроші в найближчому банкоматі. Вже зараз мені здається, що коли я виходив, то десь на рівні підсвідомості відчув щось неладне.

Перший банкомат мені відмовив у видачі готівки з незрозумілої причини. Наступний, що знаходився поряд з відділенням мого банку (цей банкомат був так би мовити “рідним”), написав, що у доступі до грошей відмовлено. Я кинувся ввійти до самого відділення - зачинено: працює з вівторка по суботу — сьогодні понеділок. Дзвоню за телефоном підтримки клієнтів, що вказаний біля банкомату — недостатньо грошей на рахунку. Поповнюю з банківської картки. Довго клацаю замерзлими руками (температура на дворі десь біля нуля і вітер) на клавіші, слідуючи інструкціям автовідповідача. Нарешті з’єднують з оператором. Він відносно швидко знаходить мене в своїй базі і запевняє, що вже все гаразд. На останніх секундах зв’язок переривається через високу ціну з'єднання з клієнт-сервісом. Банкомат, котрий знаходиться в трьох метрах від місця розмови з оператором, грошей не видає!.. Намагаюсь знову поповнити телефонний рахунок і передзвонити, але поповнення з картки вже заблоковане: недавно була виконана транзакція. Декілька секунд роздумів. Біжу в сторону Тріумфальної арки в надії знайти відчинене відділення банку. За 500 метрів знаходжу. Запихавшись, пояснюю тітоньці постбальзаківського віку проблему, відчуваю презирливий погляд на собі і чую відмову вирішувати мою проблему: “Ми грошей не видаємо! А де Ваша чекова книжка? А у Вас є документи?!” Документи (усі!) залишились в посольстві... Далі відсутність взагалі будь-якої реакції на мою присутність (дуже нехарактерна поведінка, слід сказати, для французів). Все!

11.00. (переможений,) повертаюсь ні з чим до тітоньки за куленепробивним склом. Часи роботи консульського відділу: 9.00-12.00. Тітонька, співчуваючи, дивиться на мене, бо віза вже була надрукована. Обіцяю повернутись через декілька днів...

Але це ще не кінець!.. Співчуваючи, фрау пропонує мені у випадку, якщо раптом гроші десь зможу дістати в обід, повернутись до 14.00. Але де дістати 60 євро в Парижі за 2 години, коли в тебе не працює телефон і навіть немає зо два десятки мініатюрних ейфелевих вежок на продаж туристам? Іду в найближчий супермаркет і купляю ейфелеві вежки спеціальний чек поповнення рахунку на телефоні (платити карткою я можу). Дзвоню навіть до таких знайомих “парижан”, котрих бачив лише один раз у житті. Нарешті один відповів і до того ж знаходиться фізично в Парижі, дарма, що на іншому кінці, але (!) згоден позичити грошей! Ура! Лечу на Porte Royal, отримую гроші. Дякую, Андрій!

13.00. Повертаюсь в посольство... — все зачинено!.. Навіть хвіртка, що веде в дворик з дерев’яним столиком, на якому лежать металодетектори!.. Щоправда і на цей раз (як у випадку з Андрієм) щастя було на моєму боці: я сплутав тітоньку, що виходила з центрального виходу з посольства покурити на вулицю, із тією, що сиділа за склом. Розговорився з нею, вона мені пояснила, що обідня перерва до 13.30 і що її колега (з якою я її сплутав) повинна після обіду бути, а для перестраховки ще й дала якийсь спеціальний (“для своїх”) телефон. Трошки вже “збайдужівши” до всього, що відбувається, я пішов в кафе і випив кави з молоком на ті 5 євро, що мав із собою (не рахуючи 60-ти позичених). О 13.30 двері хвіртки прочинились і знайомий охоронець - він мене вже зо два рази детектором сканував — запросив пройти знайому процедуру перевірки. Віза моя! Happy end.

Тепер я чебурашка в Німеччині. Думаю, що блог продовжуватиму, нехай навіть під старою назвою — Золоті ж ворота не перейменували “Дерев’яною хатинкою”, хоч вони функцію свою не виконують і зовсім вже і не ворота. Так і тут “Французькі історії” будуть писатись з Берліну — он уже й наступна заготовка і написана.

Гості

Дзвінок в домофон. Подивились один на одного. Нікого не чекаємо... Йду до дверей.

Я: Альо.
Жіночий голос в слухавці: Здравствуйте.
Я: Здравствуйте.
Голос в слухавці: Ой, а Вы говорите по-русски.
Я (думаю про себе): Хм.. а навіщо казати “Здравствуйтє”, якщо не сподіваєшся почути те саме навзаєм? (вголос): Собственно, да.
Голос в слухавці: Ой, а мы тут проходили мимо и видим русскую фамилию... (прим. авт. прізвище не моє - я просто розмістив об’яву (с) ). Можно мы зайдём на три... минуты.
Я: Да, прошу.

Запускаю незваних гостей. Маю дивне відчуття дежавю (фр. déjà vu ;-) ). На порозі стоять двоє, дівчина і хлопець, приблизно одного віку - років тридцяти. Дівчина-блондинка одягнута просто: в типове французьке пальто, котре будучи знятим, виявляє під собою рожеву кофтинку і доволі довгу сіреньку спідницю. Її супутник, хлопчина неслов’янської зовнішності, в звичайних брюках, та жилетці, з під-якої виглядає застібнута до самого останнього ґудзика біла сорочка (не вистачає лише краватки). Обидва посміхаються і вітаються ще раз російською: вона — чисто, він - з легким акцентом. Не представляються і не називають причини візиту. Після формального запрошення увійти надто швидко як на мене знімають взуття і без зайвих сентиментів проходять до вітальні. Я ставлю чайник, і в очікуванні пояснень намагаюсь здогадуватись про цілі несподіваного візиту.

Незнайомці розповідають про те, що вони чоловік і дружина. Я в свою чергу уточнюю їхні імена: Оля і Матьйо. Приємно познайомитись. Півгодини розмова йде на загальні теми: як довго вже тут? чому приїхали? які далі плани? де побували у Франції? Розмова плавно тече. Я вже майже відмовляюсь від своєї першої (як виявилось вірної) здогадки про те, що тут відбувається і починаю вірити в те, що дівчинка, одружившись і переїхавши всього півтора роки назад в нудне і тихе місто Руан, шукає знайомих.

Так продовжується до тих пір, аж поки розмова не заходить про Лувр. Виявляється, є люди, котрі туди ходять не для того, щоб подивитись відому Джоконду, єгипетських мумій, персидські статуї, грецькі скульптури і таке інше, а... камінь на якому написано... ім’я Бога. Після цього напрям розмови вже не звертає ні в яку сторону, а ставиться пряме питання: чи наші заняття наукою не заважають нам... вірі в Бога... Вуаля, приїхали. На камінці (про який я, по правді кажучи, ніколи не чув) написано ім’я єврейського бога Ягве (Яхве) або, кажучи “простими” словами, Ієгови. А гості наші — його... свідки.

Тут, в Руані (!), більш ніж за дві тисячі кілометрів від дому, я знову бачу книжечки “Пробудись” і “Сторожевая башня” російською мовою! Знову цей трохи тупуватий, але настирний погляд і бажання навчити “вірному розумінню сутності речей” в очах. Читання віршів Святого писання і їх інтерпретація, так би мовити in-situ, за допомогою допоміжної, щедро розкресленої маркером книжечки. Півтори години втраченого часу, невеликий шок від нерозуміння того, як нас тут (!) вдалось відшукати, і візит було (нарешті) завершено. Знаю - повернуться ще не раз... Єсть такая профєсія(с) — релігійний мережевий маркетинг.

Так ось звідки почуття дежавю на початку! Років десять тому таку саму “праведну пару” мені доводилось бачити протягом тривалого часу з регулярністю раз на тиждень біля дверей моєї квартири ще тоді у рідному місті. Боюсь, що як і у той раз, теперішні візити завершаться лише після брутальної вимоги більше не приходити...

Останні рубежі

З тих пір як я провів свої канікули в горах на лижах пройшло вже немало часу: на початку травня стукне два місяці. Щоправда, тільки недавно я натрапив на одне відкриття безпосередньо пов'язане з тими подіями. Але все по-порядку.

Отже, за два дні до кінця альпійських канікул обставини, погода, кислотно-лужний баланс організму і інші фактори настільки сильно провзаємодіяли, що я випив більше, ніж півпляшки кальвадосу, простіше кажучи “нажрався”. Остання обставина ніяк не завадила мені цього вечора досить непогано відіграти в “дурня”, але, щоправда, завадила прокинутись наступного ранку і піти кататись на лижах. Після обіду, трошки прийшовши до тями, я все ж став на лижі. Катання було недовгим... Буквально на першому під'їзді до висотного підйомника, не на самому небезпечному і крутому місці, я впав. На цьому моє катання в цей день (а, як виявилось потім, і взагалі на цей раз) закінчилось. Наступного дня, керований розумінням того, що канікули закінчуються і пропадають заплачені за абонент гроші, я ще раз спробував стати на лижі. Вистачило сил тільки на один спуск, та й то з необхідності повертатись в готель — нога боліла нестерпно.

Вже повернувшись в Руан і все ще відчуваючи біль в нозі (перших декілька днів після повернення ледве ходив), я через тиждень спробував грати в футбол. Не вийшло...

Через місяць після канікул, коли нога боліти не переставала, я почав трішки нервувати. Друзі переконали сходити до лікаря. Незважаючи на наявність пристойної страховки, бажання дзвонити лікарю і відкривати для себе переваги французької медицини з'явилось тільки через тиждень після остаточного рішення обстежитись.

Лікар-терапевт, до котрого я записався ще при оголошенні епідемії свинячого грипу, але в якого так ніколи і не був, має свій приймальний кабінет у себе в дома, працює сам (без медсестри) і бере з пацієнта по 22 євро за раз. Він оглянув ногу, поцікавився звідки такий акцент, витягнув із шухляди іншу ногу і замінив стару, сказав, що нема нічого страшного і це скоро пройде, виписав мазь, болезаспокійливі і відправив робити ультразвукове дослідження (УЗД) м'яза.

Тут я зроблю ремарку про те, що з 22 євро виплачених лікарю, 21 євро було мені повернуто страховкою раніше, ніж доктор встиг обміняти мій чек на готівку. За мазь з таблетками було заплачено 14 центів, а УЗД могло бути зроблене в будь-якій радіологічній клініці, яких, по-правді кажучи, тут неймовірна кількість і коштувало 3 євро.

Так от, УЗД не показало жодної аномалії, а ось контрольний рентгенівський знімок (який був зроблений за ініціативою доктора, що робив ультразвук) виявив перелом малої гомілкової кістки. Виявилось, що це не так страшно,як це звучить, адже увесь цей час я ходив, намагався грати в футбол і плавав в басейні. Коли розказав про це французам, з якими був на лижах, вони мене в своїх досьє занесли в список безнадійно хворих... на голову.