das ist Berlin

Ну ось, після довгої і трохи виснажливої дороги Хмельницький-Київ-Париж-Руан-Бендар_Сері_Бегаван-Париж-Берлін я знаходжусь в столиці Німеччини. Вже тиждень як... Можна писати про перші враження. Навіть про другі вже можна — тут-то я вже бував.

Про людей. Що стосується самих німців, то тут розповідати нічого: німці як німці, навіть по-німецькому говорять. Бувають такі, старші (напевно зі Східного Берліну), як сказав мій шеф “сурові”. Турків я не бачив, але ходять чутки, що місцями їх тут-таки багато. Зате, на відміну від тихого франко-арабського Руана, російськомовних тут — ну просто “завалісь”. Так само багато чомусь іспанців, але в основному молодих. Напевне, студенти...

Про місто. Київ красивіший!.. особливо в центральній частині, та й по периферії є що подивитись. Я-то поки небагато бачив, але вже другий раз в місті і одне і те саме враження: менш акуратне місто, ніж будь-яке французьке з тих, що я бачив. Може зима (яка тут значно помітно холодніша) дає про себе знати. Все якесь сіре, брудний сніг і лід, де-не-де незабудовані пустирі з чагарниками, будинки а-ля Радянський Союз, всюди ремонт, з екскаваторами, підйомними кранами, п'яними будівельниками, піском і котлованами.

Про дороги. Аномально мала кількість пішохідних переходів типу “Зебра” або регульованих світлофором. Але, що цікаво, підземних чи наземних також немає... Тому система переходу вулиць якась незрозуміла. Емпірично-договірна, і це при тому, що водії не такі-то вже і “лапочки” - ганяють, дай Боже.

Про магазини. Певно тому що я живу в центрі, супермаркетів тут зовсім не видно. Такі невеличкі міні-маркети, та й то небагато. Вже відвик від магазинів побутової хімії, а вони тут є, хоч по-правді сказати, деякі елементарні речі можна купити і в міні-маркетах. Продавщиці не дуже привітні, на відміну від французьких, котрі не переставали “щиритись” і повторювати “merci” та бажати “bonne journée (soirée, weekend)”. Навіть українські “дівчатанакасі” поряд з німецькими - просто лапочки. Слово “pardon” (як там його німецький аналог?) в публічних місцях також не в пошані.

Про житло. Велике!.. Апартаменти в хостелі, куди я тимчасово заселився, розраховані на 2 людини. У кожного своя спальна кімната розміром з мою руанську квартиру (і це не перебільшення). Мається в наявності спільна вітальня, розміром з спальню, туалет і величезна ванна кімната. Кухня суміщена з коридором, що з’єднує усе це щастя. Є навіть стаціонарний телефон, а от з інтернетом не лади, хоч обіцяють провести. Вчора провідав квартиру, котру планую зняти найближчим часом. Вона чи не більша, ніж оці апартаменти. Все, закінчилась епоха собачих будок!

Про лабораторію. Вона в центрі - більш центральне місце було б знайти важко. Хіба виселити фрау Меркель з квартири (яку вона винаймає) в будинку напроти Pergamon Museum (повз який я, до слова сказати, ходжу щодня на роботу) та перенести туди інститут. В лабі теж ремонт: зверху час від часу свердлять та гупають кувалдою, але в основному затишно, хоч і не так чисто, як було в Руані. Зали для відпочинку (як і їдальні) немає, а за каву треба платити 10 центів (правда ніхто не контролює, чи поставив ти засічку в папірці, коли наливав кружечку-другу). Люди і постери (а особливо список публікацій за 2009 рік) справляють приємне враження серйозних науковців. Думається, що так і є.

На цьому поки все. Auf Wiedersehen.

Goodbye, France

З тих пір як вперше на цьому блозі з’явився запис пройшло немало часу. Непомітно навіть для мене актуальність назви цих записів - “Les histoires françaises” - втратилась в результаті наступної послідовності подій: трьох років аспірантури в Руані, мого захисту 2 грудня 2010 року та отримання національної німецької візи в понеділок 13 грудня того ж року. Якщо перша подія мала певне відображення в цьому щоденнику і, власне, послужила вибору його назви, то дві останні події не отримали відповідної уваги з боку засобів масової інформації, очевидно, оскільки були описані лише усно, та й то вибраному колу людей.

Отже, мій захист все таки відбувся, незважаючи на мої песимістичні передчуття та прогнози. Він відбувся навіть незважаючи на те, що саме в переддень у Франції випала аномально велика кількість снігу. Особливо в регіонах, звідки їхали опоненти. Масштаб трагедії можна оцінити, тримаючи в голові той факт, що в Руані снігу випало сантиметрів 3-5, і майже увесь комунальний транспорт в результаті був зупинений. Можна лише поспівчувати тим регіонам, де снігу випало сантиметрів з десять... Оскільки такий катаклізм виник за день до наміченої дати, то був навіть обдуманий варіант онлайн-захисту шляхом організації відеоконференції. Пронесло!. - всі доїхали...

Я хоч і не лікую (хіба в особливих випадках і певних пацієнтів), але можу тепер без коливань підписуватись Dr. Kopp. Друг сказав, що таке ім’я підійшло б злому персонажеві з Джеймса Бонда або Чорного плаща.

Тепер про отримання візи невеличкий детективний трилер, в кінці якого (забігаю наперед), в кращих традиціях жанру усі одружились залишились задоволеними.

Почалось все з того, що я за день до поїздки в Париж для здачі документів на візу, готуючись до скорого повернення на Батьківщину, зняв певну суму грошей з рахунка. Ці гроші були покладені в персональний сейф спеціальну коробочку і залишені вдома. Нічого страшного я в цьому не побачив, адже, проживши більше 3-х років у Франції, зовсім відвик носити з собою готівку — всюди можна заплатити картку. Звичку носити з собою чекову книжку я так і не напрацював, тому поїхав в Париж, маючи в кишені гаманець з кредитною карткою, паперовою п’ятіркою і невеликою кількістю монет, одна з яких (колекційна) була номіналом в 10 євро. Побродивши десь в околицях Булонського лісу - трошки приблудив - побачив дорожній знак “Кінець Парижа”, розвернувся майже на 180 градусів і за декілька сотень метрів знайшов нарешті посольство. Відсутність будь-якої черги перед консульським відділом приємно контрастувала з картиною не раз баченою перед диппредставництвами європейських держав в Україні. Охоронець, що спокійно собі пив каву в середині будиночка (що нагадував собою хатку у характерному французькому стилі), вибіг на вулицю і просканував мене метало-детекторами, котрі лежали тут-таки у дворику на дерев’яному столику. Відсутність черги і мила посмішка жіночки, що сиділа за куленепробивним склом в хатці, не передвіщала нічого надзвичайного. Я здав усі завчасно приготовлені документи і на питання про оплату візи, здогадуючись про відповідь наперед, автоматично запитав, чи можу я заплатити карткою. Дуже несподіваним виявився той факт, що оплата могла бути здійснена виключно готівкою або чеком. Нагадую — в мене не було ні першого ні другого... Тітонька за куленепробивним склом мило посміхнулась і сказала, що немає ніяких проблем в тому, щоб я вийшов і зняв гроші в найближчому банкоматі. Вже зараз мені здається, що коли я виходив, то десь на рівні підсвідомості відчув щось неладне.

Перший банкомат мені відмовив у видачі готівки з незрозумілої причини. Наступний, що знаходився поряд з відділенням мого банку (цей банкомат був так би мовити “рідним”), написав, що у доступі до грошей відмовлено. Я кинувся ввійти до самого відділення - зачинено: працює з вівторка по суботу — сьогодні понеділок. Дзвоню за телефоном підтримки клієнтів, що вказаний біля банкомату — недостатньо грошей на рахунку. Поповнюю з банківської картки. Довго клацаю замерзлими руками (температура на дворі десь біля нуля і вітер) на клавіші, слідуючи інструкціям автовідповідача. Нарешті з’єднують з оператором. Він відносно швидко знаходить мене в своїй базі і запевняє, що вже все гаразд. На останніх секундах зв’язок переривається через високу ціну з'єднання з клієнт-сервісом. Банкомат, котрий знаходиться в трьох метрах від місця розмови з оператором, грошей не видає!.. Намагаюсь знову поповнити телефонний рахунок і передзвонити, але поповнення з картки вже заблоковане: недавно була виконана транзакція. Декілька секунд роздумів. Біжу в сторону Тріумфальної арки в надії знайти відчинене відділення банку. За 500 метрів знаходжу. Запихавшись, пояснюю тітоньці постбальзаківського віку проблему, відчуваю презирливий погляд на собі і чую відмову вирішувати мою проблему: “Ми грошей не видаємо! А де Ваша чекова книжка? А у Вас є документи?!” Документи (усі!) залишились в посольстві... Далі відсутність взагалі будь-якої реакції на мою присутність (дуже нехарактерна поведінка, слід сказати, для французів). Все!

11.00. (переможений,) повертаюсь ні з чим до тітоньки за куленепробивним склом. Часи роботи консульського відділу: 9.00-12.00. Тітонька, співчуваючи, дивиться на мене, бо віза вже була надрукована. Обіцяю повернутись через декілька днів...

Але це ще не кінець!.. Співчуваючи, фрау пропонує мені у випадку, якщо раптом гроші десь зможу дістати в обід, повернутись до 14.00. Але де дістати 60 євро в Парижі за 2 години, коли в тебе не працює телефон і навіть немає зо два десятки мініатюрних ейфелевих вежок на продаж туристам? Іду в найближчий супермаркет і купляю ейфелеві вежки спеціальний чек поповнення рахунку на телефоні (платити карткою я можу). Дзвоню навіть до таких знайомих “парижан”, котрих бачив лише один раз у житті. Нарешті один відповів і до того ж знаходиться фізично в Парижі, дарма, що на іншому кінці, але (!) згоден позичити грошей! Ура! Лечу на Porte Royal, отримую гроші. Дякую, Андрій!

13.00. Повертаюсь в посольство... — все зачинено!.. Навіть хвіртка, що веде в дворик з дерев’яним столиком, на якому лежать металодетектори!.. Щоправда і на цей раз (як у випадку з Андрієм) щастя було на моєму боці: я сплутав тітоньку, що виходила з центрального виходу з посольства покурити на вулицю, із тією, що сиділа за склом. Розговорився з нею, вона мені пояснила, що обідня перерва до 13.30 і що її колега (з якою я її сплутав) повинна після обіду бути, а для перестраховки ще й дала якийсь спеціальний (“для своїх”) телефон. Трошки вже “збайдужівши” до всього, що відбувається, я пішов в кафе і випив кави з молоком на ті 5 євро, що мав із собою (не рахуючи 60-ти позичених). О 13.30 двері хвіртки прочинились і знайомий охоронець - він мене вже зо два рази детектором сканував — запросив пройти знайому процедуру перевірки. Віза моя! Happy end.

Тепер я чебурашка в Німеччині. Думаю, що блог продовжуватиму, нехай навіть під старою назвою — Золоті ж ворота не перейменували “Дерев’яною хатинкою”, хоч вони функцію свою не виконують і зовсім вже і не ворота. Так і тут “Французькі історії” будуть писатись з Берліну — он уже й наступна заготовка і написана.

Гості

Дзвінок в домофон. Подивились один на одного. Нікого не чекаємо... Йду до дверей.

Я: Альо.
Жіночий голос в слухавці: Здравствуйте.
Я: Здравствуйте.
Голос в слухавці: Ой, а Вы говорите по-русски.
Я (думаю про себе): Хм.. а навіщо казати “Здравствуйтє”, якщо не сподіваєшся почути те саме навзаєм? (вголос): Собственно, да.
Голос в слухавці: Ой, а мы тут проходили мимо и видим русскую фамилию... (прим. авт. прізвище не моє - я просто розмістив об’яву (с) ). Можно мы зайдём на три... минуты.
Я: Да, прошу.

Запускаю незваних гостей. Маю дивне відчуття дежавю (фр. déjà vu ;-) ). На порозі стоять двоє, дівчина і хлопець, приблизно одного віку - років тридцяти. Дівчина-блондинка одягнута просто: в типове французьке пальто, котре будучи знятим, виявляє під собою рожеву кофтинку і доволі довгу сіреньку спідницю. Її супутник, хлопчина неслов’янської зовнішності, в звичайних брюках, та жилетці, з під-якої виглядає застібнута до самого останнього ґудзика біла сорочка (не вистачає лише краватки). Обидва посміхаються і вітаються ще раз російською: вона — чисто, він - з легким акцентом. Не представляються і не називають причини візиту. Після формального запрошення увійти надто швидко як на мене знімають взуття і без зайвих сентиментів проходять до вітальні. Я ставлю чайник, і в очікуванні пояснень намагаюсь здогадуватись про цілі несподіваного візиту.

Незнайомці розповідають про те, що вони чоловік і дружина. Я в свою чергу уточнюю їхні імена: Оля і Матьйо. Приємно познайомитись. Півгодини розмова йде на загальні теми: як довго вже тут? чому приїхали? які далі плани? де побували у Франції? Розмова плавно тече. Я вже майже відмовляюсь від своєї першої (як виявилось вірної) здогадки про те, що тут відбувається і починаю вірити в те, що дівчинка, одружившись і переїхавши всього півтора роки назад в нудне і тихе місто Руан, шукає знайомих.

Так продовжується до тих пір, аж поки розмова не заходить про Лувр. Виявляється, є люди, котрі туди ходять не для того, щоб подивитись відому Джоконду, єгипетських мумій, персидські статуї, грецькі скульптури і таке інше, а... камінь на якому написано... ім’я Бога. Після цього напрям розмови вже не звертає ні в яку сторону, а ставиться пряме питання: чи наші заняття наукою не заважають нам... вірі в Бога... Вуаля, приїхали. На камінці (про який я, по правді кажучи, ніколи не чув) написано ім’я єврейського бога Ягве (Яхве) або, кажучи “простими” словами, Ієгови. А гості наші — його... свідки.

Тут, в Руані (!), більш ніж за дві тисячі кілометрів від дому, я знову бачу книжечки “Пробудись” і “Сторожевая башня” російською мовою! Знову цей трохи тупуватий, але настирний погляд і бажання навчити “вірному розумінню сутності речей” в очах. Читання віршів Святого писання і їх інтерпретація, так би мовити in-situ, за допомогою допоміжної, щедро розкресленої маркером книжечки. Півтори години втраченого часу, невеликий шок від нерозуміння того, як нас тут (!) вдалось відшукати, і візит було (нарешті) завершено. Знаю - повернуться ще не раз... Єсть такая профєсія(с) — релігійний мережевий маркетинг.

Так ось звідки почуття дежавю на початку! Років десять тому таку саму “праведну пару” мені доводилось бачити протягом тривалого часу з регулярністю раз на тиждень біля дверей моєї квартири ще тоді у рідному місті. Боюсь, що як і у той раз, теперішні візити завершаться лише після брутальної вимоги більше не приходити...

Останні рубежі

З тих пір як я провів свої канікули в горах на лижах пройшло вже немало часу: на початку травня стукне два місяці. Щоправда, тільки недавно я натрапив на одне відкриття безпосередньо пов'язане з тими подіями. Але все по-порядку.

Отже, за два дні до кінця альпійських канікул обставини, погода, кислотно-лужний баланс організму і інші фактори настільки сильно провзаємодіяли, що я випив більше, ніж півпляшки кальвадосу, простіше кажучи “нажрався”. Остання обставина ніяк не завадила мені цього вечора досить непогано відіграти в “дурня”, але, щоправда, завадила прокинутись наступного ранку і піти кататись на лижах. Після обіду, трошки прийшовши до тями, я все ж став на лижі. Катання було недовгим... Буквально на першому під'їзді до висотного підйомника, не на самому небезпечному і крутому місці, я впав. На цьому моє катання в цей день (а, як виявилось потім, і взагалі на цей раз) закінчилось. Наступного дня, керований розумінням того, що канікули закінчуються і пропадають заплачені за абонент гроші, я ще раз спробував стати на лижі. Вистачило сил тільки на один спуск, та й то з необхідності повертатись в готель — нога боліла нестерпно.

Вже повернувшись в Руан і все ще відчуваючи біль в нозі (перших декілька днів після повернення ледве ходив), я через тиждень спробував грати в футбол. Не вийшло...

Через місяць після канікул, коли нога боліти не переставала, я почав трішки нервувати. Друзі переконали сходити до лікаря. Незважаючи на наявність пристойної страховки, бажання дзвонити лікарю і відкривати для себе переваги французької медицини з'явилось тільки через тиждень після остаточного рішення обстежитись.

Лікар-терапевт, до котрого я записався ще при оголошенні епідемії свинячого грипу, але в якого так ніколи і не був, має свій приймальний кабінет у себе в дома, працює сам (без медсестри) і бере з пацієнта по 22 євро за раз. Він оглянув ногу, поцікавився звідки такий акцент, витягнув із шухляди іншу ногу і замінив стару, сказав, що нема нічого страшного і це скоро пройде, виписав мазь, болезаспокійливі і відправив робити ультразвукове дослідження (УЗД) м'яза.

Тут я зроблю ремарку про те, що з 22 євро виплачених лікарю, 21 євро було мені повернуто страховкою раніше, ніж доктор встиг обміняти мій чек на готівку. За мазь з таблетками було заплачено 14 центів, а УЗД могло бути зроблене в будь-якій радіологічній клініці, яких, по-правді кажучи, тут неймовірна кількість і коштувало 3 євро.

Так от, УЗД не показало жодної аномалії, а ось контрольний рентгенівський знімок (який був зроблений за ініціативою доктора, що робив ультразвук) виявив перелом малої гомілкової кістки. Виявилось, що це не так страшно,як це звучить, адже увесь цей час я ходив, намагався грати в футбол і плавав в басейні. Коли розказав про це французам, з якими був на лижах, вони мене в своїх досьє занесли в список безнадійно хворих... на голову.

Діагноз

Останнім часом увесь час ловлю себе на думці, що мене охопив якийсь феєричний “тупняк”. Моя вроджена нездатність розповідати анекдоти набрала катастрофічних форм і переросла в нездатність вчасно і з гумором вставити “п'ять копійок”. Не було б у цьому нічого трагічного, якби “хвороба” не подіяла на інший центр центральної нервової системи, спричиняючи непереборне бажання вставити тих такі два-три безґлуздих непотрібних слова, про які потім жалкуєш ще декілька днів. І буває сидиш, слухаєш чи читаєш розмови або жарти товаришів і розумієш, що тобі необов'язково говорити ту дурницю, яка щойно прийшла в голову, бо вона несмішна і просто не в тему, і все одно ляпнеш невпопад.

Сукупністю причин, як-то обмеженість кола спілкування, вік, втома (що ще?), кожна з яких не є самостійною і достатньою, я ще якось пояснюю свою поведінку. Але ж зазвичай сукупністю причин ми якраз пояснюємо ті явища, котрих насправді пояснити не можемо, але змушені щось сказати.

Треба імовірно прийняти за істину, сказане моїм другом - я починаю просто банально тупіти, а разом з тим втрачати почуття гумору і відчуття моменту.
Ось і зараз. До чого це все?..

Про націоналізм.

Тільки знявши свою дупу з незатишного крісла літака, що приземлився в Парижі, я швиденько пересадив її в крісло машини і помчав у Бельгію. Якщо вам коли-небудь хтось скаже фразу типу: “будь-яке місто після Парижу вже ніколи не залишить в тебе стільки враженнь, скільки залишив Париж ”, не повірте йому і їдьте після Парижу ще, як мінімум, в Брюссель і побудьте там вночі на центральній площі. А якщо ви ще й любитель пива та шоколаду, то взагалі життя вам здасться піснею. Були б фінанси...

А взагалі я про те, що, якщо хто не знає, то Бельгія федеративна держава з двома найбільшими мовними групами — франкомовною і голандськомовною (фламандці). Якщо в Брюсселі всі жителі, здається, нормально говорять французькою, то вже за декілька десятків кілометрів у місті Брюгге не почуєш від місцевих жодного французького слова. Мало того, коли в знайомої в ресторані вирвалось французьке “merci”, дядечко, що нас обслуговував, підніс пальця до губ, прошипів і сказав, що тут не розмовляють французькою.

Так це я до того, що живу і чекаю, коли ж вже в районі Харкова чи хоча б Вінниці вусатий вуйко-офіціант, у відповідь на москальське “спасіба”, з виразним британським акцентом відповість “Sh-sh... We don't speak Russian here!”.

Отака я націоналістична потвора! бу-га-га

Гопніки живіші за рок-н-ролл.

Проживши частину свого життя в рожевих мріях, а іншу її більшу (за кількістю вражень) частину у Франції, і спускаючись на землю тільки в святкові і вихідні дні, я думав, що гопніки вимерли як тупикова гілка еволюції ще за часів мого навчання у школі. Ан, ні!.. Перебуваючи на Батьківщині, я був неприємно здивований тим, що ця форма життя досі шукає своє місце під сонцем, змінивши штани “abbibas” на базарні джинси, а місця тусовок під пивними ларьками на нічні псевдоклуби. Причому, представлена вона як серед відвідувачів самого клубу так і... серед його працівників...

На танцмайданчику дьоргаються кінцівки дівчат і хлопчиків, MC кричить в такт і не в такт трансово-ритмічної музики одне-єдине слово “Охуенно”, ніч іде своєю чередою. Якби я палив, то вийшов би на вулицю затягнути цигарку, а так я просто вийшов на вулицю, склавши компанію особам, котрі палять. На вулиці зібралось чимало народу, очевидно не тільки для того, щоб пустити декілька хмарок диму, але й в очікуванні чогось цікавого. Не пройшло і десяти хвилин, як з виходу вискочила істота, що нагадувала ходінням на двох ногах людину, а по суті була ближчою до орангутанга в період парування, підбігла до компанії з восьми-десяти таких же обтяжених інтелектом осіб, швидко отрималоа від них по пиці і відкотилася назад. Через декілька хвилин та сама історія повторилась, тільки в цей раз герой отримав ще й ногами та впав головою до сходів. При цьому охорона клубу дивилась на це з-за скляних дверей, а восьмеро “храбреців” продовжували вовтузити лежачого на землі. Коли охоронець все таки вирішив вийти з засади, компанія відступила, а побитий, очевидно з приглушеними алкоголем відчуттями спромігся встати, чим від охоронця заслужив “Пошел на х.. отсюда” і стусана в спину у напрямку зупинки таксі. Хоробрі “воїни світла” продовжили б веселе випускання крові з носа п'яного ровесника і там, але за нього вступились декілька небайдужих людей (тут мені стало соромно, бо я не такий) на чолі з моєю знайомою і викликали людині швидку.

Думаю, не варто казати, що швидка не виправдала своєї назви, мало того — її прийшлось викликати двічі чи тричі. Тьотя, що вийшла з неї по приїзді, на п'яного не хотіла і дивитись, тим більше що він відмовлявся від допомоги, очевидно боячись чогось. Дяді, котрі приїхали з медсестрою з машини навіть не вийшли, і тільки наші наполегливі прохання змусили її засвітити запальничку(!!!) і побачити, що на голові в товариша купа закривавленого волосся.

Нікого не виправдовуючи і не засуджуючи, я тільки задаю питання собі і давно мертвому Дарвіну, котрий запропонував фактор конкуренції всередині виду, як рушій майбутньої еволюції: якщо одна частина виду на планеті веде конкуренцію між собою за допомогою мозку, а інша (“по старінкє”) за допомогою міцного черепа і кількості однодумців в прайді, то котра все ж таки більш життєздатна?