Про націоналізм.

Тільки знявши свою дупу з незатишного крісла літака, що приземлився в Парижі, я швиденько пересадив її в крісло машини і помчав у Бельгію. Якщо вам коли-небудь хтось скаже фразу типу: “будь-яке місто після Парижу вже ніколи не залишить в тебе стільки враженнь, скільки залишив Париж ”, не повірте йому і їдьте після Парижу ще, як мінімум, в Брюссель і побудьте там вночі на центральній площі. А якщо ви ще й любитель пива та шоколаду, то взагалі життя вам здасться піснею. Були б фінанси...

А взагалі я про те, що, якщо хто не знає, то Бельгія федеративна держава з двома найбільшими мовними групами — франкомовною і голандськомовною (фламандці). Якщо в Брюсселі всі жителі, здається, нормально говорять французькою, то вже за декілька десятків кілометрів у місті Брюгге не почуєш від місцевих жодного французького слова. Мало того, коли в знайомої в ресторані вирвалось французьке “merci”, дядечко, що нас обслуговував, підніс пальця до губ, прошипів і сказав, що тут не розмовляють французькою.

Так це я до того, що живу і чекаю, коли ж вже в районі Харкова чи хоча б Вінниці вусатий вуйко-офіціант, у відповідь на москальське “спасіба”, з виразним британським акцентом відповість “Sh-sh... We don't speak Russian here!”.

Отака я націоналістична потвора! бу-га-га

Гопніки живіші за рок-н-ролл.

Проживши частину свого життя в рожевих мріях, а іншу її більшу (за кількістю вражень) частину у Франції, і спускаючись на землю тільки в святкові і вихідні дні, я думав, що гопніки вимерли як тупикова гілка еволюції ще за часів мого навчання у школі. Ан, ні!.. Перебуваючи на Батьківщині, я був неприємно здивований тим, що ця форма життя досі шукає своє місце під сонцем, змінивши штани “abbibas” на базарні джинси, а місця тусовок під пивними ларьками на нічні псевдоклуби. Причому, представлена вона як серед відвідувачів самого клубу так і... серед його працівників...

На танцмайданчику дьоргаються кінцівки дівчат і хлопчиків, MC кричить в такт і не в такт трансово-ритмічної музики одне-єдине слово “Охуенно”, ніч іде своєю чередою. Якби я палив, то вийшов би на вулицю затягнути цигарку, а так я просто вийшов на вулицю, склавши компанію особам, котрі палять. На вулиці зібралось чимало народу, очевидно не тільки для того, щоб пустити декілька хмарок диму, але й в очікуванні чогось цікавого. Не пройшло і десяти хвилин, як з виходу вискочила істота, що нагадувала ходінням на двох ногах людину, а по суті була ближчою до орангутанга в період парування, підбігла до компанії з восьми-десяти таких же обтяжених інтелектом осіб, швидко отрималоа від них по пиці і відкотилася назад. Через декілька хвилин та сама історія повторилась, тільки в цей раз герой отримав ще й ногами та впав головою до сходів. При цьому охорона клубу дивилась на це з-за скляних дверей, а восьмеро “храбреців” продовжували вовтузити лежачого на землі. Коли охоронець все таки вирішив вийти з засади, компанія відступила, а побитий, очевидно з приглушеними алкоголем відчуттями спромігся встати, чим від охоронця заслужив “Пошел на х.. отсюда” і стусана в спину у напрямку зупинки таксі. Хоробрі “воїни світла” продовжили б веселе випускання крові з носа п'яного ровесника і там, але за нього вступились декілька небайдужих людей (тут мені стало соромно, бо я не такий) на чолі з моєю знайомою і викликали людині швидку.

Думаю, не варто казати, що швидка не виправдала своєї назви, мало того — її прийшлось викликати двічі чи тричі. Тьотя, що вийшла з неї по приїзді, на п'яного не хотіла і дивитись, тим більше що він відмовлявся від допомоги, очевидно боячись чогось. Дяді, котрі приїхали з медсестрою з машини навіть не вийшли, і тільки наші наполегливі прохання змусили її засвітити запальничку(!!!) і побачити, що на голові в товариша купа закривавленого волосся.

Нікого не виправдовуючи і не засуджуючи, я тільки задаю питання собі і давно мертвому Дарвіну, котрий запропонував фактор конкуренції всередині виду, як рушій майбутньої еволюції: якщо одна частина виду на планеті веде конкуренцію між собою за допомогою мозку, а інша (“по старінкє”) за допомогою міцного черепа і кількості однодумців в прайді, то котра все ж таки більш життєздатна?

За свободу треба платити

Якщо хто раптом сподівався, що я тут буду зараз підіймати питання ціни російського газу для України, то він помилився. Насправді, мова буде йти про ту довгоочікувану подію, яку ми (з сусідом і його подругою довго чекали): я зняв в квартиру! Як казав Нео з "Матриці", повторюючи за відомим біблійним персонажем: "Свєршилось!". П'єрик подрузі невдовзі процитує Подерев'янського: "Я же тєбє говоріл, что єтот дєнь настанєт!.. ето будєт! А ти нє вєріла...", а я спокійно, забравши манатки, залишу їх у спокої, переставши гриміти посудом суботніми ранками (о першій дня...), і взагалі переставши спотворювати інтимну атмосферу своєю присутністю в домі.

Наскільки ж це все-таки була складна задача! Більше трьох місяців пошуків, розчарувань, візитів і дзвінків позаду. В чому ж була проблема? Здавалося б, у мене є гроші, в людей є квартири, які вони бажають здати в аренду, чому б не зробити одне одному приємно?.. Але ні! Бо гроші - не головне. Треба бути як мінімум,... французом! Проблема номер один: ти не можеш подзвонити власнику чи переговорити з агецією з нерухомості, бо не говориш французькою. Проблема номер два: пропозицій будинків на декількох (ми хотіли утрьох) непов'язаних родинними зв'язками співмешканців майже немає. Проблема номер три, найбільша: наявність грошей у людини не дає їй право зняти житло, адже за неї повинна поручитись інша людина, у котрої теоретично грошей іще більше. От в такій ситуації приходилось працювати.

Перша проблема вирішилась наступним чином: задовбавшись принижуватись, дивитись на невдоволені пики і клянчити у (досить близько знайомих!) французів п'ять хвилин для того, щоб вони з твого телефона подзвонили за номером з оголошення, я сам одного разу сів і подзвонив за п'ятьма номерами. Виявилось це не так вже й складно. Треба було раніше починати...

Друга проблема вирішилась простим трюком: ми відмовились від ідеї жити втрьох, адже складність задачі експоненційно зростала зі зростанням кількості українських(!) співмешканців.

З третьою проблемою взагалі вийшло цікаво. Тут я остаточно переконався в майже поголовній гамнистості французів. Отже, для того, щоб зняти будинок, людині потрібен гарант, котрий буде у разі неплатоспроможності першої виплачувати всі її борги. Звичайно, бути гарантом - певна відповідальність. Але так відверто по-жабоїдськи поводитись просто, як на мене, огидно. Справа в тому, що в по-нормальному гарантом міг би бути науковий керівник (яких у мене до речі аж два). Але після моєї скарги на ситуацію, що склалась (справа вся була не тільки в тому, що я хотів з'їхати з гуртожитка, але й у тому, що я повинен був це зробити, бо контракт мені не продовжували), наукові керівники тупо відмазались, фактично не давши жодного розв'язку. Після певних поневірянь, я знайшов на сайті свого банку сервіс, завдяки якому саме банк міг стати моїм гарантом. Після призначених двох зустрічей з директором відділення і моєї жахливої французької, мені сказали: "Так. Банк може бути Вашим гарантом, якщо у Вас є (увага!) гарант для банку..." Завіса. Правда, руки у мене опустились тільки до половини - я одразу пішов до наукового (до наукової йти не було сенсу, ажде під час попередньої такої розмови вона нахабно і тупо самоусунулась) і описав ситуацію. Він мені відповів, як зараз пам'ятаю: "There is strictly no problem!", мол, ти мене задовбав, я згоден бути гарантом для банку. Ура! Радість продовжилась трошки більше години. За цей час (можливо й після обговорень з кимось) науковий прийшов до мене з кислою "заточкою" і,в перекладі на стислу мову, сказав: "Це не моя проблема. Іди в сраку." Знову завіса, на цей раз вже, здавалось, остаточно.
Щоправда, на наступний день вдалося вирішити питання, завдяки тому, що я не повірив директрисі свого банку (котра, не знаючи, збрехала, що таке рішення не можливе для іноземців) і таки поїхав в спеціальну організацію, котра займається якраз тим, що буває гарантом для таких людей як я: котрі мають гроші, але в котрих нема батьків чи близьких друзів, що могли б за них поручитись. Це не був універсальний розв'язок, але для мене він спрацював.
Ось так. Після стількох місяців, не побоюсь цього слова, боротьби, у мене є майже абсолютно пуста квартира (ні ліжка, ні стола, ні стільців), але в центрі Руана і без сусідів(!), котрі вже останні дні псують мені нерви. Приїздіть у гості у кого є можливість. Спальний мішок і підстилку я вже купив.

Сучасне мистецтво

Я сподіваюсь, що перед тим, як сідати і читати цей мій черговий після тривалої перерви пост, ви уважно перевірили, чи у вас на стільці немає раптом гвіздка, а чи може спинка крісла зафарбована крейдою. Ну, якщо ні, то вже не відривайтесь... всеодно пізно.
Так от, останнім часом мене часто тягне на усілякі виставки і перфоманси сучасного мистецтва, я навіть в принципі можу назвати ім'я тієї особи, котра мене тягне... тільки не бачу в тому особливого сенсу.
Так от, тепер по темі. Скажу чесно - сучасне мистецтво мені недовподоби! Тому що, ма мою думку, за 20 століття кардинально змінилась його концепція: замість того, щоб нести загалом позитивні переживання глядачу, митці намагаються скоріше викликати більш вузький спектр емоцій, як правило, - це шок або відчуття відрази і нерозуміння! Особливо чітко, як на мене, це проявляється в художньому мистецтві та скульптурі. Я увесь час з згадую свій похід в музей Д'Орсе в Парижі, де мені "пощастило" побачити штук тридцять картин Пабло Пікассо з однаковою назвою "Сніданок на траві". Мало того, що це було "творче бачення" картини Мане з одноіменною назвою, так ще й автор (Пікассо), так сильно захопившись ідеєю, почав (очевидно з картин, які на його думку не вийшли) ножицями вирізати фігурки, які лише певними деталями нагадують оголених жінок. Але, незважаючи на те, що такі примудрощі діти могли робити у моєї мами в дитячому садку, маестро заслужив окрему (правда, тимчасову) галерею в такому знаному музеї. Я вже не говорю про "картини" Коскаса та інші збочення "а-ля Малєвіч", котрих я останнім часом бачив доволі. Нажаль, можливості вставити сюди наглядні приклади нема... Загальне враження: на білому фоні циркулем і простим олівцем накреслено два кола різного радіусу і зафарбовано червоним і кольором морської хвилі. Назва: "Голуби". "Занавєс"!

Але, що мене спонукало написати цей блог, так це перегляд однієї вистави в театрі. Звалась вона "Джексон Поллок", про відомого (нажаль, мені тільки тепер) американського художника 20 століття. Так от, картини американця, я не бачив, тому обговорювати їх не буду, щоб не вийшло, що "не бачив, але засуджую", та ось вистава виявилась, м'яко кажучи, екстравагантною.

Сам театр (надзвичайно маленький, місць на 35-40) розташувався в бувшій церкві, і налічував, за моїми підрахунками, в той вечір п'ятьх працівників: двох акторів, касира, людину, що слідкувала за освітленням і одного звукорежисера. Звичайно, що моє знання французької не дозволило мені зрозуміти усе, але від цього, відчуття були в деякі моменти ще яскравіші. По-перше, в цій біографічній постановці майже не було діалогів. Бувало, що актори говорили монологи по 10 хвилин не переставаючи. По-друге, в процесі гри, актор, що грав Поллока та акторка, що грала його дружину, малювали рідкими фарбами картину, при цьому розбризкуючи і розливаючи їх руками по всій сцені і один на одного. Під кінець вистави усі декорації і одяг акторів були вже іншого кольору. Щоправда, не тільки одяг... В одному з діалогів дружина, напевне, сказала Поллоку: "аффтар випєй йаду", і той дійсно набрав у рота чорної як смола фарби! Але це було вже вкінці. А от всередині, після досить показово зіграного статевого акту, "псевдополлок" дістав з-під стола резинову жінку та не обмежився лише її надуванням під гучну промову дружини за уявною стінкою, але й, знявши штани, "обслужив" "каучукову мадам" орально і не тільки... Цікаво, що з глядачевої зали під час цього не було ніяких смішків чи судомних рухів, хоч аудиторія підібралась в середньому молодша за 30 років. Культура... розуміння... Європа...

А Джексон Поллок таки зі здоровенними мухами був чувак, причому, думаю, вони кусали не тільки його, але й оточуючих, зокрема часто його дружину... Одне слово - митець!

"Кто дєвочку угощаєт, тот єйо і танцуєт..."

...подумав я, і вирішив записатись на танці. Давно вже, доречі, подумав і досить давно записався, але пішов тільки зараз.

Вибір у мене був аж надто великий, але коливався я між двома різновидами танців: сальса - бо "гаряче" і танго - бо "круто". Один з моїх українських колег схилявся більше до танго і - voilà - сьогодні було перше заняття.

Моєму французькому науковому керівнику нарешті захотілось попрацювати зі мною трішки і він прийшов саме майже в той час, коли мені треба було вже вирушати в інший кінець міста на на ту ж таки секцію танців. Тому, за браком часу, переодягнутись в білі випрасувані брюки і красиву сорочку мені не вдалось. Що в принципі і непогано. Уявляю собі, як би розповідав про нас своїм друзям за пляшкою пива наш викладач танців: "Прийшло сьогодні до мене два "штріха". Запізнились хвилин на тридцять. Один говорить французською, як іспанська корова [comme la vache espagnole], а інший і того не може. Танцюють ще гірше, ніж говорять. Но зате, які штани на них "красіві"!..."

Отже, заявились ми на танці досить цивільненько: джинси, туфлі, светри. І тут почалась "джага". Після того, як ми спробували пояснити, чого ми хочемо, і коротко розповіли, хто ми такі, до нас разом з тренером підійшла його помічниця (мадам, пристойного віку і латиноамериканської зовнішності). Наш діалог я спробую передати дослівно:

- Ти, -показуючи на мене, -будеш за хлопчика, а ти, - тикаючи пальцем на мого колегу, - за дівчинку. Чи як ви домовились?
- Non, - кажу я автоматично. А сам думаю: "Хлопці, це - підстава...".
- А ви, власне, звідки, - питає мадам.
- Українці!
- Ви говорите німецькою?
- Ні.
- А чому?..
-...
- А ідіш?
- 8-|

Короче кажучи, не стали ми досліджувати її латиноамериканську логіку, тим більше, що для нас знайшлись партнерки, котрих ми не хотіли втрачати, щоб потім не вирішувати, хто ж все таки серед двох хлопців є дівчинкою.

Танцюю я і справді страшно погано (особливо тверезий)... Після тридцяти хвилин простих рухів, котрі мені ніяк не вдавались, шановна мадам вирішила взяти все (і мене в тому числі) в свої руки. Подьоргав я пару разів кінцівками, за що заслужив комплімент: "не так вже й погано". І був переданий партнерші зі словами (дослівно): "Бери його - він ще теплий..."

Скоро є надія стати струнким і елегантним.
Ну, так що? піднімайте руки, хто буде дівчинкою?

...я пас ягняток за селом.

Дорослішаєш - це, коли розумієш, що пора з'їжджати на квартиру через те, що не можеш заснути, бо чуєш, як через дві стіни твій сусід "перчить" подругу.

Знахідка

Вештався у центрі Парижу і знайшов отаке:
Майже дослівний переклад:

Загублено помаранчеві трусики

мають велике сентиментальне значення

винагорода гарантується

дякуємо за те, що з нами зв'яжетесь, якщо ви маєте хоч найменшу інформацію з цього приводу

ми дуже хвилюємось

а_де_ж_все-таки_знаходяться_помаранчеві_трусики@live.fr