Діагноз

Останнім часом увесь час ловлю себе на думці, що мене охопив якийсь феєричний “тупняк”. Моя вроджена нездатність розповідати анекдоти набрала катастрофічних форм і переросла в нездатність вчасно і з гумором вставити “п'ять копійок”. Не було б у цьому нічого трагічного, якби “хвороба” не подіяла на інший центр центральної нервової системи, спричиняючи непереборне бажання вставити тих такі два-три безґлуздих непотрібних слова, про які потім жалкуєш ще декілька днів. І буває сидиш, слухаєш чи читаєш розмови або жарти товаришів і розумієш, що тобі необов'язково говорити ту дурницю, яка щойно прийшла в голову, бо вона несмішна і просто не в тему, і все одно ляпнеш невпопад.

Сукупністю причин, як-то обмеженість кола спілкування, вік, втома (що ще?), кожна з яких не є самостійною і достатньою, я ще якось пояснюю свою поведінку. Але ж зазвичай сукупністю причин ми якраз пояснюємо ті явища, котрих насправді пояснити не можемо, але змушені щось сказати.

Треба імовірно прийняти за істину, сказане моїм другом - я починаю просто банально тупіти, а разом з тим втрачати почуття гумору і відчуття моменту.
Ось і зараз. До чого це все?..