Новорічні побігеньки

«Вже якщо намірявся, то давай — вперед, товариш! Проанонсував — пиши, а то за ці канікули вже зовсім розлінився: ні разу про кластерний розклад так і не почитав... давай хоч щось», - сказав я сам собі чи то справді для аутотренінгу, чи то від нестачі спілкування.

Ось уже й абзац настраждав... апетит приходить під час їжі, так що потихенько, крок-за-кроком, буква-за-буквою - ось уже й пост готовий. Прямо, як у житті: маленькими перебіжками і без перекурів - ось уже й у Франції...

«Дом. Улица. Фонарь. Аптека.» [...] «Общий вагон забацаного поїзда.» А! Стоп! Це з інших моїх подорожей. На цей раз переїзд в напрямку Руан-Париж був банальним: 19 єврів і близько години покачування у потязі — он вже й видно вокзал Святого Лазаря (Gare Saint Lazare). Оскільки товариші, що мали мене зустріти трішки щось наплутали, то мені прийшлось певний час провести в очікуванні на вході вокзалу та порозглядати парижанок.

«Do you speak English?», - почулось мені збоку. Повертаю голову (і трішки опускаю вниз), стоїть (хто б ви думали?)... циганка. Ну, з цими браттями я вже знайомий добре, тому не знайшов кращого виходу, ніж покачати головою, мол «Нє, я взагалі важко уявляю, з якої сторони сходить сонце». Це її трошки засмутило, але вона все ж вирішила випробувати останній шанс: «Parlez-vous français?». Тут мені придурюватись не треба було, вираз мого обличчя їй красномовно сказав, що «Ні», хоч на ньому було написано смачне українське «ШО?».

Стояти на одному місці було трохи нудно, то я потроху рухався і роздивлявся людей. Яких я там тільки мов не наслухався!.. Загалом, нічого особливого. Здивували мене лише тіж-таки цигани, тим, що до кожного мали індивідуальний підхід: до мене - «Do you speak English?», до арабів «Салам алейкум», до французів теж щось своє - та дівчинка, що не задумуючись примостила свою п'яту точку в білосніжних штанах на сходинки, де ходять люди, і які чистотою не блищать. А, взагалі, публіка приблизно така, як на будь-якому вокзалі.

Нарешті за 3 місяці бачу знайоме обличчя. Ба, навіть два: Леонід і Антон. Зустріч пройшла без особливих емоцій і сліз.

«Ти напевне першим ділом хотів би побачити Ейфелеву вежу?», - спитав Льоня. Думаю більшість з вас знає мою відповідь. Отже, ми рушили, орієнтуючись за мапою, французами і вітром. Першим ділом ми спитали в мужчини і жіночки «Où se trouve La Seine? [Де знаходиться Сєна?]», щоб хоч знати орієнтовний азимут пересування. Мужчина щось невнятно пробубнів, а жінка після тридцяти секунд роздумів перепитала питання, потім ще раз повторила його для самої себе, але вже без акценту і сказала, що не знає, але можна скористатись метро. Нам такий варіант не підходив, бо ми його і без неї знали, тож вірніше усього залишалось орієнтуватись за вітром.

Це в нас вийшло непогано, і вже через хвилин 30 ми були на березі річки, звідки добре проглядалась Ейфелева вежа. Поки ми до неї дійшли, повечоріло, і башта запалала елетричними ліхтарями.

Подзвонили Леонідові колеги і сказали, що чекатимуть нас біля Notre Dame de Paris. Від башти це неблизько, тому ми рушили в напрямку метро через Єлисейські поля. Вже минувши здоровенні черги бажаючих залізти на саму башту, ми зустріли дядечка з тих, що продавали мінімодельки ейфелевих веж, котрий досить чітко проговорив, пропонуючи нам: «Кока, гашиш». Наш дикий регіт його трохи перелякав і хлопчина сховався у натовп.

Ой, скільки там народу! Ну прямо, як в Парижі! Особливо багато молоді на підйомі, з якого відкривається гарний вигляд на площу біля вежі. Ну і китайців... З фотоапаратами і, очевидно, однаковими електронними перекладачами в кишенях.

Помаленько ми дійшли до Тріумфальної арки, звідки, сівши на метро, доїхали до станції неподалік Notre Dame.

Тут треба зробити невеличкий ліричний відступ про паризьке метро. Порівняно з ним, київський метрополітен - в кращому випадку фунікулер, а в гіршому кінне таксі. Станції, переходи, різні види потягів і вагонів, тисяча коридорів і виходів. Без півлітри не розберешся (по-правді сказати, з півлітрою теж, але зате не буде так страшно). Ну, і на завершення, коли ти вже думаєш, що знайшов вихід на гору — прямо з метро попадаєш в магазин одягу або ще якийсь бутік. Якби «помаранчева революція» проходила в Парижі, то баба Параска так і не доїхала б до Майдану...

Так от, вихід зі станції знаходився-то недалеко від Собору Парижської Богоматері, але де знаходився сам Собор залишалось загадкою. Озброївшись фразою францзькою мовою «Де знаходиться Notre Dame?», спочатку в атаку пішов Леонід, а трошки пізніше і я. Отак, без поранених і вбитих ми дійшли до місця зустрічі.

Незважаючи на те, що тут на острові Сіте народу була тьма, ми швидко знайшли наших майбутніх собутильників. Одне лице виявилось взагалі знайомим (разом відпочивали у літньому військовому таборі «Десна 2006»), а два інших були з Московії. На самому початку виявилось, що хлопці запаслись спиртними напоями, а про закуску ніхто і не думав (ну що тут скажеш — Кацапстан), тож одразу було вирішено кудись піти і перекусити. Цю задачу ми розв'язали на відмінно, завітавши у якесь грецьке кафе, де ми поживились чимось дуже схожим на кебаб.

Наступне наше завдання було знайти місце дислокації для культурного відпочинку. І ось, коли ми вже відкупорили пляшку вина і навіть встигли випити по стаканчику за старий рік (разташувались ми у парку неподалік від зоопарку, здається), поруч з нами проходять жандарми і, очевидно, нам хочуть щось сказати. Благо ми були не в Україні, а то б могли відгребти по перше число, а відбулись маленьким переляком. Жіночка-жандарм просто сказала «Тут пити не можна.», на що почула запитання «А де можна?», без зволікання ми почули відповідь «Ну, на Сєні можна.».

Отож, ми вирушили назад на Сєну. Там розташувались на мості, котрий, як ми взнали пізніше, називається «Мостом мистецтв». Ми не були одинокі в своєму бажанні зустріти Новий рік прямо на вулицях Парижу: поряд так само, як і ми — на лавках і просто на дерев'яному настилі моста - сиділи якісь дівчата, що розмовляли то французькою, то італійською, то англійською; та й взагалі народу по мосту снувало багатенько.

Отак ми, розсівшись, розпили ще пляшечку винця, потім ром, а потім класний портвейн «Порто Крус» (тепер знаю, що додому треба брати). В плані організації дійство значно поступалось минулорічному, особливо за рахунок відсутності закуски і достатньої кількості випивки (я це гостро відчув, коли Льоня в страшному пориві бажання випити за Новий рік розбив останню пляшку вина, яке дуже нахвалював наш пітерський колега).

Трошки відкочусь назад і розповім ланцюжок подій, що призвели до розбиття пляшки з вином. Постоявши і набалакавшись на різні філософські і не дуже тематики, ми помітили сімейну пару, що з блиском в очах розглядала молодь, котра розмістилась на мості, зокрема і нас. Не вагаючись ні секунди, один з наших (особистість неординарна, наскільки я можу судити: якби я не знав, що він з Росії, то подумав би, що з фіз-мат. ліцею), запросив подружжя з нами випити. Вони з радістю згодились. Виявилось, що товариші з Ісландії, гарно розмовляють англійською, чоловік навіть з якоюсь музичною групою був у Мурманську. Дуже душевні і приємні люди. Побажали нам гарного настрою і навчили ісландською «Будьмо!» - «Скальп!»

Не знаю як вам, а мені то добре відомо, що для того, щоб святкувати великою компанією, необхідно, щоб вона була однорідною, в тому плані, що люди один одного мають добре знати. В іншому випадку ваша команда розділиться на більш маленькі підгрупки. Так сталось і з нами... Ми з Антоном, Льоньою і хлопчиною з Москви залишились розмовляти, а двоє колег пішли спілкуватись і грати на губній гармошці і гітарі для перехожої публіки чи таких самих «зустрічальників» Нового року, як ми.

Дівчата, що були згадані декілька абзаців раніше, очевидно привернули не тільки мою увагу, а й Леонідову, про що він так і заявив. Поки ми вирішували, хто піде знайомитись, до дівчат почали брутально лізти двоє старих п'яних арабів. Це був знак... Льоня взяв на себе обов'язок подати хлопцям урок вишуканих манер... Короче, був би він трохи запальніший, то Алжир і Туніс були б відгребли по-повній, а так просто сказали, що завжди любили Радянський Союз. Дівчата, очевидно, були з культурних, а тому одна з них (Боже, як вона красиво сьорбала вино прямо з пляшки!) підійшла і подякувала герою за поміч. Саме в цей час, повернулись наші блудні сини, і повели себе не краще від Алжиру: спочатку відсунули Льоню на задній план, а потім давай втирати панянкам про молочні ріки і кисільні береги. Мені, хоч сторонньому спостерігачу, а всеодно було трошки соромно.

Поки хлопці працювали з дівчатами, до нас чотирьох прийшла ще одна в цю ніч цікава особистість. «Привіт!», - сказав худорлявий хлопчина в одязі подібному до усього того, що носять типові молоді французи, - «Я ось ходжу і шукаю цікавих людей, з котрими можна було б поспілкуватись і зустріти Новий рік». Ну скажіть! - могло б таке бути в Україні? «Ні!» - я сам відповідаю на риторичне запитання. Просто собі в новорічну ніч пішов шукати пригоди... Мені це не зрозуміти...

Хлопчина виявився художником, на що нам могла б вказати його зовнішність: берет і тоненька борідка — викапаний Сальвадор Далі в молодості і без вусів. Він дістав з малесенької сумочки (такого типу, як зараз популярні: через плече, але дуже маленка) малесеньку пляшечку якогось пійла (кон'як, здається) і запропонував нам.

Далі була взагалі якась круговерть: хлопці, обробивши (як їм здалось) дівчат, домовились змінити місце дислокації за напрямом, вказаним дамами, ми трошки попротивились, але послідували за ними разом з художником, десь на половині дороги дами (наскільки я зрозумів) накрутили хлопцям маленькі ріжки (про це можна було здогадатись по розчарованому мичанню одного з дон жуанів). Ми повернулись на інший міст Сєни саме за декілька хвилин до новорічного салюту. «Новий рік!», - каже Льоня. «Ну і ШО я зроблю?», - відповідаю я (моє «ШО» одразу ж було прокоментоване закоханою парочкою росіян, що теж стояли на мості). А льонін вигук «Новий рік» означав скоріше «Де штопор?», бо вино то в нас є, а хлопці, що охмуряли les femmes пропали в невідомому напрямку разом з штопором. Леонідова спроба відкрити пляшку по-псевдогусарськи, тобто без шаблі, а об перило мосту, виявилась невдалою. Другого дубля в нас не було, як і другої пляшки, тому 12 ударів годинника були зустрінуті без спиртного в горлі.

Далі ця маразматична круговерть протривала ще десь годину і заключалась в пошуках мною туалету, потім нами кафе, ну, і взагалі пригод. Слід відмітити, що до того часу нас залишилось троє плюс француз — москвич повернувся додому. Під час наших даремних пошуків, народ прямо на вулиці нам давав пляшки з шампанським (двічі!). Потім ми спостерігали картину, як якийсь хлопчина на чужій машині (верхи) намагався «удовлєтворіть даму сєрдца», за що й відгріб від чорношкірого хазяїна авто. Набігло міліції, зєвак, а ми залишились стояти і чекати Льоню, поки він спокійно дожує свій кебаб.

Це все безладдя закінчилось десь о 3 ранку, коли ми нарешті знайшли пристойне кафе (в яке можна було хоч зайти безкоштовно), і замовили по глінтвейну. Лише тут я зрозумів, що добряче втомився і навіть трохи схмілів від мішанини спиртних напоїв. Після годинки посиденьок і чашечки кави, ми попрощались зі своїм французом, обмінялись телефонами і сіли нарешті в RER. Хвилин за 40 доїхали в резиденцію Orsay, де й провели залишок ночі в кімнаті Льоні.

La fin.