Les histoires français

das ist Berlin

2011-01-12T08:06:00.000-08:00

Ну ось, після довгої і трохи виснажливої дороги Хмельницький-Київ-Париж-Руан-~~Бендар_Сері_Бегаван~~-Париж-Берлін я знаходжусь в столиці Німеччини. Вже тиждень як... Можна писати про перші враження. Навіть про другі вже можна — тут-то я вже бував.

Про людей. Що стосується самих німців, то тут розповідати нічого: німці як німці, навіть по-німецькому говорять. Бувають такі, старші (напевно зі Східного Берліну), як сказав мій шеф “сурові”. Турків я не бачив, але ходять чутки, що місцями їх тут-таки багато. Зате, на відміну від тихого франко-арабського Руана, російськомовних тут — ну просто “завалісь”. Так само багато чомусь іспанців, але в основному молодих. Напевне, студенти...

Про місто. Київ красивіший!.. особливо в центральній частині, та й по периферії є що подивитись. Я-то поки небагато бачив, але вже другий раз в місті і одне і те саме враження: менш акуратне місто, ніж будь-яке французьке з тих, що я бачив. Може зима (яка тут значно помітно холодніша) дає про себе знати. Все якесь сіре, брудний сніг і лід, де-не-де незабудовані пустирі з чагарниками, будинки а-ля Радянський Союз, всюди ремонт, з екскаваторами, підйомними кранами, ~~п'яними будівельниками,~~ піском і котлованами.

Про дороги. Аномально мала кількість пішохідних переходів типу “Зебра” або регульованих світлофором. Але, що цікаво, підземних чи наземних також немає... Тому система переходу вулиць якась незрозуміла. Емпірично-договірна, і це при тому, що водії не такі-то вже і “лапочки” - ганяють, дай Боже.

Про магазини. Певно тому що я живу в центрі, супермаркетів тут зовсім не видно. Такі невеличкі міні-маркети, та й то небагато. Вже відвик від магазинів побутової хімії, а вони тут є, хоч по-правді сказати, деякі елементарні речі можна купити і в міні-маркетах. Продавщиці не дуже привітні, на відміну від французьких, котрі не переставали “щиритись” і повторювати “merci” та бажати “bonne journée (soirée, weekend)”. Навіть українські “дівчатанакасі” поряд з німецькими - просто лапочки. Слово “pardon” (як там його німецький аналог?) в публічних місцях також не в пошані.

Про житло. Велике!.. Апартаменти в хостелі, куди я тимчасово заселився, розраховані на 2 людини. У кожного своя спальна кімната розміром з мою руанську квартиру (і це не перебільшення). Мається в наявності спільна вітальня, розміром з спальню, туалет і величезна ванна кімната. Кухня суміщена з коридором, що з’єднує усе це щастя. Є навіть стаціонарний телефон, а от з інтернетом не лади, хоч обіцяють провести. Вчора провідав квартиру, котру планую зняти найближчим часом. Вона чи не більша, ніж оці апартаменти. Все, закінчилась епоха собачих будок!

Про лабораторію. Вона в центрі - більш центральне місце було б знайти важко. Хіба виселити фрау Меркель з квартири (яку вона винаймає) в будинку напроти Pergamon Museum (повз який я, до слова сказати, ходжу щодня на роботу) та перенести туди інститут. В лабі теж ремонт: зверху час від часу свердлять та гупають кувалдою, але в основному затишно, хоч і не так чисто, як було в Руані. Зали для відпочинку (як і їдальні) немає, а за каву треба платити 10 центів (правда ніхто не контролює, чи поставив ти засічку в папірці, коли наливав кружечку-другу). Люди і постери (а особливо список публікацій за 2009 рік) справляють приємне враження серйозних науковців. Думається, що так і є.

На цьому поки все. Auf Wiedersehen.

Goodbye, France

2011-01-12T07:52:00.000-08:00

З тих пір як вперше на цьому блозі з’явився запис пройшло немало часу. Непомітно навіть для мене актуальність назви цих записів - “Les histoires françaises” - втратилась в результаті наступної послідовності подій: трьох років аспірантури в Руані, мого захисту 2 грудня 2010 року та отримання національної німецької візи в понеділок 13 грудня того ж року. Якщо перша подія мала певне відображення в цьому щоденнику і, власне, послужила вибору його назви, то дві останні події не отримали відповідної уваги з боку засобів масової інформації, очевидно, оскільки були описані лише усно, та й то вибраному колу людей.

Отже, мій захист все таки відбувся, незважаючи на мої песимістичні передчуття та прогнози. Він відбувся навіть незважаючи на те, що саме в переддень у Франції випала аномально велика кількість снігу. Особливо в регіонах, звідки їхали опоненти. Масштаб трагедії можна оцінити, тримаючи в голові той факт, що в Руані снігу випало сантиметрів 3-5, і майже увесь комунальний транспорт в результаті був зупинений. Можна лише поспівчувати тим регіонам, де снігу випало сантиметрів з десять... Оскільки такий катаклізм виник за день до наміченої дати, то був навіть обдуманий варіант онлайн-захисту шляхом організації відеоконференції. Пронесло!. - всі доїхали...

Я хоч і не лікую (хіба в особливих випадках і певних пацієнтів), але можу тепер без коливань підписуватись Dr. Kopp. Друг сказав, що таке ім’я підійшло б злому персонажеві з Джеймса Бонда або Чорного плаща.

Тепер про отримання візи невеличкий детективний трилер, в кінці якого (забігаю наперед), в кращих традиціях жанру усі ~~одружились~~ залишились задоволеними.

Почалось все з того, що я за день до поїздки в Париж для здачі документів на візу, готуючись до скорого повернення на Батьківщину, зняв певну суму грошей з рахунка. Ці гроші були покладені в ~~персональний сейф~~ спеціальну коробочку і залишені вдома. Нічого страшного я в цьому не побачив, адже, проживши більше 3-х років у Франції, зовсім відвик носити з собою готівку — всюди можна заплатити картку. Звичку носити з собою чекову книжку я так і не напрацював, тому поїхав в Париж, маючи в кишені гаманець з кредитною карткою, паперовою п’ятіркою і невеликою кількістю монет, одна з яких (колекційна) була номіналом в 10 євро. Побродивши десь в околицях Булонського лісу - трошки приблудив - побачив дорожній знак “Кінець Парижа”, розвернувся майже на 180 градусів і за декілька сотень метрів знайшов нарешті посольство. Відсутність будь-якої черги перед консульським відділом приємно контрастувала з картиною не раз баченою перед диппредставництвами європейських держав в Україні. Охоронець, що спокійно собі пив каву в середині будиночка (що нагадував собою хатку у характерному французькому стилі), вибіг на вулицю і просканував мене метало-детекторами, котрі лежали тут-таки у дворику на дерев’яному столику. Відсутність черги і мила посмішка жіночки, що сиділа за куленепробивним склом в хатці, не передвіщала нічого надзвичайного. Я здав усі завчасно приготовлені документи і на питання про оплату візи, здогадуючись про відповідь наперед, автоматично запитав, чи можу я заплатити карткою. Дуже несподіваним виявився той факт, що оплата могла бути здійснена виключно готівкою або чеком. Нагадую — в мене не було ні першого ні другого... Тітонька за куленепробивним склом мило посміхнулась і сказала, що немає ніяких проблем в тому, щоб я вийшов і зняв гроші в найближчому банкоматі. Вже зараз мені здається, що коли я виходив, то десь на рівні підсвідомості відчув щось неладне.

Перший банкомат мені відмовив у видачі готівки з незрозумілої причини. Наступний, що знаходився поряд з відділенням мого банку (цей банкомат був так би мовити “рідним”), написав, що у доступі до грошей відмовлено. Я кинувся ввійти до самого відділення - зачинено: працює з вівторка по суботу — сьогодні понеділок. Дзвоню за телефоном підтримки клієнтів, що вказаний біля банкомату — недостатньо грошей на рахунку. Поповнюю з банківської картки. Довго клацаю замерзлими руками (температура на дворі десь біля нуля і вітер) на клавіші, слідуючи інструкціям автовідповідача. Нарешті з’єднують з оператором. Він відносно швидко знаходить мене в своїй базі і запевняє, що вже все гаразд. На останніх секундах зв’язок переривається через високу ціну з'єднання з клієнт-сервісом. Банкомат, котрий знаходиться в трьох метрах від місця розмови з оператором, грошей не видає!.. Намагаюсь знову поповнити телефонний рахунок і передзвонити, але поповнення з картки вже заблоковане: недавно була виконана транзакція. Декілька секунд роздумів. Біжу в сторону Тріумфальної арки в надії знайти відчинене відділення банку. За 500 метрів знаходжу. Запихавшись, пояснюю тітоньці постбальзаківського віку проблему, відчуваю презирливий погляд на собі і чую відмову вирішувати мою проблему: “Ми грошей не видаємо! А де Ваша чекова книжка? А у Вас є документи?!” Документи (усі!) залишились в посольстві... Далі відсутність взагалі будь-якої реакції на мою присутність (дуже нехарактерна поведінка, слід сказати, для французів). Все!

11.00. (переможений,) повертаюсь ні з чим до тітоньки за куленепробивним склом. Часи роботи консульського відділу: 9.00-12.00. Тітонька, співчуваючи, дивиться на мене, бо віза вже була надрукована. Обіцяю повернутись через декілька днів...

Але це ще не кінець!.. Співчуваючи, фрау пропонує мені у випадку, якщо раптом гроші десь зможу дістати в обід, повернутись до 14.00. Але де дістати 60 євро в Парижі за 2 години, коли в тебе не працює телефон і навіть немає зо два десятки мініатюрних ейфелевих вежок на продаж туристам? Іду в найближчий супермаркет і купляю ~~ейфелеві вежки~~ спеціальний чек поповнення рахунку на телефоні (платити карткою я можу). Дзвоню навіть до таких знайомих “парижан”, котрих бачив лише один раз у житті. Нарешті один відповів і до того ж знаходиться фізично в Парижі, дарма, що на іншому кінці, але (!) згоден позичити грошей! Ура! Лечу на Porte Royal, отримую гроші. Дякую, Андрій!

13.00. Повертаюсь в посольство... — все зачинено!.. Навіть хвіртка, що веде в дворик з дерев’яним столиком, на якому лежать металодетектори!.. Щоправда і на цей раз (як у випадку з Андрієм) щастя було на моєму боці: я сплутав тітоньку, що виходила з центрального виходу з посольства покурити на вулицю, із тією, що сиділа за склом. Розговорився з нею, вона мені пояснила, що обідня перерва до 13.30 і що її колега (з якою я її сплутав) повинна після обіду бути, а для перестраховки ще й дала якийсь спеціальний (“для своїх”) телефон. Трошки вже “збайдужівши” до всього, що відбувається, я пішов в кафе і випив кави з молоком на ті 5 євро, що мав із собою (не рахуючи 60-ти позичених). О 13.30 двері хвіртки прочинились і знайомий охоронець - він мене вже зо два рази детектором сканував — запросив пройти знайому процедуру перевірки. Віза моя! Happy end.

Тепер я ~~чебурашка~~ в Німеччині. Думаю, що блог продовжуватиму, нехай навіть під старою назвою — Золоті ж ворота не перейменували “Дерев’яною хатинкою”, хоч вони функцію свою не виконують і зовсім вже і не ворота. Так і тут “Французькі історії” будуть писатись з Берліну — он уже й наступна заготовка і написана.

Гості

2010-11-05T12:02:00.000-07:00

Дзвінок в домофон. Подивились один на одного. Нікого не чекаємо... Йду до дверей.

Я: Альо.
Жіночий голос в слухавці: Здравствуйте.
Я: Здравствуйте.
Голос в слухавці: Ой, а Вы говорите по-русски.
Я (думаю про себе): Хм.. а навіщо казати “Здравствуйтє”, якщо не сподіваєшся почути те саме навзаєм? (вголос): Собственно, да.
Голос в слухавці: Ой, а мы тут проходили мимо и видим русскую фамилию... (прим. авт. прізвище не моє - я просто розмістив об’яву (с) ). Можно мы зайдём на три... минуты.
Я: Да, прошу.

Запускаю незваних гостей. Маю дивне відчуття дежавю (фр. déjà vu ;-) ). На порозі стоять двоє, дівчина і хлопець, приблизно одного віку - років тридцяти. Дівчина-блондинка одягнута просто: в типове французьке пальто, котре будучи знятим, виявляє під собою рожеву кофтинку і доволі довгу сіреньку спідницю. Її супутник, хлопчина неслов’янської зовнішності, в звичайних брюках, та жилетці, з під-якої виглядає застібнута до самого останнього ґудзика біла сорочка (не вистачає лише краватки). Обидва посміхаються і вітаються ще раз російською: вона — чисто, він - з легким акцентом. Не представляються і не називають причини візиту. Після формального запрошення увійти надто швидко як на мене знімають взуття і без зайвих сентиментів проходять до вітальні. Я ставлю чайник, і в очікуванні пояснень намагаюсь здогадуватись про цілі несподіваного візиту.

Незнайомці розповідають про те, що вони чоловік і дружина. Я в свою чергу уточнюю їхні імена: Оля і Матьйо. Приємно познайомитись. Півгодини розмова йде на загальні теми: як довго вже тут? чому приїхали? які далі плани? де побували у Франції? Розмова плавно тече. Я вже майже відмовляюсь від своєї першої (як виявилось вірної) здогадки про те, що тут відбувається і починаю вірити в те, що дівчинка, одружившись і переїхавши всього півтора роки назад в нудне і тихе місто Руан, шукає знайомих.

Так продовжується до тих пір, аж поки розмова не заходить про Лувр. Виявляється, є люди, котрі туди ходять не для того, щоб подивитись відому Джоконду, єгипетських мумій, персидські статуї, грецькі скульптури і таке інше, а... камінь на якому написано... ім’я Бога. Після цього напрям розмови вже не звертає ні в яку сторону, а ставиться пряме питання: чи наші заняття наукою не заважають нам... вірі в Бога... Вуаля, приїхали. На камінці (про який я, по правді кажучи, ніколи не чув) написано ім’я єврейського бога Ягве (Яхве) або, кажучи “простими” словами, Ієгови. А гості наші — його... свідки.

Тут, в Руані (!), більш ніж за дві тисячі кілометрів від дому, я знову бачу книжечки “Пробудись” і “Сторожевая башня” російською мовою! Знову цей трохи тупуватий, але настирний погляд і бажання навчити “вірному розумінню сутності речей” в очах. Читання віршів Святого писання і їх інтерпретація, так би мовити in-situ, за допомогою допоміжної, щедро розкресленої маркером книжечки. Півтори години втраченого часу, невеликий шок від нерозуміння того, як нас тут (!) вдалось відшукати, і візит було (нарешті) завершено. Знаю - повернуться ще не раз... Єсть такая профєсія(с) — релігійний мережевий маркетинг.

Так ось звідки почуття дежавю на початку! Років десять тому таку саму “праведну пару” мені доводилось бачити протягом тривалого часу з регулярністю раз на тиждень біля дверей моєї квартири ще тоді у рідному місті. Боюсь, що як і у той раз, теперішні візити завершаться лише після брутальної вимоги більше не приходити...

Останні рубежі

2010-04-28T02:53:00.000-07:00

З тих пір як я провів свої канікули в горах на лижах пройшло вже немало часу: на початку травня стукне два місяці. Щоправда, тільки недавно я натрапив на одне відкриття безпосередньо пов'язане з тими подіями. Але все по-порядку.

Отже, за два дні до кінця альпійських канікул обставини, погода, кислотно-лужний баланс організму і інші фактори настільки сильно провзаємодіяли, що я випив більше, ніж півпляшки кальвадосу, простіше кажучи “нажрався”. Остання обставина ніяк не завадила мені цього вечора досить непогано відіграти в “дурня”, але, щоправда, завадила прокинутись наступного ранку і піти кататись на лижах. Після обіду, трошки прийшовши до тями, я все ж став на лижі. Катання було недовгим... Буквально на першому під'їзді до висотного підйомника, не на самому небезпечному і крутому місці, я впав. На цьому моє катання в цей день (а, як виявилось потім, і взагалі на цей раз) закінчилось. Наступного дня, керований розумінням того, що канікули закінчуються і пропадають заплачені за абонент гроші, я ще раз спробував стати на лижі. Вистачило сил тільки на один спуск, та й то з необхідності повертатись в готель — нога боліла нестерпно.

Вже повернувшись в Руан і все ще відчуваючи біль в нозі (перших декілька днів після повернення ледве ходив), я через тиждень спробував грати в футбол. Не вийшло...

Через місяць після канікул, коли нога боліти не переставала, я почав трішки нервувати. Друзі переконали сходити до лікаря. Незважаючи на наявність пристойної страховки, бажання дзвонити лікарю і відкривати для себе переваги французької медицини з'явилось тільки через тиждень після остаточного рішення обстежитись.

Лікар-терапевт, до котрого я записався ще при оголошенні епідемії свинячого грипу, але в якого так ніколи і не був, має свій приймальний кабінет у себе в дома, працює сам (без медсестри) і бере з пацієнта по 22 євро за раз. Він оглянув ногу, поцікавився звідки такий акцент, ~~витягнув із шухляди іншу ногу і замінив стару~~, сказав, що нема нічого страшного і це скоро пройде, виписав мазь, болезаспокійливі і відправив робити ультразвукове дослідження (УЗД) м'яза.

Тут я зроблю ремарку про те, що з 22 євро виплачених лікарю, 21 євро було мені повернуто страховкою раніше, ніж доктор встиг обміняти мій чек на готівку. За мазь з таблетками було заплачено 14 центів, а УЗД могло бути зроблене в будь-якій радіологічній клініці, яких, по-правді кажучи, тут неймовірна кількість і коштувало 3 євро.

Так от, УЗД не показало жодної аномалії, а ось контрольний рентгенівський знімок (який був зроблений за ініціативою доктора, що робив ультразвук) виявив перелом малої гомілкової кістки. Виявилось, що це не так страшно,як це звучить, адже увесь цей час я ходив, намагався грати в футбол і плавав в басейні. Коли розказав про це французам, з якими був на лижах, вони мене в своїх досьє занесли в список безнадійно хворих... на голову.

Діагноз

2010-02-23T02:17:00.000-08:00

Останнім часом увесь час ловлю себе на думці, що мене охопив якийсь феєричний “тупняк”. Моя вроджена нездатність розповідати анекдоти набрала катастрофічних форм і переросла в нездатність вчасно і з гумором вставити “п'ять копійок”. Не було б у цьому нічого трагічного, якби “хвороба” не подіяла на інший центр центральної нервової системи, спричиняючи непереборне бажання вставити тих такі два-три безґлуздих непотрібних слова, про які потім жалкуєш ще декілька днів. І буває сидиш, слухаєш чи читаєш розмови або жарти товаришів і розумієш, що тобі необов'язково говорити ту дурницю, яка щойно прийшла в голову, бо вона несмішна і просто не в тему, і все одно ляпнеш невпопад.

Сукупністю причин, як-то обмеженість кола спілкування, вік, втома (що ще?), кожна з яких не є самостійною і достатньою, я ще якось пояснюю свою поведінку. Але ж зазвичай сукупністю причин ми якраз пояснюємо ті явища, котрих насправді пояснити не можемо, але змушені щось сказати.

Треба імовірно прийняти за істину, сказане моїм другом - я починаю просто банально тупіти, а разом з тим втрачати почуття гумору і відчуття моменту.
Ось і зараз. До чого це все?..

Про націоналізм.

2009-09-03T04:01:00.000-07:00

Тільки знявши свою дупу з незатишного крісла літака, що приземлився в Парижі, я швиденько пересадив її в крісло машини і помчав у Бельгію. Якщо вам коли-небудь хтось скаже фразу типу: “будь-яке місто після Парижу вже ніколи не залишить в тебе стільки враженнь, скільки залишив Париж ”, не повірте йому і їдьте після Парижу ще, як мінімум, в Брюссель і побудьте там вночі на центральній площі. А якщо ви ще й любитель пива та шоколаду, то взагалі життя вам здасться піснею. Були б фінанси...

А взагалі я про те, що, якщо хто не знає, то Бельгія федеративна держава з двома найбільшими мовними групами — франкомовною і голандськомовною (фламандці). Якщо в Брюсселі всі жителі, здається, нормально говорять французькою, то вже за декілька десятків кілометрів у місті Брюгге не почуєш від місцевих жодного французького слова. Мало того, коли в знайомої в ресторані вирвалось французьке “merci”, дядечко, що нас обслуговував, підніс пальця до губ, прошипів і сказав, що тут не розмовляють французькою.

Так це я до того, що живу і чекаю, коли ж вже в районі Харкова чи хоча б Вінниці вусатий вуйко-офіціант, у відповідь на москальське “спасіба”, з виразним британським акцентом відповість “Sh-sh... We don't speak Russian here!”.

Отака я націоналістична потвора! бу-га-га

Гопніки живіші за рок-н-ролл.

2009-09-03T02:54:00.000-07:00

Проживши частину свого життя в рожевих мріях, а іншу її більшу (за кількістю вражень) частину у Франції, і спускаючись на землю тільки в святкові і вихідні дні, я думав, що гопніки вимерли як тупикова гілка еволюції ще за часів мого навчання у школі. Ан, ні!.. Перебуваючи на Батьківщині, я був неприємно здивований тим, що ця форма життя досі шукає своє місце під сонцем, змінивши штани “abbibas” на базарні джинси, а місця тусовок під пивними ларьками на нічні псевдоклуби. Причому, представлена вона як серед відвідувачів самого клубу так і... серед його працівників...

На танцмайданчику дьоргаються кінцівки дівчат і хлопчиків, MC кричить в такт і не в такт трансово-ритмічної музики одне-єдине слово “Охуенно”, ніч іде своєю чередою. Якби я палив, то вийшов би на вулицю затягнути цигарку, а так я просто вийшов на вулицю, склавши компанію особам, котрі палять. На вулиці зібралось чимало народу, очевидно не тільки для того, щоб пустити декілька хмарок диму, але й в очікуванні чогось цікавого. Не пройшло і десяти хвилин, як з виходу вискочила істота, що нагадувала ходінням на двох ногах людину, а по суті була ближчою до орангутанга в період парування, підбігла до компанії з восьми-десяти таких же обтяжених інтелектом осіб, швидко отрималоа від них по пиці і відкотилася назад. Через декілька хвилин та сама історія повторилась, тільки в цей раз герой отримав ще й ногами та впав головою до сходів. При цьому охорона клубу дивилась на це з-за скляних дверей, а восьмеро “храбреців” продовжували вовтузити лежачого на землі. Коли охоронець все таки вирішив вийти з засади, компанія відступила, а побитий, очевидно з приглушеними алкоголем відчуттями спромігся встати, чим від охоронця заслужив “Пошел на х.. отсюда” і стусана в спину у напрямку зупинки таксі. Хоробрі “воїни світла” продовжили б веселе випускання крові з носа п'яного ровесника і там, але за нього вступились декілька небайдужих людей (тут мені стало соромно, бо я не такий) на чолі з моєю знайомою і викликали людині швидку.

Думаю, не варто казати, що швидка не виправдала своєї назви, мало того — її прийшлось викликати двічі чи тричі. Тьотя, що вийшла з неї по приїзді, на п'яного не хотіла і дивитись, тим більше що він відмовлявся від допомоги, очевидно боячись чогось. Дяді, котрі приїхали з медсестрою з машини навіть не вийшли, і тільки наші наполегливі прохання змусили її засвітити запальничку(!!!) і побачити, що на голові в товариша купа закривавленого волосся.

Нікого не виправдовуючи і не засуджуючи, я тільки задаю питання собі і давно мертвому Дарвіну, котрий запропонував фактор конкуренції всередині виду, як рушій майбутньої еволюції: якщо одна частина виду на планеті веде конкуренцію між собою за допомогою мозку, а інша (“по старінкє”) за допомогою міцного черепа і кількості однодумців в прайді, то котра все ж таки більш життєздатна?

За свободу треба платити

2009-06-14T14:14:00.001-07:00

Якщо хто раптом сподівався, що я тут буду зараз підіймати питання ціни російського газу для України, то він помилився. Насправді, мова буде йти про ту довгоочікувану подію, яку ми (з сусідом і його подругою довго чекали): я зняв в квартиру! Як казав Нео з "Матриці", повторюючи за відомим біблійним персонажем: "Свєршилось!". П'єрик подрузі невдовзі процитує Подерев'янського: "Я же тєбє говоріл, что єтот дєнь настанєт!.. ето будєт! А ти нє вєріла...", а я спокійно, забравши манатки, залишу їх у спокої, переставши гриміти посудом суботніми ранками (о першій дня...), і взагалі переставши спотворювати інтимну атмосферу своєю присутністю в домі.

Наскільки ж це все-таки була складна задача! Більше трьох місяців пошуків, розчарувань, візитів і дзвінків позаду. В чому ж була проблема? Здавалося б, у мене є гроші, в людей є квартири, які вони бажають здати в аренду, чому б не зробити одне одному приємно?.. Але ні! Бо гроші - не головне. Треба бути як мінімум,... французом! Проблема номер один: ти не можеш подзвонити власнику чи переговорити з агецією з нерухомості, бо не говориш французькою. Проблема номер два: пропозицій будинків на декількох (ми хотіли утрьох) непов'язаних родинними зв'язками співмешканців майже немає. Проблема номер три, найбільша: наявність грошей у людини не дає їй право зняти житло, адже за неї повинна поручитись інша людина, у котрої теоретично грошей іще більше. От в такій ситуації приходилось працювати.

Перша проблема вирішилась наступним чином: задовбавшись принижуватись, дивитись на невдоволені пики і клянчити у (досить близько знайомих!) французів п'ять хвилин для того, щоб вони з твого телефона подзвонили за номером з оголошення, я сам одного разу сів і подзвонив за п'ятьма номерами. Виявилось це не так вже й складно. Треба було раніше починати...

Друга проблема вирішилась простим трюком: ми відмовились від ідеї жити втрьох, адже складність задачі експоненційно зростала зі зростанням кількості українських(!) співмешканців.

З третьою проблемою взагалі вийшло цікаво. Тут я остаточно переконався в майже поголовній гамнистості французів. Отже, для того, щоб зняти будинок, людині потрібен гарант, котрий буде у разі неплатоспроможності першої виплачувати всі її борги. Звичайно, бути гарантом - певна відповідальність. Але так відверто по-жабоїдськи поводитись просто, як на мене, огидно. Справа в тому, що в по-нормальному гарантом міг би бути науковий керівник (яких у мене до речі аж два). Але після моєї скарги на ситуацію, що склалась (справа вся була не тільки в тому, що я хотів з'їхати з гуртожитка, але й у тому, що я повинен був це зробити, бо контракт мені не продовжували), наукові керівники тупо відмазались, фактично не давши жодного розв'язку. Після певних поневірянь, я знайшов на сайті свого банку сервіс, завдяки якому саме банк міг стати моїм гарантом. Після призначених двох зустрічей з директором відділення і моєї жахливої французької, мені сказали: "Так. Банк може бути Вашим гарантом, якщо у Вас є (увага!) гарант для банку..." Завіса. Правда, руки у мене опустились тільки до половини - я одразу пішов до наукового (до наукової йти не було сенсу, ажде під час попередньої такої розмови вона нахабно і тупо самоусунулась) і описав ситуацію. Він мені відповів, як зараз пам'ятаю: "There is strictly no problem!", мол, ти мене задовбав, я згоден бути гарантом для банку. Ура! Радість продовжилась трошки більше години. За цей час (можливо й після обговорень з кимось) науковий прийшов до мене з кислою "заточкою" і,в перекладі на стислу мову, сказав: "Це не моя проблема. Іди в сраку." Знову завіса, на цей раз вже, здавалось, остаточно.
Щоправда, на наступний день вдалося вирішити питання, завдяки тому, що я не повірив директрисі свого банку (котра, не знаючи, збрехала, що таке рішення не можливе для іноземців) і таки поїхав в спеціальну організацію, котра займається якраз тим, що буває гарантом для таких людей як я: котрі мають гроші, але в котрих нема батьків чи близьких друзів, що могли б за них поручитись. Це не був універсальний розв'язок, але для мене він спрацював.
Ось так. Після стількох місяців, не побоюсь цього слова, боротьби, у мене є майже абсолютно пуста квартира (ні ліжка, ні стола, ні стільців), але в центрі Руана і без сусідів(!), котрі вже останні дні псують мені нерви. Приїздіть у гості у кого є можливість. Спальний мішок і підстилку я вже купив.

Сучасне мистецтво

2009-04-01T11:28:00.000-07:00

Я сподіваюсь, що перед тим, як сідати і читати цей мій черговий після тривалої перерви пост, ви уважно перевірили, чи у вас на стільці немає раптом гвіздка, а чи може спинка крісла зафарбована крейдою. Ну, якщо ні, то вже не відривайтесь... всеодно пізно.
Так от, останнім часом мене часто тягне на усілякі виставки і перфоманси сучасного мистецтва, я навіть в принципі можу назвати ім'я тієї особи, котра мене тягне... тільки не бачу в тому особливого сенсу.
Так от, тепер по темі. Скажу чесно - сучасне мистецтво мені недовподоби! Тому що, ма мою думку, за 20 століття кардинально змінилась його концепція: замість того, щоб нести загалом позитивні переживання глядачу, митці намагаються скоріше викликати більш вузький спектр емоцій, як правило, - це шок або відчуття відрази і нерозуміння! Особливо чітко, як на мене, це проявляється в художньому мистецтві та скульптурі. Я увесь час з згадую свій похід в музей Д'Орсе в Парижі, де мені "пощастило" побачити штук тридцять картин Пабло Пікассо з однаковою назвою "Сніданок на траві". Мало того, що це було "творче бачення" картини Мане з одноіменною назвою, так ще й автор (Пікассо), так сильно захопившись ідеєю, почав (очевидно з картин, які на його думку не вийшли) ножицями вирізати фігурки, які лише певними деталями нагадують оголених жінок. Але, незважаючи на те, що такі примудрощі діти могли робити у моєї мами в дитячому садку, маестро заслужив окрему (правда, тимчасову) галерею в такому знаному музеї. Я вже не говорю про "картини" Коскаса та інші збочення "а-ля Малєвіч", котрих я останнім часом бачив доволі. Нажаль, можливості вставити сюди наглядні приклади нема... Загальне враження: на білому фоні циркулем і простим олівцем накреслено два кола різного радіусу і зафарбовано червоним і кольором морської хвилі. Назва: "Голуби". "Занавєс"!

Але, що мене спонукало написати цей блог, так це перегляд однієї вистави в театрі. Звалась вона "Джексон Поллок", про відомого (нажаль, мені тільки тепер) американського художника 20 століття. Так от, картини американця, я не бачив, тому обговорювати їх не буду, щоб не вийшло, що "не бачив, але засуджую", та ось вистава виявилась, м'яко кажучи, екстравагантною.

Сам театр (надзвичайно маленький, місць на 35-40) розташувався в бувшій церкві, і налічував, за моїми підрахунками, в той вечір п'ятьх працівників: двох акторів, касира, людину, що слідкувала за освітленням і одного звукорежисера. Звичайно, що моє знання французької не дозволило мені зрозуміти усе, але від цього, відчуття були в деякі моменти ще яскравіші. По-перше, в цій біографічній постановці майже не було діалогів. Бувало, що актори говорили монологи по 10 хвилин не переставаючи. По-друге, в процесі гри, актор, що грав Поллока та акторка, що грала його дружину, малювали рідкими фарбами картину, при цьому розбризкуючи і розливаючи їх руками по всій сцені і один на одного. Під кінець вистави усі декорації і одяг акторів були вже іншого кольору. Щоправда, не тільки одяг... В одному з діалогів дружина, напевне, сказала Поллоку: "аффтар випєй йаду", і той дійсно набрав у рота чорної як смола фарби! Але це було вже вкінці. А от всередині, після досить показово зіграного статевого акту, "псевдополлок" дістав з-під стола резинову жінку та не обмежився лише її надуванням під гучну промову дружини за уявною стінкою, але й, знявши штани, "обслужив" "каучукову мадам" орально і не тільки... Цікаво, що з глядачевої зали під час цього не було ніяких смішків чи судомних рухів, хоч аудиторія підібралась в середньому молодша за 30 років. Культура... розуміння... Європа...

А Джексон Поллок таки зі здоровенними мухами був чувак, причому, думаю, вони кусали не тільки його, але й оточуючих, зокрема часто його дружину... Одне слово - митець!

"Кто дєвочку угощаєт, тот єйо і танцуєт..."

2008-12-03T12:46:00.000-08:00

...подумав я, і вирішив записатись на танці. Давно вже, доречі, подумав і досить давно записався, але пішов тільки зараз.

Вибір у мене був аж надто великий, але коливався я між двома різновидами танців: сальса - бо "гаряче" і танго - бо "круто". Один з моїх українських колег схилявся більше до танго і - voilà - сьогодні було перше заняття.

Моєму французькому науковому керівнику нарешті захотілось попрацювати зі мною трішки і він прийшов саме майже в той час, коли мені треба було вже вирушати в інший кінець міста на на ту ж таки секцію танців. Тому, за браком часу, переодягнутись в білі випрасувані брюки і красиву сорочку мені не вдалось. Що в принципі і непогано. Уявляю собі, як би розповідав про нас своїм друзям за пляшкою пива наш викладач танців: "Прийшло сьогодні до мене два "штріха". Запізнились хвилин на тридцять. Один говорить французською, як іспанська корова [comme la vache espagnole], а інший і того не може. Танцюють ще гірше, ніж говорять. Но зате, які штани на них "красіві"!..."

Отже, заявились ми на танці досить цивільненько: джинси, туфлі, светри. І тут почалась "джага". Після того, як ми спробували пояснити, чого ми хочемо, і коротко розповіли, хто ми такі, до нас разом з тренером підійшла його помічниця (мадам, пристойного віку і латиноамериканської зовнішності). Наш діалог я спробую передати дослівно:

- Ти, -показуючи на мене, -будеш за хлопчика, а ти, - тикаючи пальцем на мого колегу, - за дівчинку. Чи як ви домовились?
- Non, - кажу я автоматично. А сам думаю: "Хлопці, це - підстава...".
- А ви, власне, звідки, - питає мадам.
- Українці!
- Ви говорите німецькою?
- Ні.
- А чому?..
-...
- А ідіш?
- 8-|

Короче кажучи, не стали ми досліджувати її латиноамериканську логіку, тим більше, що для нас знайшлись партнерки, котрих ми не хотіли втрачати, щоб потім не вирішувати, хто ж все таки серед двох хлопців є дівчинкою.

Танцюю я і справді страшно погано (особливо тверезий)... Після тридцяти хвилин простих рухів, котрі мені ніяк не вдавались, шановна мадам вирішила взяти все (і мене в тому числі) в свої руки. Подьоргав я пару разів кінцівками, за що заслужив комплімент: "не так вже й погано". І був переданий партнерші зі словами (дослівно): "Бери його - він ще теплий..."

Скоро є надія стати струнким і елегантним.
Ну, так що? піднімайте руки, хто буде дівчинкою?

...я пас ягняток за селом.

2008-11-11T03:24:00.000-08:00

Дорослішаєш - це, коли розумієш, що пора з'їжджати на квартиру через те, що не можеш заснути, бо чуєш, як через дві стіни твій сусід "перчить" подругу.

Знахідка

2008-10-01T13:26:00.001-07:00

Вештався у центрі Парижу і знайшов отаке:
Майже дослівний переклад:

Загублено помаранчеві трусики

мають велике сентиментальне значення

винагорода гарантується

дякуємо за те, що з нами зв'яжетесь, якщо ви маєте хоч найменшу інформацію з цього приводу

ми дуже хвилюємось

а_де_ж_все-таки_знаходяться_помаранчеві_трусики@live.fr

Радості подружнього життя

2008-09-20T03:46:00.000-07:00

На літні канікули мій сусід по квартирі з'їхав і не обіцяв повертатись. Оскільки ми жили разом, то документи на деякі речі теж здавали разом, зокрема папери на знижку по оплаті житла оформляв він, попросивши у мене лише деякі ксерокопії.

Десь через місяць, після того як він з'їхав, мені одна контора прислала листа, в який починався приблизно наступним чином: “Оскільки ви вже не живете разом зі своєю дружиною...”.

І як же я був радий, коли одного разу, повернувшись з роботи, побачив біля плитки його вилки і ложки з червоними пластиковими ручками!

“Мой любимый жена” такий хазяйновитий, що привіз із собою електричну духовку і навіть доволі об'ємну тумбочку під неї. Мало того, десь через тиждень свого приїзду він звернувся до мене з питанням: “Віктор, мол, як на рахунок повечеряти разом? Я привезу з дому вина з погребу мого батька і приготую щось.”. Ну, як я міг сказати “ні”?

В минулу середу на столі красувалось м'ясце, варений рис і пляшечка “Шато де Кавайе” 2001 року. Приємна сімейна вечеря без нав'язливого сервісу.

P.S. Не знаю, хто пустив цю чутку про сусіда-негра, але, щоб придушити її “на корню”, хочу зауважити, що сусід у мене білий(!) кучерявий француз на ім'я П'єр.

Звіт

2008-08-31T15:28:00.000-07:00

Якщо мені не зраджує пам'ять, то на завтра мені конче треба мати звіт про те, що я зробив корисного в науці протягом останніх трьох місяців. Що стосується трьох місяців - то це проблематично, адже в останньому місяці були такі моменти, що взагалі були викреслені з пам'яті певною кількістю вжитого спирту на кілограм-градус тіла. Про науку в такий день - останній вихідний день перед навчальним роком - взагалі не хочеться згадувати, а тому — ось вам звіт про мою далеко ненаукову діяльність на просторих теренах рідної неньки-України.

В останні роки стало доброю традицією на початку серпня-місяця з'їздити в, не побоюсь цього слова, “Мекку української інтелігенції” — славне місто Бердичів! Не пропустив це побачення з містом єврейської слави і розбитого асфальту (це така місцева “родзинка”) я і цього року. Ну, що тут розповідати?.. Було б погано — на цілих три дні я б там не залишилився... Їдьте і самі дивіться!

Так, Ілліч, нагадай мені дати тобі номер мого банківського рахунку для перерахування коштів за рекламу.

Далі був Київ... Тут стає трішки боляче, соромно і взагалі важкувато щось згадувати. Ну, я спробую.

Отже, коли гарна дівчинка зустрічає хорошого хлопчика, то через деякий час гості гуляють на їхньому весіллі. На весіллі, як правило, хто не знає, весело, а на ранок болить голова. Бувають ситуації гірші... Зранку відкриваєш одне око, а поряд на ліжку лежить мужик животом донизу. Далі спати вже не хочеться, але і прокидатись якось моторошно. Коли поряд починають розмовляти люди і казати, що ти знаходишся “далеченько” від місця вчорашнього святкування, починає взагалі ставати цікаво. Так... що це в нас там? Ой!.. Обригані туфлі і штани... Хто це все зробив? Хто я і де мої “вєщі”? Питаю сусіда, котрий з живота перевернувся на спину і, очевидно, почуває себе не краще, але вже потягує пивко: “Ви часом не знаєте, як ми сюди попали?”. Фрази сказані ним достойні цитатника “Мудрая мисль”: “Ты знаешь, я не знаю, но нам наверное лучше об этом и не знать...”, но “отдохнули мы песнярски”. Це все мені нагадало фейманівську гру богів у шахи: вони попереставляли фігури, а ти зранку прокидаєшся без штанів у чужій квартирі і не розумієш смислу гри.

Далі був Козятин. Як казав Остап Бендер: “Это вам не Рио-де-Жанейро...”, це навіть не Бердичів... Отут колєга пару слів накатав про красу і витонченість міста.

Про хорошу дівчинку і красивого хлопчика (чи навпаки) я вже писав. В даному випадку все майже аналогічно. Ех, піндос, відлітають такі хороші дівчатка заміж... Але як ми з тобою співали? Га? Безумовно, окрасою стола окрім фаршированої риби були я, ти і Вася, та й увесь гарнізон “подружок молодої” на чолі із златокудрим Іллічом.

Дякуючи “Укрзалізниці” і доісторичному “Рафіку” з відпадаючим глушником, наступного дня після ночі проведеної в Козятині я був на Прикарпатті, а, згодом, і в Карпатських горах. Тут майже все було як в піснях Висоцького:

“Внизу не встретишь, как не тянись,
За всю свою счастливую жизнь
Десятой доли таких красот и чудес.”

В якісь моменти часу я десь сам собі казав, як один з туристів, що зустрівся моїм колегам по подорожі: “Я вже n днів ходжу як дід!”. В плані того, що веду дикий спосіб життя — і це так класно! Де ж та пенсія? - переберусь у глуху місцину, заведу кіз і буду вирощувати, як в часи шаленої юності, кольорові помідори і брюсельську капусту.

Дуже жирною крапкою в карпатській подорожі став заїзд у місто Делятин. Суперові схили над річкою Прут, котра зачарувала мене і я, будучи абсолютно тверезий і з власної волі, заліз у неї купатись. Де був мій інстинкт виживання? Певно там саме, де він був, коли я пив опів на сьому ранку шампанське... При гарній нагоді, дякую, ґаздам за гостинність і за можливість відчути себе аристократом (не менше)!

Треба, очевидно, щось гарне почитати, бо я цю “маляву” пишу вже тиждень, а натхнення вистачає буквально на два речення. Після двох фраз, як у кішки з висланого мені “опуса” (дякую, за гарний настрій): “Свобода и ниебёт!”.

Та, власне, більше-то і описувати нема що. Вірніше, час був гарний і в Кам'янці-Подільському і в Меджибожі, але фрази достойної цього блога (рівень і стилістику б втримати) не знаходжу. Пам'ятаю лише як в “квазіресторані” “Челентано” я їв “квазіпіццу”, але за відсутності сервісу в ресторані “Під Брамою” (обережно, антиреклама), в третьому наближенні, за наявності страшної зливи на вулиці і потужної хвилі голоду “квазіїжа” “натягується” на нормальну.

“- Вам либо четыре с плюсом либо пять с натяжкой...
- Спасибо, спасибо, я зачётку за дверью подожду.”

До речі, сівши в потяг до Києва, щоб вчасно прибути на реєстрацію до вильоту, я думав, що вже всі пригоди скінчились. Але, як воно часто бува, усяка нехороша штука підкрадається несподівано. В хвилини, коли біжиш з ноутбуком в одній, а з котлетами від мами і хлібом в торбинці в іншій руці і розумієш, що реально не встигаєш на літак, бо треба ще забрати сумку з камери схову, повернутись до автобусної зупинки і взагалі зараз година пік, відчуваєш ціну хвилині. Далі - в таксі - приходить відчуття байдужості. Навіть 160 кілометрів на годину по мокрій дорозі обходять стороною. Подальші почуття можна описати тільки метафорично. Ти довго терпів-терпів, а момент, коли працівник аеропорту бажає тобі вдалого польоту, аналогічний моменту, коли погляд зупиняється на милому серцю унітазі... Все! Далі можна розслабитись.

Ще раз дякую організаторам і співучасникам! До наступних зустрічей!

31 серпня 2008

Майже плач Ієремії

2008-08-07T08:59:00.000-07:00

Отак... повертайся на Батьківщину... Краще б вона жила десь у моїх думках: красива, зелена, з доброзичливими та чуйними людьми і чорними вишиванками. З усього списку після її відвідин залишаються правдою лише чорні вишиванки.

Як мені остогидло перебування у цьому дурдомі! Невже таке було завжди, а я лише цього не помічав?!

Що саме не так? - а майже все! Відсутність сервісу та наявність нав'язливого «впарювання», побиті дороги і засмічені «псевдогазони», брудний і непередбачуваний транспорт, черги...

Чергам в нашій країні слід би присвятити окрему книжку. Наприклад, «Основи ментальності та психології українського етносу на основі дослідження процесу чергоутворення на вокзалах, магазинах та в ощадкасах». Причому, тут дослівно як по Леніну-навпаки: і низи можуть і верхи хочуть, а якщо й не хочуть, то вже точно не заважають. Ну, нічого не коштує взяти і натягнути перед усіма працюючими касами (на пошті, на вокзалі, де завгодно) стрічку і зробити так, щоб усі люди стояли у спільній черзі – не били, не ображали і не штовхали один одного під час того, коли вони перебігають від однієї каси, в якій почалась «технічна перерва», до іншої, в якій вона почнеться через 15 хвилин.

Фу! мене нудить і душить сором...

Ще так багато можу написати усього нехорошого: і про бидло, котре ганяє у Київ на заробітки чи то ще за чимось і включає на весь вагон свій модний мобільний телефон з останнім альбомом «Бутирки», фоткаючи одночасно на нього своє необтяжене інтелектом «обличчя», і про пасажирів літака з Парижу в гавайських сорочках, котрі вже через 5 хвилин після проходження митного контролю сунули голови за фіранки віконця, з якого виїжджає багаж і з'ясовували стосунки з бориспільськими вантажниками, і,.. і,.. і,..

За Київ взагалі соромно... Кияни, я вам співчуваю... Столиця майже п'ятдесятимільйонної держави, а запах бомжів і чебуреків при підході до залізничного вокзалу чути вже майже з проспекту Шевченка!

Пане Платіні, я думаю, що треба Євро-2012 в Україні відкласти як мінімум до 2040 року за умови, що така країна буде існувати на мапі, а не буде продавати гарячі біляші і «сємачки» на кордоні між Об'єднаною Європою і Великою Російсько-Китайською імперією.

Остановись мгновенье, ты прекрасно!

2008-05-26T11:37:00.000-07:00

Жизнь надо прожить так,
чтобы остальным было мучительно
больно за ваши удачно прожитые годы.

Трошки хамський епіграф, але чомусь мені так сподобався, що я не зміг втриматись від спокуси і не помістити його перед цією публікацією. Тим більше, що десь глибоко в душі так би хотілось його реалізувати!..

Ох! Тільки сівши на прогулянковий катер, котрий мене забирав з острова, я пожалкував, що я не Фауст і не можу фразою з назви цього шматка творчості справді назавжди зупинити мить.
Хтось казав перед поїздкою, що ми їдемо в рай... Ну, не знаю, чи в справжньому раю читають по 7 з половиною годин лекцій з дифузійних фазових перетворень (французською мовою!) і чи подають там до столу в обід і на вечерю пляшечку вина, але однозначно там повинні бути море і пальми. І бажано, щоб вода була прозора-прозора, так щоб бачити на триметровій глибині зграйки риб, а після плавання і лежання на воді на руках не залишалось солі...

А ще, напевне, в рай не спізнюються... Неприємно все ж в таку відповідальну подорож заскакувати в вагон метро з незастібнутим ременем на штанах, в куртці на голому торсі та кросівках на босу ногу. Але на які тільки жертви не підеш, якщо хочеш хоч п'ять днів побувати в раю! ...серце аж вискакує з грудей, руки трясуться, а шкарпетки не хочуть одягатись на босі ноги, але всеодно є малесеньке відчуття щастя десь в області живота - "такі встиг!", дарма, що не та сорочка без запонок на рукавах теліпається в лівій руці, а окулярів нема ні від сонця ні від близькозорості. Рукава ж можна закотити по лікоть, а на лекціях сідати на перші ряди і емоційно жмуритись, роблячи вигляд, що розумієш кожне (кляте) французське слово.

Ні, все ж не кожне французське слово кляте! Тепер я в цьому впевнений так само, як і в тому, що "боги смерті також їдять... яблука". Ех, Матільда... краще б ти зі мною кидала монетку у воду, щоб повернутись туди разом...

В мире животных

2008-05-09T12:47:00.000-07:00

Декілька місяців тому мій чорношкірий знайомий з'їхав зі своєї винайманої кімнати. Цікавого в тому не було б нічого, якби в тій квартирі окрім хазяйки та її дітей не жили ще кицька, собака (котрий на той момент більше розумів французьких слів, ніж я), два тхора незрозумілої породи і здоровелячий хамелеон у скляному тераріумі, що за словами того ж таки товариша рівно раз на два тижні страшно смердів. Крім того, він (товариш) стверджував, що хазяйка квартири виділила йому кімнату, бо хотіла щоб у неї до усього цього зоопарку в домі жила ще ручна мавпа... Напевно мавпі не сподобався вол'єр і, як самостійна тварина, вона невдовзі втекла.

І це, я вам скажу, не поодинокий випадок такої любові до тварин. Йдеш буває, задер голову, думаєш про щось величне і світле, а природа - вона така - під ногами. Тільки "хляп" і вже, так би мовити,вступив в продукти її життєдіяльності. Ну, то не сильно страшно - кажуть навіть гроші будуть водитись після таких процедур.

А от трохи моторошно стає, коли в одинадцять годин ночі в тебе під самісіньким вікном починають вити якісь перевертні. Перевертні - не перевертні, але коти були здоровелячі. Я розумію, що весна на дворі, але ж схаменіться! Він (кіт судячи по вухам і яйцям) тільки подасть голос, вона прямо як базарна баба "Ай-яй-яй-яй". Я не сміюсь, бо це було не смішно, а навіть дуже голосно і довго. Причому їх наглості не було меж: на мої прохання і вмовляння з вікна другого поверху реакції взагалі не було ніякої, а коли в них полетів стручок спаржевої квасолі з моєї вечері, то це відволікло їх лише на якусь мить.

Але досить про котів - у них любов, а коли любов, то навіть спаржева квасоля не допоможе. Але, як відомо, сама шалена любов - це у китайців і кроликів. Ну, китайцями зараз мало вже кого здивуєш, а от кроликів прямо неподалік від дороги і людських будинків я зовсім вчора не сподівався побачити.

Уявіть собі підвальну кицьку, котрій тулуб нижче пояса посипали дустом. Так так, підвальну - щоб там було побільше блохів, котрі будуть весело скакати усією дружною родиною в сторону, де дустом не сипали. Учора я був дустом, а блохами були зайці. Штук двадцять напевне! Навіть трійко мені в кадр попалися. А тут ще пару фоток пташок, котрі у мене отут під вікном кормляться і не тільки.

Експеримент руками теоретика

2008-05-08T13:31:00.000-07:00

Так, безсумніву недаром пройшли мої 3 роки на кафедрі теоретичної фізики! Півлабораторії прийшло дивитись на витвір моєї передової наукової думки. Ну, тут з мене спрос маленький. Ніхто не просив мого наукового керівника іти у відпустку і строчити мені по три листа на день з цінними вказівками про те, що я маю зробити, протягом того часу, що він проводить із своєю дружиною. І ще ніхто не просив професора Лева на лекціях казати що, якщо нічого не можеш робити, то роби хоч щось. Повідомляю: цей принцип можна прикласти тільки в ідеальних умовах, тобто в просторі діяльності фізика-теоретика. В іншому випадку цілком імовірне пошкодження матеріальних цінностей і людські жертви.
Тепер по суті. Виявляється, що після виплавки, сплави потрібно ще певним чином термічно обробляти, для того щоб досягти найкращих механіко-фізичних властивостей. Для різних матеріалів ця процедура відбувається при різних температурах, тисках, часових параметрах і параметрах середовища.
Ну, магній, ну, горить, ну, і Бог з ним... (Хто не зрозумів - я маю справу з магнієвими сплавами). Короче, така невинна процедура, як solution heat treatment, метою якої є утворення однорідного розподілу атомів сплаву шляхом витримки при високій (відносно) температурі протягом певного часу, призвела до того, що я впевнився, що у кожній кімнаті з науковим обладнанням має бути велика червона кнопка для теоретика.

Так от, для магнію вищезгадану процедуру треба проводити в контрольованій атмосфері інертного газу, бо інакше, через сильну хімічну взаємодію з атмосферним киснем, отримаєте при п'ятиста сорока градусах Цельсія окис. Як виявилось, неконтрольована атмосфера - це не єдиний спосіб викинути зразок на смітник.

Шле мені листа той лівшиць - роби вже відпал... А в мене ще для solution heat treatment кіт не женився, бо газу немає... Ну, думаю, якщо партія сказала "Надо!", то члєни тихо мовчать і роблять своє діло. Газу нема - без газу! Завів якусь стареньку помпу фірми Alcatel, розігрів пічку, фіганув туди зразок в кварцевій трубці і пішов курити бамбук на 4 години...

Нє, ну про лампочку, спіраль якої випаровується у вакуумі, я знав, але ж не зразок, розміром з мізинець!
Через дві години після початку процедури, приходить до мене пані і питає, чи я навідувався до печі. "Ну..", - кажу, - "трошки чорне, але що то за копоть, я не знаю...".
Результат: при тискові в тисячу разів менший за атмосферний і температурі 540 градусів, мій зразок рівномірно розмазало по стінкам трубки і вона стала схожа на циліндричне дзеркало. А те, що залишилось від мого зразка, благополучно забулькотіло у воді і розчинилось...
Потім, ще була спроба відмити трубку за допомогою кислот, що викликало екзотермічну хімічну реакцію з усіма вибухаючими наслідками... Щоправда, це вже був не я. Я лише сьогодні пішов легесенько щіточкою і пральним порошком трубочку такі домив...
Щось оце мене така наука насторожує... То вибухи, то трубочки мити, то шліфувати, то різати кілограмові куски металу... Щоб оце на асєнізатора ненароком не перекваліфікуватись.

Словник наукового сленгу

2008-05-03T06:20:00.000-07:00

Дрочити ppt - готувати презентацію;
Дрочити ppt собачою мовою - готувати презентацію неукраїнською.

автор - Б. С. М.
упорядник - Я.

Привіт з країни пивних животиків

2008-04-25T10:16:00.000-07:00

Колись в далекі брєжнєвські часи, коли євреям дозволили повертатись на історичну Батьківщину в народі ходив анекдот:

"Попал Леонид Ильич Брежнев в авиакатастрофу. В крайне тяжелом состоянии его доставили в больницу. Необходимо переливание крови. Но в Кремле в тот день не было электричества, и вся консервированная кровь, хранившаяся в холодильниках, испортилась. А у Брежнева была очень редкая группа крови. Отправили гонцов по всей Москве. И, наконец, где-то на окраине города разыскали человека с нужной группой крови. Им оказался Хаим Рабинович. Взяли у него кровь и доставили в операционную. Перелили кровь. Прошло минут пятнадцать — Брежнев открывает один глаз, затем — второй, начинает причмокивать. Кто-то из членов Политбюро спрашивает:
— Ну, как, Леонид Ильич?
— Надо ехать!"

Ось і у мене через чотири дні після повернення в голові крутиться все те ж: "Надо ехать!". Ні, не скажу, що Німеччина - це щось надзвичайно особливе. Може я був в такій її частині (земля Північна Вестфалія зі столицею у Дюссельдорфі), що з курсуючих по всій землі електричок видно страшні задні стіни будинків, а на коліях лежить усякий мотлох, починаючи від газет і використаних презервативів і закінчуючи Бог зна чим, а тротуари такі ж нерівні, як і у нас, та ще й пробки на безкоштовних німецьких автострадах. Але народ і спосіб їх життя мене приємно здивували. Не хочу описувати я спосіб життя своєї рідної тітки з її синами, бо це неетично, але, якщо хто коли слухав п'єсу шанованого мною Л. Подерев'янського "П..дєц", то пам'ятає такі слова: "З товарного вагону чути, як хтось сито ригнув і веселий регіт. З усього видно, що його мешканцям живеться гарно і весело."
Ось саме таке враження справив на мене стиль життя не тільки моїх родичів, але й пересічного німця.

Пардон, що я почав свою розповідь ніби з кінця, але головна думка і власне враження вже написані, тож далі переходжу до методичного викладення фактів, по можливості незаретушованих власним світосприйняттям.

Зупинюсь спочатку на двох цікавих, як на мене, речах. По-перше, тепер я знаю, що чути на вулицях французських міст в чотири години ранку... Ні, не пташки співають - співати вони починають десь о п'ятій, а о четвертій ранку чути лише гудіння... світлофорів. Вони, при перемиканні світла (а світло вони майже усюди, навідміну від наших, перемикають усю ніч) видають характерний звук схожий на гуркіт трансформатора. А ще пізніше я зрозумів, що французські діти не знають, який засіб пересування видає характерні звуки "чух-чух" або "тудух-тудух, тудух-тудух "...

Оце так я добирався вночі в аеропорт мимоволі помічаючи усякі непотрібні речі. Розрахунок графіку прибуття на місце посадки в мене вийшов якісний і я прибув рівно за годину до кінця реєстрації. Тільки-но відправив батькам повідомлення, що хвилюватись нічого, і почались невеличкі пригоди. Трохи забігавшись, навіть подумав, що сів не у той автобус, що віз до місця сходження на літак. Але почувши характерну вимову представників германських племен, відчув себе ветераном Великої Вітчизняної, що попав на зйомки відомих німецьких фільмів, що не потребують перекладу. Для достовірності не вистачало тільки звуків кулемета і атласного ліжка.

Чесно кажучи, німецька мова зблизька вживу не така вже й мілітаристична. Представники бувших гунів та готів говорили трохи приглушено, на відміну від чорнявого представника Африканського континенту, голосна гнусява вимова якого безпомилково видавала в ньому постійного мешканця Сполучених Штатів.

От ніколи зі мною не сяде у транспорті красива дівчина, на яку я задивлявся на зупинці, але завжди сяде впавший в око здоровелячий негр в чорному спортивному костюмі з товстелезним залотим ланцюгом поверх спортивної куртки, котрий ось-ось так і почне читати одну з пісень "50 Cent". Одразу, тільки-но зайнявши місце, він попросив мене помінятись з ним місцем у випадку, якщо третє буде вільне. Реалізувати своє прохання він вирішив саме в той момент, коли пілот оголосив про початок взльоту, чим дуже сильно перелякав стюардесу, котра в гучномовець стала говорити усіма мовами, які знала. Щоправда, так йому пересісти і не вдалось, бо лампочку "застебніть ремені" до кінця польоту не вимкнули, незважаючи на запевнення все тієї ж стюардеси. Власне, часу на переходи в польоті і не було: мені здалось, що ми тільки набрали висоту і пілот повідомив про початок зниження.

От вам і уся Німеччина в одному афроамериканцю :) Ні, більше я його й не бачив, але чогось зворушливого і цікавого написати про Кьольн, Вупперталь, Дюссельдорф і ще одне місто, назви якого я не запам'ятав, не можу. Так, Кьольнськи собор величний і красивий, але Руанський не гірше. Так Бенратський парк приємний, але Версаль, самі розумієте, - потужніше. Так, транспорт ходить часто і за розкладом, але це правило застосовне до усієї Європи. Так, купа красивих дівчат говорять англійською (а часто і російською), але хіба це перевага перед французськими і українськими красунями? Чому ж "Надо ехать!"? Бо там тихо і спокійно, а люди ввечері займаються бігом, їздою на велосипеді або роликах по асфальтованих доріжках в лісі, в якому шастають на кожному кроці дикі качки. А в понеділок можуть зранку дозволити собі випити пива, не кажучи вже про суботній вечір, коли наступає "пивне єднання".

Короче, мені сподобалось. Може - то поклик дідової крові, може просто бажання десь осісти, тож "Надо ехать!".

P.S. Вупперталь мені чомусь нагадав два містечка районного маштабу в Тернопільській області, котрі я проїздом бачив минулого літа, їдучи з Івано-Франківська у Хмельницький. Чи то архітектура, чи то пагорбиста місцевість, не знаю, але щось невловимо схоже.

Французська система освіти

2008-04-10T06:33:00.000-07:00

Якось по приїзді у мене з сусідом зайшла розмова про те, скільки років він буде вчитись в університеті. Він мені відповів, що три. Тоді я його почав розпитувати, чому у них у вузах вчаться так мало (порівняно з нашими теперішніми шістьма роками панталонопротирання) і він мені почав щось розказувати про школу, ліцей і таке інше, але "труднощі перекладу"завадили мені увідомити усю глибину картини.

Нещодавно на уроці французскої ми з моїми індокитайськими колегами зачепили тему французської освіти. Приводжу орієнтовну схему тут:

Дитячий садок (l'ecole maternelle) з 2 до 6 років;
Початкова школа (l'ecole primaire) з 6 до 10 років;
Коледж (le college) з 11 до 15 років;
Ліцей (la lycée) з 16 до 19 років;
L'Université, IUT, BTS.

Щодо останнього написаного етапу навчання, то тут я не експерт. Зокрема, я не зовсім зрозумів з тих пояснень, що мені щойно дали мої товариші, що таке IUT та BTS. Гадається - це щось типу наших коледжів і технікумів. А от з університетом цікавенько: можна вчитись 3 роки і отримати так звану ліцензію (про це мені напевне казав мій сусід). Залежно від спеціальності за цією ліцензією можна працювати (наприклад, системним адміністратором, підказали мені колеги). Але після трьох років, можна продовжити навчання і отримати дипломи Master 1 et Master 2. Ну, і все: дорога відкрита для подальшого підняття освітнього рівня або деградації. Тут теж декілька варіантів: сім'я, робота, кандидатська, все разом, духовна семінарія... ряд продовжуйте самі.

Як бачите, система приблизно нагадує нашу до 9 класу навчання (і після університету...), але ліцей, за чутками, вже набагато більш спеціалізований, ніж наші десятий, одинадцятий і (в перспективі) дванадцятий класи з "поглибленим вивченням монголо-татарських діалектів" і "природничо-робітничими профілями".

P.S. А знаєте, хто така інститутриса (l'institutrice)? Не вгадали - це вихователька в l'ecole primaire :-)

Про розпродажі

2008-04-04T13:13:00.000-07:00

Щось минулий робочий тиждень не задався... ще з п'ятниці. Угу... таке теж буває. Прямо як в мультику про собаку: "І нюх нє тот, і глаз нє тот і ногі как нє своі...".
Сьогодні нарешті вирішив купити вина на честь веснянного розпродажу. У французів двічі на рік проходить так зване "La foire aux vins" - весною і осінню - тоді можна затаритись дешевше. Ось я, як діловитий холостяк, вирішив наповнити свої погреба (під постіллю) напоєм богів. Видали мені газетку з пропозиціями, я напряг сусіда перед його від'їздом додому, щоб обвів мені олівцем вина, що варті моєї уваги, сьогодні, узявши торбинку, пішов. Фішка в тому, що береш 4 пляшки вина, а ще 2 отримуєш ніби безкоштовно... Не знаю, в якому місці мене надурили, але я узяв 6 пляшок і заплатив за них по їх реальній ціні. Реальна ціна виявилась на 25 відсотків більша від акційної...

Тепер у мене під матрацом лежить 5 пляшок сухого вина. Жадібність фраєра згубила... Я сухе вино не дуже то й люблю.

Я згоря вирішив одразу наповнити свій келішок... Підступний сусід поїхав додому, забравши із собою штопор...
Не питайте мене, як смакує французське сухе вино з корком... - Так само, як і без корка. Тільки ось піду стаканчик помию, бо у ньому плавають легкі фракції того, що від цього корка залишилось після п'ятнадцяти хвилин колупання.

Доречі, кому цікаво, у Франції ще є один розпродаж двічі на рік, називається "Soldes" - влітку і взимку. Там можна вполвину дешевше придбати резинові чоботи, шарф, довжина якого вдвічі перевищує мій зріст і шапку ушанку - нормальний такий прикид, не сказати, щоб пересічного, але француза.

Навіяло

2008-03-22T14:27:00.000-07:00

Мені знайома дівчина дала лінк на книжку. Якби трохи раніше (років на 7-8), а то ось результат:

.. Штирлиц мирно дремал внутри новенького «горбатого» «Запорожца», перекрашенного под немецкую мотоколяску на опушке леса под Нюрнбергом. Он знал, что через семь минут проснётся и будет заниматься глубоким петтингом с Кэт. При упоминании имени радистки по спине разведчика прокотились противные мурашки: «Опять придумает что-то новенькое...».

Стрелка именных часов «Победа» с надписью «Горячё любимому Севе!» - транслитом для солидности - отсчитывала последние шесть секунд сна. Штирлиц проснулся и поднял голову с табуретки, которая заменяла седушку переднему пассажиру. В дупле растущего неподалёку дуба показались знакомые глаза. «Белка!», - подумал Штирлиц. «Сам ты - дятел», - прочитал по лицу вылезающей из дупла Кэт бывалый разведчик.

Сквозь накинутое на плечи Кэт одеяло было видно, что из одежды на ней только серебряная цепочка с алюминиевым крестиком. «Конспирация», - опять пораскинул мозгами мужчина.
Кэт бесшумно уселась на табуретку переднего сиденья. Когда она повернулась, чтобы захлопнуть дверцу, «одеяло на ногах разошлось. Она сразу его поправила, но на задворках сознания опытного бойца воздел руки и ту, запретную, часть тела Приапчик — и дико засверкал глазами.» Штирлиц знал, «що саме в цю хвилину до нього мала б прийти довгожданна ерекція». Также ему было прекрасно известно, что если она не приходит, то «тогда надо воду злівать». Штирлиц сотворил умоляющего вида гримасу и попросился «поглядеть на звёзды» («помогать маленькому другу» он отпрашивался в прошлый раз в ресторане «Холокост»).

Управившись довольно быстро, он застал Кэт в состоянии полного «ню». Нетерпеливыми движениями пальцы Кэт простучали по приборной панели что-то похожее на точки и тире. ««Лежать» или «лизать»?», - не мог догадаться сотрудник шестого отдела РСХА. Проблемы с азбукой Морзе у него были не случайными: еще в школе старших прапорщиков занятия по телеграфу он пропускал за школьным спортзалом вместе с друзьями Васькой Чапаевым и Колчаком. Там, обуреваемые юношеской гиперсексуальностью, они хвастались своей доблестью и мерились достоинствами. Штирлиц всегда занимал второе место — соревноваться с Василием Ивановичем мог только учитель физкультуры, который частенько потягивал пиво в компании подающих надежды учеников.

Поток мыслей отвлёк разведчика от главного. «Может вестибулярный коитус?», - предложил он Кэт, но по её уверенным движениям было понятно, что сегодня просто так не отделаться. Голос Копеляна за кадром: «Никогда ещё он не был так близок к провалу…»

«Эякулировали, эякулировали, еле выэякулировали», - вспомнилась ему скороговорка выученная на уроках немецкого с целью тренировать безупречное произношение. Он отвернул нижний край своих семейных трусов типа «Парашют», оторвал подшитый карман и достал две свечи - новейшую разработку передовых учёных Германии в области сексуальных удовольствий. Принялся за дело.

...Слышались мерные постукивания ногтей Кэт о боковое стекло, которые соответствовали русским словам «ах» и «ох».Секундная стрелка юбилейных часов отсчитывала двести тридцать первую секунду битвы за оргазм...

Я літав

2008-03-11T12:39:00.000-07:00

Воістину салат зі свіжих овочів з обов'язковою наявністю у його складі червоного болгарського перцю творить дива... Може то і грушевий сідр дав про себе знати, але після дибільного робочого дня, спілкування з "любими" науковими керівниками, жахливої погоди за вікном з'явилось бажання щось нацарапати на блозі.

Ось я повернувся з рідної неньки України і можу написати враження від першої свідомої подорожі літаком туди і назад (прямо, як про Більбо Беггінса). Особливо веселих чи цікавих штук зі мною не трапилось, але загальне враження непогане. Цікаво було порівняти наш сервіс в аеропортах і французький. У французів, що б ти не робив: проходив паспортний контроль, реєструвався, просто любувався фігурою стюардеси в скло ілюмінатора - завжди тобі "бонжур" і "мерсі". Наші ж зустрічальники-проводжальники у військовій формі можуть хіба зкорчити неприємну мармизу і допитуватись тебе звідки ти приїхав, незважаючи на те, що у віконце ти просунув український паспорт.

Дуже приємне враження справив на мене аеропорт Шарля де Голя. Здоровенний... страшне діло. Але загубитись майже не можливо - усюди вказівники, схеми або люди, готові допомогти. Все чисте і туалети безкоштовні. Вночі тихенько, як у моргу. Благодать і люди відпочивають прямо посеред численних холів і коридорів. Ніхто не ганяє і не верещить прибиральниця... Європа...

У Борисполі ж протилежна картина - море народу, вказівники розставлені так, що по ним зручно тільки губитись (хоч аеропорт незрівнянно менших за паризький), написані то російською, то українською, стандартні совдеповські черги на реєстрацію, паспортний контроль і таке інше... Азія...

Спаведливості заради треба сказати, що, якби не ця "азія", то очевидно, що ваш покірний слуга запізнився б на літак. Бо, проспавши потяг, в 4 години ранку, при залишившихся семи годинах до відльоту і трьохстах п'ятдесяти кілометрах до аеропорта у Франції Вам навряд чи вдалося б позапланово виїхати з провінційного міста і бути в столиці вчасно... А мені, слава Богу, вдалось!

Потім були чотири з половиною години на маршрутці до залізничного вокзалу в Києві, півгодини звідти до Борисполя, три години літаком до Парижу, хвилина на дивному "безпілотному" трамваї в аеропорту, півгодини на паризькій електричці і метро, півтори години на швидкісному експересі до Руана і сорок хвилин до місця проживання на трамваї. Фух! Залишилось тільки розпакувати сумку і випити з сусідом привезеної горілки, закусивши сальцем і домашніми маринованими огірками. Гейм овер. Продовжуєм імітувати бурну зацікавленність фізикою.

Ви не знаєте, що це за запах?

2008-02-28T10:01:00.000-08:00

Здається це мені коти в душу насрали... Хоча коти тут зовсім ні до чого. Це французи. Виєбли, вибачте на слові. Скажу вам: що по-французьки, що по-українськи (що по-монгольськи напевне) моральна "натяжка" - це задоволення тільки для сильних духом мазохістів. З урахуванням того, що я людина смертна і ще й до того усього надто уразлива, то мої руки опустились, а голова похилилась. Зараз спробую відтворити хронологію подій.

Розпочалось усе з того, що я сюди приїхав... але це дуже загальні слова і їх треба конкретизувати. Конкретизую: мої наукові керівники, беручи мене в аспірантуру, дали зобов'язання виконати певний проект. Але повного розуміння, що вони хочуть, а особливо, як (!) вони це мають робити досі не настало! З урахуванням того, що піддослідних зразків досі немає, я ще місяці три тому запропонував шановному мосьє Вільямсу і мадам Пареж співпрацювати хоча б в області теоретичних розрахунків з паном Бокочем, адже останній, колись в процесі поглинання разом зі мною горілки , видав інформацію про те, що він є одним з кращих спеціалістів у світі по взаємодії у сплавах. Мої шановні керівники довго телились (це, відчуваю, така характерна норманська риса) і, врешті решт, через місяць після моєї розмови з ними, вирішили такі обговорити перспективи співпраці з Бокочем.

Далі у мене події розвивались досить стрімко в опануванні методів розрахунку енергетичних параметрів стану, було зроблено багато і завірено тим же Бокочем. Десь через місяць після початку співпраці мій український колега сказав, що треба буде видати статтю за отриманими результатами. А, буквально, на початку цього тижня запропонував прийняти участь у конференції молодих вчених, що матиме місце у швейцарському місті Лозанна. Для нас (я маю на увазі вихідців з СРСР) тиждень до дедлайну - це вічність, можна не те, що абстракт накатати по обрахованому матеріалу, а взагалі розробити за цей час нову теоретичну концепцію ще не отриманих результатів. Я "вальяжно" сів за написання тез до конференції.

За день наваяв і поніс до "науковців". Мій перший керівник - Вільямс - нормально. А мадам Пареж, після "важкого" трудового будня (прочитала дві лекції чи семінари) відправилась додому о п'ятій чи четвертій дня. Ну хто їй лікар?.. Відправив їй на перевірку електронного листа. Наступного дня вона не працювала (бо окрім суботи і неділі має звичку не працювати ще у середу), а оскільки строки тисли, то я, не дочекавшись від неї відповіді, відправив листа ще й директору лабораторії, ну, і копії їй, Вільямсу і Бокочу. Усе ніби законно...

Сьогодні отримую від неї "гнєвний месседж": "Мол так і так, шо за хуйня (було б у французькій мові таке слово, вона б його точно сказала), пачіму я нє знаю, шо тут усьо бєз мєня дєлаєтся!!! бла-бла-бла.". І це при тому, що ми включили в авторів її (!), хоч вона і крапки не поставила під тим, що було зроблено. "Я нє поставлю свойо імя под тєм, что нє понімаю і нє провєріла!" - але ж з таким темпом роботи в неї шансів зрозуміти просто нема!
Короче, промила мені француженка мозок, повела до Вільямса і там ще повипендрювалась. Трохи й Бокочу дісталось. І, що саме цікаве, виявилось, що вона мого першого листа пропустила поміж вух, не читаючи, і тому плювала піною, як дракон полум'ям.
Потім прийшла типу вибачатись, але "впєчатлєньїце то осталось...".

І все це та жіночка, котрою я захоплювався... От же ж жінки!

А не привітати б себе з днем народження?

2008-02-23T14:58:00.000-08:00

О! Саме стукнуло. 23. Залишилось ще три раза по стільки і напевне вже досить. Правда до цього часу ще не все зроблено. Я б сказав, що з наміченого, ще зовсім нічого не зроблено, але час є... де мій келішок?

Я про французів. Ну не піда.. (закреслено) гомо... (закреслено), короче, тварі. Народ прийшов до мене в гості, тільки-но розговівся. А тут уже: бах! - опів на одинадцяту. Дочекались цього конченого трамвая... а він іде в депо... Бл.. Ну хоч підвези пару зупинок... Нє..., Є вропа, бл.!. прийшлось гостів додому пішки відправити. Зараза! Гандони штопані.

Всьо. Прийом закінчено. Нічна ваза мене вже зачекалась. Добраніч, малята, любі хлопчики й дівчата.

Політичне

2008-02-19T12:02:00.000-08:00

Добрый вечер! С вами передача "Плавленый сырок" и я Виктор... не, не Шендерович.

... я коли виросту і стану самим головним, то безумовно введу обов'язкове поглиблене вивчення англійської мови в медуніверситетах і медучилищах усього світу, а особливо рекомендуватиму це зробити на кафедрах гінекології і материнства. Ну, самі посудіть, що це коїться: шість (!) тендітних французьких акушерок поряд і з того ні толку ні зиску. "Його питають: як тебе звуть, а він: "бе-е". Йому показують жінку, а він: "бе-е"." (Подерев'янський) - ну точно як про мене. Бо питають-то французькою мовою! Ні, проти їх мови я нічого не маю, я навіть за. Ви не можете собі уявити, як то красиво звучить, коли корінна симпатична француженка щебече... Тоді сонце починає сяяти яскравіше, а до голови (а подекуди інших органів) приплива кров. Стоїш чи сидиш і радуєшся, радуєшся. Ех, я б її в домі тримав і годував би тільки за те, що вона уміє так говорити!

Але повернімось до наших баранів, бо про себе у цьому пості я розповідати не збирався. "Що за барани?" - ви спитаєте? Ну, не тільки барани, а ще за спостереженнями шановного "проффесора" козли і один(а), знову ж таки, акушер на чолі Ради національної безпеки. І, ох, як я сумніваюсь, що вона знає англійську мову... Але ж недарма наш Гарант (а за сумісництвом експерт по вирощуванню медоносних мух у трипільських глечиках) поставив на таку серйозну посаду гінеколога: просто він-то добре знає, в якому місці знаходиться держава... Угу! Я теж слідкую за цією божевільнею! Причому, думаю, слідкую краще, ніж ви. Хвилююсь. От і вирішив зробити невеличкий огляд всього того, що накреативили народні майстри, спонукані витівками державних козл.. мужів.

Остап Бендер сказав, приїхавши в якесь провінційне місто "Да... это не Рио-де-Жанейро...". Так, Україна - це не Ріо-де-Жанейро, але можна ж у це примарне Ріо злітати... чи в Париж приміром... та ще й з бл.. дівчатами полегшеної поведінки. От Коля-паровоз так і зробив, зараз, сіромаха, "відгрєбає" потихенько - попав в немилість.

Посвящение: Мыколе-Икару, он хотел летать (з бабамы на самольотах)

И помогли из Рады доны
С СИЗО откинуться Коляну
Сидят..., нет, избраны(!) комдоны,
И делают людЯм подляны

Вот вышел Коля на свободу
в рассвет, до утренней звезды,
И смело скажет он народу
Ему законы - до п*зды!

Суды, СИЗО, прокуратура –
Скажите, люди – почему?

А как все круто начиналось!
Париж, шалавы, самолёт!
Как хорошо ему ... кончалось
В воздушных ямах, ухх... улёт

суды, СИЗО, прокуратура,
за что Мыколе одному?
пусть людям отдадут в натуре,
а удовольствия - ему.

Отакий-от віршик. Правда то усе понти для прієзжих (потрусять-потрусять та й відпустять), так само, як "ідейне" блокування ВР. Пацани відверто займаються підміною понять і вкиданням в голодні роти "любителів НАТО" гарячих інформаційних бульбашок замість так необхідних підростаючому організму котлет (ясний хрєн, що простих - із м'яса). Але ці теми вже жовані-пережовані, де тільки хош. Тож додам лише картинку.

Ось іще страшилка: "Политсовет НУНС объявил Яценюку строгий выговор за халатность - он хоть и кусал Шуфрича, но так ничего и не откусил." А жаль. За те і поплатився. Отримав "fuck" від міліціонера.

А на сайті Української правди об'явився Сірьожка Ківалов, накатав статтю і навіть з якимись розумними словами. В мене одразу здивування: він, виявляється, не лише може "правильно" рахувати, але й літери знає! Сподобався коментар до статті одного з читачів:

"-Нє чітайтє до обєда підрахуєв.
-Но вєдь другіх нєт!
-Ну вот, нікакіх підрахуєв і нє чітайтє."

Ой, скільки там усього цікавого, але ж якби це тільки не у нас... А так хочеться "сначала зав'язать в мішок, мішок завєсіть на балку" і п.. пестити ломом. Багато є чого писати, та нема що читати. Іронією і сатирою тут не проб'єш - точно кажу. Тут потрібен аналіз і дія. Правда народ у нас (і я такий же) настільки пасивний, що можна подумати, ніби живе у Франції. Але ж Маркс заповів, що "Якщо задача філософів раніше була пояснити світ, то тепер задача філософів |думаю і нас з вами| - переробити світ". Отак. Трошки пролив душу на блог, лягаю спати, а завтра почну світ "передєлувати".

Використані матеріали сайтів:
http://durdom.in.ua/
http://ua.korrespondent.net/
http://pravda.com.ua/

Вдох глубокий руки шире не спешите три четыре...

2008-01-30T13:17:00.000-08:00

...тепер я безперечно стану тим, що називається strong man!.. Вперше з часів моєї несамовитої юності я записався на спортивну секцію. І знаєте на яку? Тільки сядьте... на важку атлетику, чи щось типу того. Звісно, що з точки зору ефективного спілкування з протилежною статтю, слід було б записатись на бальні танці, якусь задрипану копуейру чи в театральний гурток, але несамодостатність в плані мови мені не залишає іншого вибору, як слідувати за своїм чорношкірим товаришем.

Я б цей допис би й не починав, якби не цікава процедура самого запису в секцію. Забув одразу попередити, що секція ця як і усі інші пропонується Університетом на вибір і є фактично безкоштовною. Так от, мало того, що для бажаючих записатись є спеціальний рісепшн (де ви можете набрати купу глянцевих книжечок з повною інформацією про секції: тренерів, часи роботи, коротку інформацію про вид спорту), так для повного щастя потрібно мати довідку від лікаря, що ти здоровий. В нас, зрозуміло, я теж таку довідку формально мав, наприклад, коли поселявся у гуртожиток, але увесь медогляд складався з задирання сорочки і демонстрування долоней. Тут виявилось усе значно складніше... і, думаю, якби я знав усю процедуру одразу, то фіг два я б пішов на жертви.

Отже, вибравши секцію і зацінивши тренажери (там була, доречі, мадмуазель з такими м'язами, котрим позаздрив би будь-який мужчина), ми з товаришем пішли шукати оту реєстратуру, де б можна було записатись. Пошуки тривали недовго, але об'ява про медичну довідку на склі мене одразу охолодила - я то знаю, як довго у Франції проходити медогляд (для префектури його я буду робити тільки завтра). Але Еврар сказав, що проблем нема, і ми рушили у напрямку головного корпусу.

Як же я був здивований, коли побачив там мінілікарню з дохторами і таким іншим (уявляєте лазарет в стінах фізфаку?). Ще більше мене здивувало те, що мені одразу ж в ультимативній формі запропонували здати аналіз сечі... Тоді я зрозумів, чого бабуля в реєстратурі єхидно посміхнулась і спитала, чи Еврар піде зі мною за компанію. Поскрипівши трохи і поконфузившись, свою справу я зробив (як оце дівчата ціляться у ті стаканчики...). За лікарем теж діло не стало: якийсь хитрий прилад одразу показав склад рідини. Але на тому справа не закінчилась. Мадам доволі похилого віку запросила мене у кабінет, де зважила, поміряла зріст, щось мене розпитувала французькою (я мукав, як підстрелений бізон) і в кінці кінців видала мені жменю презервативів з вазочки, що стояла у неї на столі. По невідомим мені ознакам вона зрозуміла, що мені треба робити укол і передала мене в руки іншого лікаря.

Тут було легше, бо ця жіночка могла трохи говорити англійською. Але, віддаючи борг Вітчизні, вона наказала мені зняти сорочку і лягти на кушетку. Ну, як завжди: "пілітє, Шура, пілітє", пак "дишитє-нє дишитє". Потім коронне питання чи завжди я був такий худий. І приготування до живодерства, себто уколу. Але моє ягняче лице дало їй привід спитати, чи робили мені щеплення від дифтерії. Я не знайшов в собі сили відповісти "Non". Тож мадам спитала чи я впевнений, пом'ялась трохи з ноги на ногу і вирішила мене не травмувати.

Фіналом цієї епопеї стала моя фраза "Excusez-moi pour mon français.", що викликала несамовитий сміх і приколи з боку мого друга, що сидів в очікуванні у коридорі.

Тепер треба купити прозапас круту французьку обтягуючу майку і чекати, коли ж у мене наростуть такі м'язи, як у дівчинки зі спортзалу.

Про серйозне несерйозно (ч.1)

2008-01-20T06:29:00.000-08:00

Так, я готовий!
Дівчата, сядьте, бо я не про те, що ви подумали: я про високе - тобто про науку!

Поспілкувавшись на минулому тижні із своєю науковою керівницею (така женщіна!.. ну, ви вже мабуть чули) і з паном Бокочем про перспективи моєї тутешньої наукової діяльності, я вирішив кинути пост про те, чим я тут займаюсь в робочі дні. Може комусь такі буде цікаво.

Не буду розповідати скільки я після мого приїзду прочитав тут літератури, але скажу, що немало, оскільки тематика сплавів досить далека від класичного опису (далеко не класичних) екситонів. Отже, читаючи цікавеньку (і не дуже) наукову літературу, я довідався, що при змішуванні рідких металів (деколи і неметалів) і їх подальшому охолодженні відбуваються досить цікаві штуки, а саме: в залежності від концентрації матриці і домішку, природи двох останніх, а також часу відпалу і способу охолодження (може щось і забув), утворюються різні за властивостями тверді матеріали. Основною характеристикою цих матеріалів є ступінь упорядкованості. Тут можуть бути різні ситуації: спав може утворити одну кристалічну гратку, в узлах якої розташуються атоми як розчинника, так і речовини, що в ньому розчиняється, причому розташування може бути хаотичним чи мати дальній порядок, може також виникнути ситуація, коли в одній частині кристалу зберуться атоми однієі речовини, а в іншій - іншої, або в різних частинах будуть спостерігатись всі речовини, що входять до сплаву, але їх концентрації будуть різними (не треба забувати, що при такому перебігу подій може змінитись і вид кристалічної гратки в залежності від концентрації компонентів). Отой процес розділення (на фази!) може відбуватись за двома механізмами: спінодальним розпадом (коли розділення йде у всьому кристалі одночасно з утворенням т. зв. спінодальних хвиль) або процесом зародження і росту (тут механізм утворення фази носить статистичний характер і подібний до утворення крапель в насиченому газі). Якщо в утвореній речовині можна виділити домінуючий вид кристалічної гратки з відповідними концентраціями компонент на ній, а в середині неї побачити утворення іншого типу (інша гратка, іншій стехіометричний склад, тощо), то такі утворення називають осади, або преципітації (precipitations). Їх наявність сильно впливає на механічні, електричні, оптичні (ще щось придумайте) властивості.

Не буду далі розповсюджуватись про ці загальні речі, про які можна почитати в багатьох книжках (фазові діаграми, методи досліджень, швидкість утворення і росту осадів, іх форму). Скажу тільки, що все відбувається згідно законів термодинаміки в сторону зменшення вільної енергії Гібса. Причому процес досягнення рівноважного стану може бути досить цікавим - в речовині може відбутись цілих ланцюжок фазових перетворень (precipitation sequence).

Тепер повернемось до мене красівого (що раніше був товстим і красівим) і подивимось де ж мій шматочок у цьому величезному пирогу з яблуками (преципітаціями, якщо кому так зрозуміліше).

Ще до мого візиту у Францію я мав на руках листа від наукового керівника, в котрому говорилось, що я буду займатись дослідженням ранніх стадій фазових перетворень у магнієвих сплавах. Чому магній? - Модно! (легкий дуже, але горить зараза...) Чому ранніх стадій? - Отут цікавіше. Справа в тому, що в відомих промислових магнієвих сплавах процес розпаду на фази відбувається таким чином, що на пізніх етапах преципітації мають не таку кристалічну гратку як магнієва матриця (магній - щільноупакована гексагональна - про це пізніше, а фази, що виділяються - одну з кубічних). А метод, яким ми будемо намагатись досліджувати (метод Монте-Карло на гратці) не дозволяє описувати зміну в кристалічній будові. Все б нічого - змініть метод та й описуйте все що заманеться!.. Але тут дві проблеми: по-перше, "на що змінити?", а, по-друге, наявність приладу "Sonde atomique" прив'язує нас до цього Монте-Карло, через те, що на виході обрахунків маємо такого ж типу картину, як і після експерименту.

Трошки про цей прилад, який у народі звуть "Атом Проб". Мало того, що тут на нього молиться уся лабораторія і при промовлянні його назви набожно хреститься (таких приладів у нас щось три чи чотири), то вони ще й мене - теоретика (не побоюсь цього слова) з трирічним стажем розрахунку нелінійного рівняння в частинних похідних - будуть змушувати працювати на цьому страховиську! Правда пан Бокоч казав, що то не експеримент, а просто лабораторна робота - бо усе ж працює і нічого навіть викруткою не треба ковиряти, але у мене всеодно залишаються якийсь звірячий острах перед невідомим.

Про принцип роботи, кому цікаво, - буквально два слова. Це така собі наворочена вакуумна лампа навпаки: катод і анод поміняні місцями і напруги побільші. Тепер з катода не летять електрони, а з анода вириваються кусками атоми і летять до детектора. На детекторі фіксуються координата і час льоту атома, а по часу льоту можна визначити відношення заряду до маси, а там вже й недалеко до визначення природи самого атома. Отак почекавши декілька годин можна побачити на екрані таку собі тривимірну мапу зразка, що досліджується з вказанням кожного атома поіменно. Зрозуміло, що таким чином ми можемо побачити усілякі кластери і скупчення - а нам тіки того і треба.

Далі буде...

Новорічні побігеньки

2008-01-05T15:00:00.000-08:00

«Вже якщо намірявся, то давай — вперед, товариш! Проанонсував — пиши, а то за ці канікули вже зовсім розлінився: ні разу про кластерний розклад так і не почитав... давай хоч щось», - сказав я сам собі чи то справді для аутотренінгу, чи то від нестачі спілкування.

Ось уже й абзац настраждав... апетит приходить під час їжі, так що потихенько, крок-за-кроком, буква-за-буквою - ось уже й пост готовий. Прямо, як у житті: маленькими перебіжками і без перекурів - ось уже й у Франції...

«Дом. Улица. Фонарь. Аптека.» [...] «Общий вагон забацаного поїзда.» А! Стоп! Це з інших моїх подорожей. На цей раз переїзд в напрямку Руан-Париж був банальним: 19 єврів і близько години покачування у потязі — он вже й видно вокзал Святого Лазаря (Gare Saint Lazare). Оскільки товариші, що мали мене зустріти трішки щось наплутали, то мені прийшлось певний час провести в очікуванні на вході вокзалу та порозглядати парижанок.

«Do you speak English?», - почулось мені збоку. Повертаю голову (і трішки опускаю вниз), стоїть (хто б ви думали?)... циганка. Ну, з цими браттями я вже знайомий добре, тому не знайшов кращого виходу, ніж покачати головою, мол «Нє, я взагалі важко уявляю, з якої сторони сходить сонце». Це її трошки засмутило, але вона все ж вирішила випробувати останній шанс: «Parlez-vous français?». Тут мені придурюватись не треба було, вираз мого обличчя їй красномовно сказав, що «Ні», хоч на ньому було написано смачне українське «ШО?».

Стояти на одному місці було трохи нудно, то я потроху рухався і роздивлявся людей. Яких я там тільки мов не наслухався!.. Загалом, нічого особливого. Здивували мене лише тіж-таки цигани, тим, що до кожного мали індивідуальний підхід: до мене - «Do you speak English?», до арабів «Салам алейкум», до французів теж щось своє - та дівчинка, що не задумуючись примостила свою п'яту точку в білосніжних штанах на сходинки, де ходять люди, і які чистотою не блищать. А, взагалі, публіка приблизно така, як на будь-якому вокзалі.

Нарешті за 3 місяці бачу знайоме обличчя. Ба, навіть два: Леонід і Антон. Зустріч пройшла без особливих емоцій і сліз.

«Ти напевне першим ділом хотів би побачити Ейфелеву вежу?», - спитав Льоня. Думаю більшість з вас знає мою відповідь. Отже, ми рушили, орієнтуючись за мапою, французами і вітром. Першим ділом ми спитали в мужчини і жіночки «Où se trouve La Seine? [Де знаходиться Сєна?]», щоб хоч знати орієнтовний азимут пересування. Мужчина щось невнятно пробубнів, а жінка після тридцяти секунд роздумів перепитала питання, потім ще раз повторила його для самої себе, але вже без акценту і сказала, що не знає, але можна скористатись метро. Нам такий варіант не підходив, бо ми його і без неї знали, тож вірніше усього залишалось орієнтуватись за вітром.

Це в нас вийшло непогано, і вже через хвилин 30 ми були на березі річки, звідки добре проглядалась Ейфелева вежа. Поки ми до неї дійшли, повечоріло, і башта запалала елетричними ліхтарями.

Подзвонили Леонідові колеги і сказали, що чекатимуть нас біля Notre Dame de Paris. Від башти це неблизько, тому ми рушили в напрямку метро через Єлисейські поля. Вже минувши здоровенні черги бажаючих залізти на саму башту, ми зустріли дядечка з тих, що продавали мінімодельки ейфелевих веж, котрий досить чітко проговорив, пропонуючи нам: «Кока, гашиш». Наш дикий регіт його трохи перелякав і хлопчина сховався у натовп.

Ой, скільки там народу! Ну прямо, як в Парижі! Особливо багато молоді на підйомі, з якого відкривається гарний вигляд на площу біля вежі. Ну і китайців... З фотоапаратами і, очевидно, однаковими електронними перекладачами в кишенях.

Помаленько ми дійшли до Тріумфальної арки, звідки, сівши на метро, доїхали до станції неподалік Notre Dame.

Тут треба зробити невеличкий ліричний відступ про паризьке метро. Порівняно з ним, київський метрополітен - в кращому випадку фунікулер, а в гіршому кінне таксі. Станції, переходи, різні види потягів і вагонів, тисяча коридорів і виходів. Без півлітри не розберешся (по-правді сказати, з півлітрою теж, але зате не буде так страшно). Ну, і на завершення, коли ти вже думаєш, що знайшов вихід на гору — прямо з метро попадаєш в магазин одягу або ще якийсь бутік. Якби «помаранчева революція» проходила в Парижі, то баба Параска так і не доїхала б до Майдану...

Так от, вихід зі станції знаходився-то недалеко від Собору Парижської Богоматері, але де знаходився сам Собор залишалось загадкою. Озброївшись фразою францзькою мовою «Де знаходиться Notre Dame?», спочатку в атаку пішов Леонід, а трошки пізніше і я. Отак, без поранених і вбитих ми дійшли до місця зустрічі.

Незважаючи на те, що тут на острові Сіте народу була тьма, ми швидко знайшли наших майбутніх собутильників. Одне лице виявилось взагалі знайомим (разом відпочивали у літньому військовому таборі «Десна 2006»), а два інших були з Московії. На самому початку виявилось, що хлопці запаслись спиртними напоями, а про закуску ніхто і не думав (ну що тут скажеш — Кацапстан), тож одразу було вирішено кудись піти і перекусити. Цю задачу ми розв'язали на відмінно, завітавши у якесь грецьке кафе, де ми поживились чимось дуже схожим на кебаб.

Наступне наше завдання було знайти місце дислокації для культурного відпочинку. І ось, коли ми вже відкупорили пляшку вина і навіть встигли випити по стаканчику за старий рік (разташувались ми у парку неподалік від зоопарку, здається), поруч з нами проходять жандарми і, очевидно, нам хочуть щось сказати. Благо ми були не в Україні, а то б могли відгребти по перше число, а відбулись маленьким переляком. Жіночка-жандарм просто сказала «Тут пити не можна.», на що почула запитання «А де можна?», без зволікання ми почули відповідь «Ну, на Сєні можна.».

Отож, ми вирушили назад на Сєну. Там розташувались на мості, котрий, як ми взнали пізніше, називається «Мостом мистецтв». Ми не були одинокі в своєму бажанні зустріти Новий рік прямо на вулицях Парижу: поряд так само, як і ми — на лавках і просто на дерев'яному настилі моста - сиділи якісь дівчата, що розмовляли то французькою, то італійською, то англійською; та й взагалі народу по мосту снувало багатенько.

Отак ми, розсівшись, розпили ще пляшечку винця, потім ром, а потім класний портвейн «Порто Крус» (тепер знаю, що додому треба брати). В плані організації дійство значно поступалось минулорічному, особливо за рахунок відсутності закуски і достатньої кількості випивки (я це гостро відчув, коли Льоня в страшному пориві бажання випити за Новий рік розбив останню пляшку вина, яке дуже нахвалював наш пітерський колега).

Трошки відкочусь назад і розповім ланцюжок подій, що призвели до розбиття пляшки з вином. Постоявши і набалакавшись на різні філософські і не дуже тематики, ми помітили сімейну пару, що з блиском в очах розглядала молодь, котра розмістилась на мості, зокрема і нас. Не вагаючись ні секунди, один з наших (особистість неординарна, наскільки я можу судити: якби я не знав, що він з Росії, то подумав би, що з фіз-мат. ліцею), запросив подружжя з нами випити. Вони з радістю згодились. Виявилось, що товариші з Ісландії, гарно розмовляють англійською, чоловік навіть з якоюсь музичною групою був у Мурманську. Дуже душевні і приємні люди. Побажали нам гарного настрою і навчили ісландською «Будьмо!» - «Скальп!»

Не знаю як вам, а мені то добре відомо, що для того, щоб святкувати великою компанією, необхідно, щоб вона була однорідною, в тому плані, що люди один одного мають добре знати. В іншому випадку ваша команда розділиться на більш маленькі підгрупки. Так сталось і з нами... Ми з Антоном, Льоньою і хлопчиною з Москви залишились розмовляти, а двоє колег пішли спілкуватись і грати на губній гармошці і гітарі для перехожої публіки чи таких самих «зустрічальників» Нового року, як ми.

Дівчата, що були згадані декілька абзаців раніше, очевидно привернули не тільки мою увагу, а й Леонідову, про що він так і заявив. Поки ми вирішували, хто піде знайомитись, до дівчат почали брутально лізти двоє старих п'яних арабів. Це був знак... Льоня взяв на себе обов'язок подати хлопцям урок вишуканих манер... Короче, був би він трохи запальніший, то Алжир і Туніс були б відгребли по-повній, а так просто сказали, що завжди любили Радянський Союз. Дівчата, очевидно, були з культурних, а тому одна з них (Боже, як вона красиво сьорбала вино прямо з пляшки!) підійшла і подякувала герою за поміч. Саме в цей час, повернулись наші блудні сини, і повели себе не краще від Алжиру: спочатку відсунули Льоню на задній план, а потім давай втирати панянкам про молочні ріки і кисільні береги. Мені, хоч сторонньому спостерігачу, а всеодно було трошки соромно.

Поки хлопці працювали з дівчатами, до нас чотирьох прийшла ще одна в цю ніч цікава особистість. «Привіт!», - сказав худорлявий хлопчина в одязі подібному до усього того, що носять типові молоді французи, - «Я ось ходжу і шукаю цікавих людей, з котрими можна було б поспілкуватись і зустріти Новий рік». Ну скажіть! - могло б таке бути в Україні? «Ні!» - я сам відповідаю на риторичне запитання. Просто собі в новорічну ніч пішов шукати пригоди... Мені це не зрозуміти...

Хлопчина виявився художником, на що нам могла б вказати його зовнішність: берет і тоненька борідка — викапаний Сальвадор Далі в молодості і без вусів. Він дістав з малесенької сумочки (такого типу, як зараз популярні: через плече, але дуже маленка) малесеньку пляшечку якогось пійла (кон'як, здається) і запропонував нам.

Далі була взагалі якась круговерть: хлопці, обробивши (як їм здалось) дівчат, домовились змінити місце дислокації за напрямом, вказаним дамами, ми трошки попротивились, але послідували за ними разом з художником, десь на половині дороги дами (наскільки я зрозумів) накрутили хлопцям маленькі ріжки (про це можна було здогадатись по розчарованому мичанню одного з дон жуанів). Ми повернулись на інший міст Сєни саме за декілька хвилин до новорічного салюту. «Новий рік!», - каже Льоня. «Ну і ШО я зроблю?», - відповідаю я (моє «ШО» одразу ж було прокоментоване закоханою парочкою росіян, що теж стояли на мості). А льонін вигук «Новий рік» означав скоріше «Де штопор?», бо вино то в нас є, а хлопці, що охмуряли les femmes пропали в невідомому напрямку разом з штопором. Леонідова спроба відкрити пляшку по-псевдогусарськи, тобто без шаблі, а об перило мосту, виявилась невдалою. Другого дубля в нас не було, як і другої пляшки, тому 12 ударів годинника були зустрінуті без спиртного в горлі.

Далі ця маразматична круговерть протривала ще десь годину і заключалась в пошуках мною туалету, потім нами кафе, ну, і взагалі пригод. Слід відмітити, що до того часу нас залишилось троє плюс француз — москвич повернувся додому. Під час наших даремних пошуків, народ прямо на вулиці нам давав пляшки з шампанським (двічі!). Потім ми спостерігали картину, як якийсь хлопчина на чужій машині (верхи) намагався «удовлєтворіть даму сєрдца», за що й відгріб від чорношкірого хазяїна авто. Набігло міліції, зєвак, а ми залишились стояти і чекати Льоню, поки він спокійно дожує свій кебаб.

Це все безладдя закінчилось десь о 3 ранку, коли ми нарешті знайшли пристойне кафе (в яке можна було хоч зайти безкоштовно), і замовили по глінтвейну. Лише тут я зрозумів, що добряче втомився і навіть трохи схмілів від мішанини спиртних напоїв. Після годинки посиденьок і чашечки кави, ми попрощались зі своїм французом, обмінялись телефонами і сіли нарешті в RER. Хвилин за 40 доїхали в резиденцію Orsay, де й провели залишок ночі в кімнаті Льоні.

La fin.

Публікація відкладається

2008-01-04T05:57:00.000-08:00

І понесло ж мене на цей КПІшний форум поглянути, що народ читає та для себе що-небудь вибрати. Якщо в такому стані почну писати про Париж і про Новий рік, то вийде депресивно-меланхолійний триллер з летальним "ісходом". Так що, прийдеться,як то кажуть, "поврємєніть".

Зате тепер можу кому треба дати 100 відсотковий рецепт для входженя в депресивний стан (рецепт виходу з цього стану читайте в наступному номері журналу "Наука і жизднь"):

підгрунтя: замикаєтесь мінімум на 2 дні наодинці в малолюдному місці без мобільного;
каталізатор: вмикаєте пісню My dying bride "Sear III";
остання крапля: за день прочитуєте Ремарка "Жизнь взаймы".

Гарного настрою.

Книжка сильна, хоч і стромодна - рекомендую.

З Новим роком усіх!

2007-12-31T03:45:00.000-08:00

Як настрій? Сподіваюсь передноворічний, а значить гарний!

По-хорошому, мені треба було б почати цей останній в 2007 році допис зі здобутків і невдач попереднього року, але я так спішу на потяг, що вже зовсім нічого не встигаю. Тому залишу цю спаву до року прийдешнього - сподіваюсь зможу щось пригадати після святкування, бо минулий рік був напрочуд насиченим.

Ну що, шановні, я побіг!

З Новим Вас усіх роком! Бадьорих Вам ранків і незабутніх вечорів у новому році! Зустрінемось в 2008!

В очікуванні

2007-12-25T16:11:00.000-08:00

Чпок. "Добрий вєчєр!" - , як казав один ввічливий лось з відомого анекдота. І дарма, що він був (чи то досі десь є) нетрадиційної сексуальної орієнтації. Ми ж бо Європа: демократія і плюралізм, ну і ще пару усіляких побічних "ізмів": нам абсолютно начхати на те, що сусід-пасажир сморкається на весь вагон, ще й так, що вуха закладає секунд на 10, ну, і зрозуміло, що ми не будемо робити зауваження гоповитому пацанчику, що врубив музику на своєму новому мп3 плеєрі (та так, що його чує півкварталу), щоб показати усій людській спільноті, який він "нелох", а заодно, привернути увагу сусідніх дівчаток, що цнотно хіхікають конячим реготом і не можуть нарадуватись від того, що такий - на все пгт парубок - робить їм недвозначні жести (непобоюсь цього слова) членами свого тіла.

Але пост не про те. Це так... щось навіяло, старе і нове. Самотність дається взнаки. І не скажу, що сильно страждаю - досить комфортно себе почуваю, але хотілось би більше спілкування. А, якщо не спілкування, то хоча б просто знати, що поруч є люди. Так, так. Я знаходжусь в студмістечку, але людей тут нема! Усі пішли на фронт! ...тобто навпаки - на заслужений відпочинок.

Вчора була гарна погода, а сьогодні, як у мішку - все сіре і непривітне (тільки горобці, котрих підгодовує під моїм вікном адміністратор гуртожитку безтурботно цвірінькають, причому без французького картавого "р"). Дивлюсь крізь скло - як на цвинтарі, причому на цвинтарі вночі і десь в ніч на 1 січня - ні душі (скоріше ні тіла).

Знаючи, що сьогодні католицьке Різдво, я ще учора намірявся з"їздити в центр міста та провіятись. Їхати зранку, я подумав, немає сенсу, а під вечір народ проснеться, розрухається і буде якесь цікаве дійство за участю слонів і дідуся Панаса. Отут проявилась моя хиба в знаннях способів відмічання релігійних свят у західних європейців (а може тіки у французів).

"Всі вмерли, а хто лишився, той вже сховався і не вилізе ні за які гроші зі схованки" - отака єдина спала мені думка, коли я опинився на березі Сєни, тобто у самому центрі Руана. Ну і правда: що робити на дворі, коли усі бутіки, магазини і ресторани (і навіть арабські кебаби) зачинені? Ну не стати ж посеред площі коло Notre Dame de Rouen і не пальнути ж пробкою з під шампанського в небо, а потім ходити по близьким і знайомим колядувати, співати пісень і просто веселитись у компанії друзів... Та яке там...: улюблений магазин взуття зачинено - нема сенсу навіть носа на двір показати.

Отож, я повернувся додому сів знову поряд зі своєм електронним другом і намагаюсь з нього зробити свою мрію, ну чи щось подібне. Він не чинить супротиву, не зважаючи на те, що я за останні 3 дні на ньому 4 рази переставляв Лінукс, усіляко мучив і перезавантажував. Тепер сиджу: музика грає, розкладка українська є, система сама обновилась - сам собі подобаюсь (і підозрюю, що своєму лаптопу теж...). А тому, можна з чистою совістю лягати спати , щоб зранку прокинутись і зрозуміти, що до Нового року залишилось 6 днів, а це свято (є сподівання) я проведу не менш яскраво ніж минулого року.

Добраніч.

Зебра

2007-12-18T12:57:00.000-08:00

Ну що, дорогенькі мої, дочекались мене уже і в цю піздню пору, можна сказати, в онлайні? Хто не знає, то у нас тут вже десята година вечора, а у вас, очевидно, одинадцята. А це означає, що пишу я свої французькі історії не з лабораторії, як зазвичай, а з іншого місця... так, з власного компютера!
Ох, і епопея ж була з цим компом... Ну зара, все попорядку, щоб ти, шановний, ненароком не збився з думки.
Так от, ще тільки заїхавши в свої апартаменти, я помітив поряд з електричними розетками Ethernet-розетку. Коли мені сусід ще й сказав, що інтернет в гуртожитку нахаляву - самі розумієте, як у мене усе збурилось всередині: навіть, незважаючи на моє німецьке прізвище, одразу пригадались прислів'я про солодкий оцет та хлорку, що, як сир, коли нахаляву.
Залишалось питання за малим - комп'ютер! Ну, якби я залишився навчатись у Києві, певне, це питання так і залишилось би без відповіді. Але я тут, і, слава Богу, можу дозволити собі таку маленьку "шалость", як комп'ютер.

Виявилось, що гроші необхідна, але не достатня умова одержання заповітного компютера. На цьому шляху з'являлись перепони одна за одною, про які я навіть не міг подумати. Для початку мені потрібно було визначитись, що я хочу(ой, яка нелегка задача, за наявності вибору), а потім, де це можна взяти. Ну з першою задачею мені визначитись допоміг одних з читачів цього блогу, за що йому і подяка, а з другою, допомогли мої північно-африканські друзі. Ох, як я хотів одразу зробити замовлення, тільки-но побачивши сайт інтернет-магазину (інколи так буває - ну так сильно хочеться, а на кожному кроці тoбі під ноги кидають щось слизьке)! Діло було з пятниці на суботу, в пятницю ще не було визначеності, а в суботу виявилось, що треба мати телефон, щоб зробити замовлення, ну і ще там декілька тонкостей. Із скрипом зубів вирішив зачекати до понеділка... Якби у мене був вибір, то я б сказав, що це була помилка, бо наступний тиждень виявився прямo такі "чорним". В понеділок я не замовив ніфіга, бо виявилось, що моя банківська картка не підходить для оплати через інтернет. В вівторок дві події із знаком мінус: я не зробив медогляду, бо кляті жабоїди щось намудрили з документами і я в їхньому радіологічному центрі тужився і приймав свої пологи з французької мови, щоб зрозуміти в чому проблема, ну і, крім того, в цей день не обрали прем'єр-міністра. В середу замінив я свою банківську картку (так і не зрозумівши, нащо мені давали те лайно, якщо можна було одразу дати цю), але настрою це не додало, бо цілий день потім сидів в інтернеті у пошуках залежності параметрів гратки магнію від концентрації іттрію та ніодиму - так нічого і не найшов (як я це не люблю!..). В четвер замовив нарешті компютер і тепер завмер в очікуванні. Чекати прийшлось недовго: вже в пятницю ввечері виявив, що за комп з рахунку зняли рівно в 2 рази більше грошей, ніж було в заявці. З горя в суботу пішов на нічні гуляння, які мені теж не принесли задоволення. Прийшовши в 6 ранку пішки з центра (годину топали) завалився спати, щоб не накликати ще яких неприємностей.
І що ви собі думаєте? Такі да: в понеділок ніби все устаканилось (тьху, тьху, щоб не наврочити). Комп ввечері привезли, гроші теж сказали повернуть, параметер гратки найшов (правда тільки для іттрію), сьогодні Тимошенко такі дала прикурити "проффесору", він же в свою чергу дав жабі (чи то вона йому) цицьку і пішов з опущеною головою в компанію до Капусти Яновича Дапашліви, а на банківському рахунку з'явились мої кровні майже 700 тугриків. Дасть Бог (і не тільки на цей тиждень), так і буде все ок, чого і вам бажаю.

P.S. Ох, блін, в загальну тему ще не вписав, як я довго (годину чи півтори) чекав поки на компі налаштується ця "віста", а потім ще й диск відновлення створиться. Увесь час думав над питанням: "а нашо воно мені, якщо я всеодно його уб'ю?", бо воно таке гарне і таке надмірне (чого лише вартий інтернет експлорер!), що годиться лише для домогосподарок, як казав Усенко. А я ж всетаки працював помічником сісадміна, хоч і в "Козирній карті".

Перепрацьовую

2007-12-14T07:39:00.000-08:00

Велике усім коментаторам і просто оглядачам жабоїдське "MERCI" ну і, авжеж, "bonjour". Не дуже багатим на події виявився цей і попередній тиждень: все в роботі, все в милі... Ото читаю, пишу, граточки розглядаю, малюночки малюю... До того вже дочитався, що вчора, прийшов додому після робочого дня і навіть не хотів їсти. Думаю: "зварю но я собі чаю та почитаю трошки французьку мову...". Поставив на плиту кастрюльку від тефаль, а з голови все ніяк гратка D019 не вийде. Заварив нарешті чайок, закрився з ним і з пакетом булочок в кімнаті, і давай наганяти приємні думки. Відчуваю - щось заважає, і дуже схоже на те, що заважає саме смак чаю: якийсь незвичний, але досить знайомий... Лише відхлебнувши самого чаю без булки, я здогадався в чому справа: смак був той самий, що й в чаю, який я колись куштував на першому курсі, коли якась свиня регулярно підсипала в чайник солі. А... і одразу ж згадалось, що я в потоці думок 5 хвилин тому ненароком всипав у воду для чаю скажену французьку сіль. А чого скажена? мені здається, що вона більш солона, ніж наша і називається якось типу "sel de mer", тобто "морська сіль", короче що я вам розказую - самі знаєте: "ота х*йня, що з моря вилізла".

Отака байка, чув?

З.І. знайшов гарний сайтик для тих, кому остогид український політичний цирк. Загляньте, там можна почитати і подивитись

Ну не наглість?...

2007-12-03T03:24:00.000-08:00

Розказую ситуацію: читаєш статтю, як правило, з першого разу ніхрена не розумієш (з другого - розумієш тільки хрен і то, той котрий займає десь 20 відсотків статті). Після третьої спроби прочитати статтю до кінця і зрозуміти хоч ідею, починаєш усвідомлювати, що без детального ознайомлення із списком літератури, котру пропонує (але не факт, що читав сам) автор не обійтись. Лізу в бібліографію. Tам історія повторюється заново. І так до самих перших випусків Phys. Rev. датованих початком двадцятого століття. Але цей ланцюжок дуже часто обривається, причому мене це страшно дратує. Дивлюсь на цитування і бачу таке: "[a] Вася Пупкін і Коля Крижопольський 19ХХ(неопубліковано)" або "[b] Шльома Гомєльскій (приватні розмови)".

..ось прийде моя черга писати статті в усякі модні журнали, то я теж вставлю "[г] Ілліч, Піндос & Мамед (бєсєди о битіє за рюмкою чаю)"

Une belle phrase

2007-12-01T05:46:00.000-08:00

Зацініть фразу, яку я вчора вичитав у підручнику французької мови: "Elle choissit une jolie toilette pour aller au théatre." ["Вона обирає гарненький туалет, щоб піти у театр."] , здавалося б - все ніби нормально, але якось незвично. Так і хочеться сказати: "Многие страдают молча..."

Как закалялась сталь.

2007-11-29T02:14:00.000-08:00

Bonjour à tous!
В очікуванні створення коаліції в парламенті я довго вже нічого не постив. Ну нaрешті сьогодні вже якісь зсуви в правильному (здається) напрямку почались, тож пора би щось і написати.
За минулий тиждень майже нічого не сталось, якщо не рахувати того, що я танцював з неграми кубинські танці в нічному клубі, чіпляв дівчаток молоденьких зі своїм другом в ірландському пабі, нажрався як свиня на дні народження пана Бокоча і, наостанок мене в дупель п'яного обікрали якісь араби.

Короче життя триває... не хочеться розказувати про всілякі неприємності, тому сконцентруюсь на своєму поході в нічний клуб.

Не знаю, чи могла б мені напророчити Ванга (чи ще хтось типу того) півроку назад, що я вже через 5 місяців після закінчення Університету і депресивного стану через хвилювання за своє майбутнє, буду відбивати "чєчьотку" під латиноамериканську музику з домішками французького і американського репу в нічному клубі під назвою "La Luna" в славному місті Руан.

Так, не дивуйтесь, хто мене добре знає - я другий раз в житті був на справжній дискотеці і другий раз не жалкую. Завів мене туди мій чорношкірий товариш, про якого я вже розповідав. Приємна людина, але такий балакучий... В мене таке відчуття, що він думає тільки про свої електростатичні лінзи і дівчат, а, оскільки, я в електростатичних лінзах дилетант, то він запропонував мені скаласти йому компанію в полюванні за особами (особинами ;) ) іншої статі. (Що гріха таїти, я теж у тому зацікавлений).

Наш промисел почався досить рано за місцевим часом - десь о 16.30, оскільки клуб відкривався десь об одинадцятій вечора, то можете уявити собі, скільки кругів ми намотали навколо нього. Правда цей час ми використали не напрасно: пограли в боулінг-клубі в дивну гру типу футболу руками на дошці з під настольного тенісу, де замість м'ячика важкий пластмасовий диск; подивились на передноворічні приготування поряд з величним Нотр Дам де Руан (котрий був мальований самим Моне); встигли познайомитись в ірландському пабі під назвою "О'Каллаганс" з симпатичнили школярочками-ліцеїстками (о! Марго, а особливо Зовю були просто "капєц", щоправда третя - Аліс - виявилась симпатичною стервою, разом із довбаним вагітним від пива офіціантом, так що нашому знайомству судилось бути тренувальним).

Після моїх вагань і довгого очікування ми все ж пішли в "Ля Луна". На вході нас зустріли симпатичні негри-сек'юріті, прямо як в американських фільмах. Пропустили... (По словам мого супутника завдяки тому, що ми розмовляли англійською). І тут вечірка почалась...

Впринципі нічого особливого, але всеодно класно.
Запамяталось, що навідміну від попереднього мого походу у данс-клуб, де були підлітки старшої і "нульової" групи дитячого садка, віковий спектр на цій диско-паті був представлений досить широко. Публіка була на будь-який смак, вік, вагу і зріст. Ще було цікаво спостерігати, як темношкірий високий парубок (працівник закладу) у строгому костюмі з краваткою вийшов десь напочатку дійства на танцмайданчик і показував нeхитрі па усім тим хто там знаходився, причому публіка з задоволенням поглядала на себе і на нього в величезне дзеркало і повторювала рухи.

Прикольно танцував один шахтарик: він повільно підходив до дівчини сзаду (добре що не до хлопця), охоплював її легенько за боки і проводив недвозначні повільні "вращательно-поступательные движения" бедрами. Не всім це подобалось, але більшість була непроти за моїми спостереженнями.

Із Еврою ми там знайшли ще одного такого ж як я здібного до французької мови, щоправда той хлопчина (чорношкірий мужчина років 30-35 на імя Джеймс) був з Англії - він сказав, що приїхав у гості до друзів, але був сам (Це по-французьки - англомовного гостя самого відправити на ніч на дискотеку). То мій сусід балаковний розпиляв свою говіркість не тільки на мене, а й на чорношкірого брата, ну і зрозуміло дівчат. В плані залицянь він просто як Страдіварі в плані скрипок. Mені напевне не вистачить життя, щоб опанувати цю науку... Може хоч від його столу позбираю крихти.

Закінчилось все десь начала пятого ранку. Ніхто не був п'яний (при ціні кока-коли 9€ - це не дивно, хоча може це французи такі культурні). На виході мені сподобався жарт мого сусіда, хоч він і не дуже культурний:
Коли всі построїлись на вихід по довгій драбині з підвального приміщення, то перед нами розташувалась досить фігурна висока і симпатична дама, і звісно ж мій товариш не міг не звернути на неї свою увагу. Ви й самі прекрасно знаєте, як то воно буває. Хоч французи і хреново знають англійську, але дівчинка зрозуміла, що вона є предметом обговорення, і жеманно зауважила, що в неї є хлопець. Для Еври це було як масло в вогонь. Цитую мовою оригіналу: "I don't want fuck your boyfriend, I want fuck you!".

Я був стомлений як старий пес. Залишалось ще біля двох годин до першого трамвая, тож прийшлось сумлінно сидіти і чекати на станції разом з пацаватим дєдушкою, котрий напевне там провів усю ніч катаючись на ескалаторі і рівняючи спину, притулившись до стінки. Десь під шосту годину з'явились парубки, що дружно полягали на лавки і придрімували в очікуванні першого транспорту. Мене так боліли ноги, що я не міг вже дочекатись зустрічі зі своїм зручним ліжком, але, якби я знав, що буде далі, краще б мене до наступного дня хватанув параліч... Але це вже інша історія і нетелефонна розмова.

Про транспорт і студентську їдальню.

2007-11-21T05:57:00.000-08:00

Сьогодні середа, а завтра, очевидно, неодмінно настане четвер... Вам не здається, що тут відчувається запах детермінізму?..А, ні, спокійно - це не детермінізм - це в сусідній кімнаті зразки "травлять". Отже, завтра четвер, а мене у четвер чомусь кожен тиждень болить голова, а в середу, я вже думаю про те, що вона в мене завтра буде боліти, а тому працювати не хочеться. Ех, яких тільки виправдань не знайде ледачий.. Отже, щоб розслабитись надрукую трішки своїх вражень.

Ви ще себе не запитали в чому звязок між транспортом і студентською їдальнею?..Ну для тих, хто запитав, відповідаю: зараз у Франції страйк - бастують студенти і транспортники, так що тоненька ниточка логіки з'єднує ці два поняття (в усякому випадку для мене).

Почну з їдальні. Про те, що вона тут є я здогадався з першого ж дня мого перебування у Франції по доволі однорідному потоку студентів різних кольорів і відтінків десь о 12 годині дня в сторону будівлі під написом "Restaurant universitaire". Правда піти туди сам я не ризикнув, бо як сказав мені науковий: "ми у Франції, тут усе може бути" (він зокрема мав на увазі ціну за прийом у лікаря). Пощастило мені туди потрапити лише через пять чи шість тижнів мого перебування тут. Один однокамерник (говіркий чорнявий хлопчина) каже, мол, ходи їсти. Але я відморозився, сказавши, що я його проведу, але тільки до кафе, а далі піду їсти додому (від офісу до кафе хвилини три йти і від кафе додому мені стільки ж). Не знаю у кого він брав курси гіпнозу, в Кашпіровського чи циган, але він стільки багато балакав, що ненароком я такі потрапив в середину кафе. Далі пручатись вже не було сенсу, тому мені прийшлось виложити 15 € за псевдокредитну картку, яку мені тут же видала приємна жіночка на рісепшені після того, як я їй дав своє посвідчення студента і тупо щось промугикав на україно-французькій мові (бланк вона заповнила своєю рукою, бачучи, що з мене, як з кота сторож). Отже, після таких нехитрих операцій на моїй картці (очередній) з'явилось 12 € за які я можу тепер харчуватись в їдальні. А що буде коли закінчаться? - Що буде, що буде... нічо не буде - до ваших послуг автомат для поповнення картки - вставляєш справжню кредитку і псевдо кредитку і перекачуєш стільки, скільки треба, щоб нажертись. В традиціях кращого общєпіта ти можеш при пересуванні до бажаного місця посадки набирати собі на рознос чого хочеш (вибір звичайно не пятизіркового ресторану, але досить непогано). Ітак, до фінішу залишилось якихось пятнадцять секунд, остання перепона - касир, подаєш карточку і voilà, ти на місці. Квитанція показала, що за 2 шматки смаженого балика, рис і 2 десерти з каточки знято 2.80, якби ж я туди потрапив, як "фізична" особа, а не студент, то буржуї відрахували б більше 5 євротугриків.

О, як я пожалкував, коли почав трапезу, про те, що в Конго не чули прислів'я "Когда я ем - я глух и нем". Мій напарник встигав не тільки закидувати в рот шматки риби, але ще й увесь час безперестанку говорити. Причому статистичний аналіз його лексики показав здоровенні піки на слові "girl", а також спорідненому до "girl" слові "fuck". Хлопчина то він прикольний, але не треба ж вже так сильно зациклюватись. Доречі, ніколи б не подумав, що у французькій їдальні буду їсти ту саму кашу, що й в незабутній армійській - перловку. Треба, правда, нележне віддати французьким поварихам - каша була в них безумовно краща ніж в Десні, ну i звісно не треба було стояти на плацу в двохгодинній черзі ;) .

Окрім каші, належне також треба віддати французьким дівчатам. Не знаю звідки у нашого бувшого викладача релігієзнавства інформація про те, що в Європі нема гарних жінок - може він милувався блідолиціми англійськими красунями чи німецькими фрейлінами з червоним від пива фейсом, але з моїх спостережень дівчата Франції ні чим не поступаються українським. Вся ця балаканина на рахунок інквізиції, що спалила увесь привабливий жіночий контингент - не більше ніж легенда. Наші дівчата так приваблюють іноземців, очевидно, через те, що просто дешево коштують і продаються без торгу... Отака правда життя... Звісно, красунь на будь який смак і колір можна зустріти і в транспорті, про котрий, власне, і наступна частина.

Містечко Руан за українськими мірками (як, напервне і за французькими) невелике - маштабу Хмельницького. Прицьому тут успішно працює метро-трамвай, три рейси спецавтобусів під назвою ТЕОР і купа звичайних автобусів. Поглянути на картинки і почитати про систему маршрутів можна почитати тут. Що вам казати, в плані якості транспорту і ціни (щоправда) нам до Європи ще далеко навіть у Києві. На кожній зупинці стоїть електронна системa по продажу білетів - піходиш кидаєш монетки і клацаєш кнопочку з відповідним замовленням (ні, дівчат на ніч не пропонують!) - тут різної ємності і категорії для студентів, пенсіонерів, "для жаждущіх, плєнєнних, добродеющіх" і т.д. Квиточок коштує 1.40€ (якщо на 10 разів то 10.70€ - налітай - ХАЛЯВА!) з ним можна по місту на будь-яких видах транспорту мандрувати протягом години. Щоб відміряти час у вагонах метро, ТЕОРах і автобусах стоять спеціальні компостери з годинниками - пхнув квиточок, апаратік його пожував і виплюнув з надрукованим часом компостування. Хоч контролерів тут я не бачив, але народ слухняно при вході шикується в чергу і компостує. Доречі, оті установки, що продають білети на зупинках мають гучномовці (зрозуміло, що ні про які кіоски з пивом і цигарками нема й мови - тут їх ніде нема) і монітори, на котрих написано через скільки (з точністю до секунд) очікувати потяг (автобус). Отака вона загниваюча демократія...

Про дороги ще пару слів. Зрозуміло, що якість автомобільних доріг можна сказати ідеальна (цікаво, що в місті французи навіть намагаються колір асфальту трошки веселішим зробити - зелений, червоний). Але найбільше мені впала в око кількість велосипедних доріжок - вони тут просто усюди! І це при тому, що вдома я їх бачив лише в книжечці з правил дорожнього руху. А трамвайні колії проходять не по засраному асфальту, а по гарно обстриженому газону - якось обовязково зфотографую!

Ой, інколи так і хочеться спитати: "Ну чому у них усе є і гарне, а в нас через одне і гівно?". Ну, але це з розряду питань "мамо, чому я урод?"...

Єдине, що у них нема - таксі (чи то воно дороге?) і тому, мені, наприклад, проживаючому на околиці не можна піти на емо-паті, щоб повернутись годинки в три ночі.

Bonjour, bonsoir et bon matin.

2007-11-16T01:18:00.000-08:00

Гнєздо, гнєздо, - я дупло як слишимость? Польот проходіт нормально вхожу в туманность магній-ніобієвих сплавов...

Ніяк не можу звикнути до французької традиції здороватись. Ну, всякі там слова, нaведені в заголовку поста, я вже освоїв (і навіть більше), а от є один нюанс для мене ну зовсім незвичний...
Отже, чоловіки у Франції, як і у нас, зазвичай при зустрічі тиснуть один одному руки, але зовсім інша ситуація коли утворюється пара Ж-Ж, або ще гірше М-Ж. При цьому відбувається наступне дійство: люди стають один навпроти одного, притискаються щоками і під вухо своєму візаві голосно причмокують, не торкаючись губами сусіда! і так по разу на щоку.

Я ж, звикши з дівчатами восновному перекидатись фразою типу "привіт, лахудра!" (ну це залежить від дівчини), забуваю зазвичай проводити ритуал імітації поцілунка...
Цікаво було буквально вчора дивитись, як дівчина направляючись по коридору різко додала кривизни своїй траекторії в моєму напрямку, я ж набрав в свою чергу таку шалену швидкість, що вона від мене за рахунок еффекта Допплера встигла почути лише "bonjour" на три тони нижче звичайного. Щоправда, потім я зрозумів, що то була помилка, бо з такою дівчиною можна і не імітувати...
Ще прикольний був випадок, коли я сидів в кафе, а напроти мене бувша однокурсниця Макарця (вона тут вже давно працює і живе). Ми з нею і ще де з ким спілкувались. Тут збоку (в нас би сказали "безпардонно") підходить француз, котрого пані не помічає, бо дивиться на співрозмовників. Мосьє почекав хвильку, зрозумів, що так він може простояти довго i взяв просто за плече майже дьорнув мадам, щоб відповідним чином провести ритуал псевдоцілування.

Ще один епіграф "Так ось, який ти - французький поцілунок!.."

Яке ж було моє здивування, коли мене переселили у нову робочу кімнату і чуваки (Алі, Абдель, Халід, Ануар...) почали так само цілуватись... я сиджу і думаю: "Ну все, тре приймать іслам... зараз будуть цілувати...". Щоправда, мене пронесло - це вони так між собою полюбовно - очевидно після довгої розлуки скучили один за одним.

Тут доктор (єдиний в наших суміжних кімнатах доктор) Халід намагався мені сказать "Салам алейкум", але я думаю шановним треба нагадать про чудодійні властивості українськойі землі з ассиміляції і про те, як турки Європою ставали під проводом запорізьких козаків (ну і українських полонянок, на жаль).

Parlez-vous de français?

2007-11-10T09:48:00.000-08:00

Під кінець дня все ж не витримав і вирішив написати трішки про китайців і французьку мову.

Багато з вас уже чув про моє перше відвідування уроків... Ну, але повторюсь: приходжу я торжественно (майже з піонерським галстуком і відповідним запалом в душі) на перше заняття з французької мови і бачу, що попав в монголо-індуське іго з головним вождем, очевидно, з Конго (чорнявий хлопчина). Значить ці 15 китайців, серед котрих було навіть 2 дівчини (прівет-Мамєд ;) )достали як один електронні кишенькові перекладачі (усі однакові) ну і завмерли в очікуванні... Викладач, чорношкірий, років не знаю скільки, в гарному коричневому костюмі з рожевою (точно як у мене) сорочкою і жовтою краваткою розпочав урок зі звичного "Бон. Алорс...". далі було цікавіше: мало того, що він за все заняття не сказав ні літери англійською, так ще півуроку мучив мене і китайців швидким повторюванням фрази "je veux et j'exige" (зміст фрази я взнав вже дома зі словника). Самим драматичим виявилось те, що китайці говорили французькою чуть нe як китайською... Спробуйте стати на моє місце і відчуйте весь смак ситуації!

У звязку з вихідними наступне заняття відбулось лише через два тижні, а саме сьогодні... Ви знаєте, десь на середині уроку в мене було таке відчуття, що я розумію французьку... очевидно глюк, скоро почну розуміти китайську. Доречі сьогодні нам теж дали скороговорку "Un chasseur sachant chasser sans son chient est un bon chasseur " - спробуйте швидко почитати з урахуванням того, що "ch" читається як "ш". Ага! А я це разів 20 повторив з підкрикуванням викладача під вухом: "Алєзі, алєзі, алєзі!" і розмахуванням ним руками, а поряд те саме кричать 15 китайців.

Про французьку мову у мене взагалі враження особливе... Ну не може це бути мова кохання, якщо в ній є такі слова, як "pain perdu", "huil", "huit"... (правда у виправдання французам тре зауважити, що буква "h" у французькій мові не читається), абсолютно безвідповідально повсякденно вживане слово "sortir" (виявляється це просто дієслово "виходити") ну і так далі.

Крім того, я почав ще сильніше поважати наших панів Кирила і Мефодія: слава Богу, вони не допустили такої анархії в українскій мові, яка є при написанні французьких слів: ну ви тільки подумайте, слово яке пишеться як "beaucoup" читається просто "боку" (да-да, те саме "Мерсі боку"), я вже не кажу про слово "eau", яке коли вимовляєш, то повинен встромити усі три літери в один звук (можете собі уявити, як це звучить). Прикладів море, тільки копни і отримаєш слово, що в нашій мові могло б сміливо служити за нецензурний звук з туалету від переївшого депутата чи перепившого студента.

Ну і на останок. Вчора лазив по словнику з англійської мови, бо ця мова в мене хромає трішки менше ніж французька і знайшов цікавий вираз: "to go round". Цікаве в нього значення: окрім очевидного "ходити по колу" і "крутитись" воно означає... "вистачити на всіх" - ага, ось де етимологія російської фрази "пошла по кругу" (чи то пляшка чи то дівчина...)

Repas entre doctorants jeudi 20h "au temps des cerises"

2007-11-09T02:14:00.000-08:00

..фух, добре! просвітив свого наукового керівника в плані магнієвих сплавів і теорії зародження та росту, тепер і за вашу культуру пора взятись, шановні відвідувачі журналу "Тим кому..." (замість трьох крапок вставте, що кому підходить).

Вчора було свято. Ми усією компанією докторантів (аспірантів по-нашому) і постдоків ходили у ресторан. Особливостей ніяких не було - бухалово як бухалово, правда без мордобоя і матюків(мало тут колориту в цьому плані).

Отже, сама вечеря: ресторан виявився з напрямом на сирні страви, тож основою меню, запропонованого нам, було так зване Фондю (Fondù). Розказую: приноситься невеличкий тазік з масою білого кольору (потім виявилось, що це сир) і ставиться на наперед заготовлений примус. Подаються довгі вилки типу як у Нептуна і шматками нарізаний хліб (або варена картопля, або яблука(!) - в залежності від Фондю). Оце, значить, сир булькає, а ти береш хлібчик на вилочку і намотуєш. В кінці, коли усі усе з'їдять - дають грушеву горілку (грам двадцять, дуже схоже на дюшес), щоб цей сир не став у животі комом (очевидно преценденти були...). Ну зрозуміло, що без винця не обійшлося; але найбільше мене вразив сідр - ніколи не пив і чомусь пригадав вовка з "Ну, погоди!" - гарна штука. А от Фондю мене не вразив - сир як сир, тіки теплий і рідкий. А попробував Нормандського з яблучком (скомуніздив у чудного сусіда справа по імені Джонатан), то взагалі розлюбив те Фондю.

Ще там була цікава страва у меню "pain perdu", але пожалів здоровя її замовлять.

P.S. Цікаво було на виході ставати в чергу (бо нас там було чоловік 20) і тикати банківські картки у апаратік, щоб розплатитись (у нас, наскіки я ще памятаю, витягують на виході останню пачку готівки і з криком "Помірать так с музикой!" заказують ящик шампанського).

Про щось своє

2007-11-08T02:44:00.001-08:00

... від нема що робити (це такий кумедний жарт) лазив по сайту програмки під назвою "Gnuplot" і натикнувся на наступний link.

Ну що! даєш народу порнографію в інеті у векторному вигляді по 75 базових точок кубічного сплайну на орган!!! Щоб кожна порядна людина змогла збільшити будь-яку деталь без втрати якості! ну скіки можа дивитись ці напівякісні jpeg-малюнки?
...от у PhysRev з малюнками все гарно - нормальні епс, а от зміст не завжди радує око.

P.S. Так, і щодо Gnuplot: кидайте ви свої мепли, матлаби і оріджіни - всі переходим на цю чудову штуку, дарма, що вона консольна, зате якість гарна і it's free!

Кристаллографiя

2007-11-07T09:32:00.000-08:00

Оце прийшов сьогодні науковий і питає чи я шукав у інтернеті народ, який займається магнієвими сплавами (уявляєте масштаб трагедії...). я то шукав, але це всеодно, що шукати свого верблюда у бедуінів: купа статей, інститутів, народу. А його цікавлять саме універсітети: Англія, Австралія, Канада ну і все таке, щоб не конкурувати з народом. Ну і думає, що оце прям розкажуть вони з розгону чим там займаються - короче гібле діло: половину, як завжди, викинутого гуглом причисляєм автоматично в отстой, а друга половина, як водиться - платні послуги. Короче поробив я цієї марудної роботи та й думаю: "зафігарю я пост"...

Але пост, не про це, а про кристалографію. Так от, волею долі, приходиться мені її потроху вивчати, бо в цих твердих розчинах на кожному кроці зявляється херня типу (100)||(1-210) або ще гірше mmm, і хер просциш зі змісту статті шо воно таке (про зміст статей - то окрема розмова, як каже Бокоч "90 відсотків з них людину тільки калічать").

Так от, узяв я книжку Ашкрофта і Мерміна по твердому тілу і давай читати хоч основи. Дуже солідна книжка у двох томах, велика подяка авторам, якщо вони читають це повідомлення. Там я знайшов і про індекси Міллера і про оте ммм, але всеодно не можу додуплити: ну чому у гексагональної гратки у трьохвимірному просторі 4 індекси Міллера, а не три??? (прим. авт. - індекс Міллера, це координати деякого вектора, нормального до кристалічної площини, відповідно у 3-d їх мало би бути три...)

Поліз я за відповіддю до книжки з кристалографії, котра знаходилась у нас у буфеті. Читаю: "if this third axis is ignored, then, in general, the indices of planes equivalent by the 3-fold axis display no obvious relationship[...] for this reason the three coplanar axes are castomarily used in the hexagonal system". Що воно значить? - пес його знає, але автор наводить гарні малюночки і пише, що третій індекс з чотирьох такі лінійно залежний від перших двох і дорівнює їх сумі з оберненим знаком ("ну то на кой хер он нужен???" - кричить моя душа мінімаліста-теоретика)! Ну я на автора книги не став ображатись, бо прочитав : "Мартін Бюргер, професор мінералогії і кристалографії", а iщe раніше знайшов у Ашкрофта: "Кристаллографы переворачивают всю проблему с ног на голову и определяют индексы Миллера как набор не имеющих общего множителя целых чисел, которые обратно пропорциональны длинам отрезков, отсекаемых кристалической плоскостью на осях кристалла"(генiaльно), так шо це нормально.

Намагався тактовно задати це питання Сергію Бокочу за чашечкою чаю у обідню перерву, але він почухав те місце, де у нього має буть лисина (якщо буде так працювати то до лисини може не дотягнути) і каже: "Ну да, у гексагональній чотири - це кристалографія..."

Короче й досі не знаю в чому ж там справа, а тут ще ці точкові групи і позначення типу D019... Краще Кона і Шема почитаю... Хоча там теж не все гладко...

Завершуючи цей критичний пост, хочу ше додати фразу панів Ашкрофта і Мерміна на десерт: "Подобно человеческим недостаткам, дефекты в кристаллах бесконечно многообразны, многие из них скучны и тягосны, но некоторые весьма привлекательны.". Отак тре писати книжки з фізики!

P. S. Если вы на этой странице нашли опечатку или ошибку, то выделите текст, откройте тетрадь и запишите, что так делать не надо...

Кулінарні проколи

2007-11-07T02:03:00.000-08:00

Bonjour à tous!
Ось сьогодні тільки середа, а працювати ну зовсім не хочетьсья - це певно передчуття завтрашньої вечірки, про яку я розповім в наступному пості.

Brrr... Щойно повернувся з семинару по Atom Probe - цікаво, але не зрозуміло, бо по французьки. А тому продовжу писати про своє.

Iтак, чим харчуються фрацузи?.. Впринципі разючих відмінностей нема, але є пару деталей: вони майже не п'ють чаю (наприклад мій сусід), а тому в магазині вибір чаю разів у 5 менший ніж кави. Тут дофіга видів сиру - вони навіть пельмени ним начиняють і кажуть на них Равіолі (але моя німецька інтуіція підказує, шо тут приложились италійські мафіозі). Сусід мій харчується восновному тим же, чим герої п'єси Подерев'янського з нецензурною назвою "Піздец" (да простять мене інтелігенти, що зайдуть на цей блог), - макаронами, а також полюбляє свіже м'ясо - сире (заправить цибулькою и винним оцетом и хрумає, бідолага).

Нема тут гречки, пшеничної каші, манки и т.д. Є тіки негр на пачці рису (Uncle Benz) та усякі макарони. Ну і нарешті les pommes-de-terre (бульба по-нашому). Ну а вже до гарніру - бери шо хош: ото равлики, молюски, жаби (не бачив ше правда и не їв, сусід теж каже, шо не пробував)...

Тепер про проколи. Захотілось мені якось рибки скуштувать... J'ai allé au magasin... зайшов з протівогазом у відділ морепродуктів (їхні членистоногі, чи як їх там, смердять страшно), вибрав рибу, матюкнувся заготовленою наперед фразою по-французьки - и тьотя з посмішкою на обличчі и фразою "Merci, monsieur" відважила мені кусочок рибки (я побоявся спитати назву, та й воно б мені всеодно нічого не сказало). Запакувала (коли у нас так почнуть пакувати, тоді я вже скажу шо ми на півдороги до Європи) и віддала мені... Глянув я на ціну і від жадності чуть не впісявся - майже 5€!!! (це при тому, що праску я вчора купив за 8€...)

Риба зготовлена мною у микрохвильовій печі виявилась гідна своїх грошей... Але як, заповзятий українець, я вирішив залишити половинку напотім. Це було помилкове рішення... Чи то через те, що я її не поклав у морозилку, чи то через те, що я вирішив використати її лише через 3 дні, але риба почала неприємно пахнути, незважаючи на гарну буржуйську упаковку і 5€, яких вона мені коштувала. Боляче згадувати ще й те, що остаточно я виявив недоліки запаху лише після того, як почав її готувати... Короче, з урахуванням того, що у мене є страховка її можна було їсти, але боюсь тоді страховку отримала б, мабуть, моя мама.

Тепер про вчорашнє. Буквально вчора пішов у магазин и купив йогурт. Так зрадів - всього 1.77€ за 12(!) коробочок. Моє щастя продлилось до відкривання першої коробочки: виявляється французький йогурт без фруктів и зовсім не солодкий - ми таку штуку називаєм кефір.

Ну ото поки й усе. На черзі стаття про науку и ше дешо, але це вже завтра, певно. A bientot, mes amis!

Не купляйте дівки нут, нічего хорошего

2007-11-06T08:57:00.000-08:00

Оце після робочого дня, помучивши ідеолога створення блогу (пана Мамедова), і не взнавши відповіді на питання, але взнавши, що розв'язок існує(!), вирішив я запостити ще одне повідомлення...
Отже, заходжу я якось у буржуйський магазин, купить поїсти... ходжу, значить, розглядаю - бо подивиться є на що. А хотілось мені майонезу... Але виявляється, що у буржуїв логіка нелінійна и вони його посунули в інший кінець магазину - біля масла соняшникового і чогось там ще...
Так от, заходячи на 4 коло по пошуку злощасного майонезу (бігав по традиції коло масла-смeтани) - я наштовхнувся... та не на нeгритоску (тут би не було нічого дивного), не перебивайте... а на зелений горошок з ліричною назвою "Notre jardin". Ну а поряд з горошком, знаходиться... таке жовтеньке, кругленьке... правильно - кукуруза... Узяв я того горошку и кукурузи.
Дня через 3 дійшла черга до кукурузи. Відкриваю, і відчуваю налом - смак говно, запах теж десь близько... Читаю - "pois chiset" (точно не пам'ятаю). Розтин (словник) показав, що ця гадость називається "нут". Tам ще інші були значення слова: типу "бідно и убого". Подумую дописати туди слово говняно...

Вступ до неквантової непертурбативної (pardon) неелектродинаміки

2007-11-05T09:58:00.000-08:00

Отож, за вимогою світової спільноти (в обличчі Мамедова Сергія) починаеться цей цикл публікацій про моє перебування у лазурній Франції. По хорошому мені слід було б розпочати з моєї незабутньої подорожі автобусом, але за браком часу і сил (ну і крім того, чого обмежуватись подорожжю? тоді вже давай з самого початку "Були собі мама і тато..." ну і так далі по тексту) починаю свій життєвий опис з сьогоднішнього дня...
Взагалі я хотів почати опис з того як я прокидаюсь, іду в туалет... але, відчуваючи, що це зашкодить шаленій популярності блогу, обмежусь речами більш цікавими.
Отже, про що ці записки юного (як я собі комплімент забацав?) блогериста? Тут я буду залишати незвичні для радянького ока спостереження, фотографії цікавих (з моєї точки зору) місць, трохи буду матюкатись, інколи вставлятиму іноземні слова з метою практики французької мови (ну і взагалі у мене зріє концепція україно-російсько-французько-англійського суржику) та, короче описуватиму все так чи інакше пов'язане з моїм закордонним життям (ну, Лєна, зірочка, ну не прям усе...).
Отож, як казав Олег Скрипка "У bon voyage, любий друже"...