Goodbye, France

З тих пір як вперше на цьому блозі з’явився запис пройшло немало часу. Непомітно навіть для мене актуальність назви цих записів - “Les histoires françaises” - втратилась в результаті наступної послідовності подій: трьох років аспірантури в Руані, мого захисту 2 грудня 2010 року та отримання національної німецької візи в понеділок 13 грудня того ж року. Якщо перша подія мала певне відображення в цьому щоденнику і, власне, послужила вибору його назви, то дві останні події не отримали відповідної уваги з боку засобів масової інформації, очевидно, оскільки були описані лише усно, та й то вибраному колу людей.

Отже, мій захист все таки відбувся, незважаючи на мої песимістичні передчуття та прогнози. Він відбувся навіть незважаючи на те, що саме в переддень у Франції випала аномально велика кількість снігу. Особливо в регіонах, звідки їхали опоненти. Масштаб трагедії можна оцінити, тримаючи в голові той факт, що в Руані снігу випало сантиметрів 3-5, і майже увесь комунальний транспорт в результаті був зупинений. Можна лише поспівчувати тим регіонам, де снігу випало сантиметрів з десять... Оскільки такий катаклізм виник за день до наміченої дати, то був навіть обдуманий варіант онлайн-захисту шляхом організації відеоконференції. Пронесло!. - всі доїхали...

Я хоч і не лікую (хіба в особливих випадках і певних пацієнтів), але можу тепер без коливань підписуватись Dr. Kopp. Друг сказав, що таке ім’я підійшло б злому персонажеві з Джеймса Бонда або Чорного плаща.

Тепер про отримання візи невеличкий детективний трилер, в кінці якого (забігаю наперед), в кращих традиціях жанру усі одружились залишились задоволеними.

Почалось все з того, що я за день до поїздки в Париж для здачі документів на візу, готуючись до скорого повернення на Батьківщину, зняв певну суму грошей з рахунка. Ці гроші були покладені в персональний сейф спеціальну коробочку і залишені вдома. Нічого страшного я в цьому не побачив, адже, проживши більше 3-х років у Франції, зовсім відвик носити з собою готівку — всюди можна заплатити картку. Звичку носити з собою чекову книжку я так і не напрацював, тому поїхав в Париж, маючи в кишені гаманець з кредитною карткою, паперовою п’ятіркою і невеликою кількістю монет, одна з яких (колекційна) була номіналом в 10 євро. Побродивши десь в околицях Булонського лісу - трошки приблудив - побачив дорожній знак “Кінець Парижа”, розвернувся майже на 180 градусів і за декілька сотень метрів знайшов нарешті посольство. Відсутність будь-якої черги перед консульським відділом приємно контрастувала з картиною не раз баченою перед диппредставництвами європейських держав в Україні. Охоронець, що спокійно собі пив каву в середині будиночка (що нагадував собою хатку у характерному французькому стилі), вибіг на вулицю і просканував мене метало-детекторами, котрі лежали тут-таки у дворику на дерев’яному столику. Відсутність черги і мила посмішка жіночки, що сиділа за куленепробивним склом в хатці, не передвіщала нічого надзвичайного. Я здав усі завчасно приготовлені документи і на питання про оплату візи, здогадуючись про відповідь наперед, автоматично запитав, чи можу я заплатити карткою. Дуже несподіваним виявився той факт, що оплата могла бути здійснена виключно готівкою або чеком. Нагадую — в мене не було ні першого ні другого... Тітонька за куленепробивним склом мило посміхнулась і сказала, що немає ніяких проблем в тому, щоб я вийшов і зняв гроші в найближчому банкоматі. Вже зараз мені здається, що коли я виходив, то десь на рівні підсвідомості відчув щось неладне.

Перший банкомат мені відмовив у видачі готівки з незрозумілої причини. Наступний, що знаходився поряд з відділенням мого банку (цей банкомат був так би мовити “рідним”), написав, що у доступі до грошей відмовлено. Я кинувся ввійти до самого відділення - зачинено: працює з вівторка по суботу — сьогодні понеділок. Дзвоню за телефоном підтримки клієнтів, що вказаний біля банкомату — недостатньо грошей на рахунку. Поповнюю з банківської картки. Довго клацаю замерзлими руками (температура на дворі десь біля нуля і вітер) на клавіші, слідуючи інструкціям автовідповідача. Нарешті з’єднують з оператором. Він відносно швидко знаходить мене в своїй базі і запевняє, що вже все гаразд. На останніх секундах зв’язок переривається через високу ціну з'єднання з клієнт-сервісом. Банкомат, котрий знаходиться в трьох метрах від місця розмови з оператором, грошей не видає!.. Намагаюсь знову поповнити телефонний рахунок і передзвонити, але поповнення з картки вже заблоковане: недавно була виконана транзакція. Декілька секунд роздумів. Біжу в сторону Тріумфальної арки в надії знайти відчинене відділення банку. За 500 метрів знаходжу. Запихавшись, пояснюю тітоньці постбальзаківського віку проблему, відчуваю презирливий погляд на собі і чую відмову вирішувати мою проблему: “Ми грошей не видаємо! А де Ваша чекова книжка? А у Вас є документи?!” Документи (усі!) залишились в посольстві... Далі відсутність взагалі будь-якої реакції на мою присутність (дуже нехарактерна поведінка, слід сказати, для французів). Все!

11.00. (переможений,) повертаюсь ні з чим до тітоньки за куленепробивним склом. Часи роботи консульського відділу: 9.00-12.00. Тітонька, співчуваючи, дивиться на мене, бо віза вже була надрукована. Обіцяю повернутись через декілька днів...

Але це ще не кінець!.. Співчуваючи, фрау пропонує мені у випадку, якщо раптом гроші десь зможу дістати в обід, повернутись до 14.00. Але де дістати 60 євро в Парижі за 2 години, коли в тебе не працює телефон і навіть немає зо два десятки мініатюрних ейфелевих вежок на продаж туристам? Іду в найближчий супермаркет і купляю ейфелеві вежки спеціальний чек поповнення рахунку на телефоні (платити карткою я можу). Дзвоню навіть до таких знайомих “парижан”, котрих бачив лише один раз у житті. Нарешті один відповів і до того ж знаходиться фізично в Парижі, дарма, що на іншому кінці, але (!) згоден позичити грошей! Ура! Лечу на Porte Royal, отримую гроші. Дякую, Андрій!

13.00. Повертаюсь в посольство... — все зачинено!.. Навіть хвіртка, що веде в дворик з дерев’яним столиком, на якому лежать металодетектори!.. Щоправда і на цей раз (як у випадку з Андрієм) щастя було на моєму боці: я сплутав тітоньку, що виходила з центрального виходу з посольства покурити на вулицю, із тією, що сиділа за склом. Розговорився з нею, вона мені пояснила, що обідня перерва до 13.30 і що її колега (з якою я її сплутав) повинна після обіду бути, а для перестраховки ще й дала якийсь спеціальний (“для своїх”) телефон. Трошки вже “збайдужівши” до всього, що відбувається, я пішов в кафе і випив кави з молоком на ті 5 євро, що мав із собою (не рахуючи 60-ти позичених). О 13.30 двері хвіртки прочинились і знайомий охоронець - він мене вже зо два рази детектором сканував — запросив пройти знайому процедуру перевірки. Віза моя! Happy end.

Тепер я чебурашка в Німеччині. Думаю, що блог продовжуватиму, нехай навіть під старою назвою — Золоті ж ворота не перейменували “Дерев’яною хатинкою”, хоч вони функцію свою не виконують і зовсім вже і не ворота. Так і тут “Французькі історії” будуть писатись з Берліну — он уже й наступна заготовка і написана.