Гості

Дзвінок в домофон. Подивились один на одного. Нікого не чекаємо... Йду до дверей.

Я: Альо.
Жіночий голос в слухавці: Здравствуйте.
Я: Здравствуйте.
Голос в слухавці: Ой, а Вы говорите по-русски.
Я (думаю про себе): Хм.. а навіщо казати “Здравствуйтє”, якщо не сподіваєшся почути те саме навзаєм? (вголос): Собственно, да.
Голос в слухавці: Ой, а мы тут проходили мимо и видим русскую фамилию... (прим. авт. прізвище не моє - я просто розмістив об’яву (с) ). Можно мы зайдём на три... минуты.
Я: Да, прошу.

Запускаю незваних гостей. Маю дивне відчуття дежавю (фр. déjà vu ;-) ). На порозі стоять двоє, дівчина і хлопець, приблизно одного віку - років тридцяти. Дівчина-блондинка одягнута просто: в типове французьке пальто, котре будучи знятим, виявляє під собою рожеву кофтинку і доволі довгу сіреньку спідницю. Її супутник, хлопчина неслов’янської зовнішності, в звичайних брюках, та жилетці, з під-якої виглядає застібнута до самого останнього ґудзика біла сорочка (не вистачає лише краватки). Обидва посміхаються і вітаються ще раз російською: вона — чисто, він - з легким акцентом. Не представляються і не називають причини візиту. Після формального запрошення увійти надто швидко як на мене знімають взуття і без зайвих сентиментів проходять до вітальні. Я ставлю чайник, і в очікуванні пояснень намагаюсь здогадуватись про цілі несподіваного візиту.

Незнайомці розповідають про те, що вони чоловік і дружина. Я в свою чергу уточнюю їхні імена: Оля і Матьйо. Приємно познайомитись. Півгодини розмова йде на загальні теми: як довго вже тут? чому приїхали? які далі плани? де побували у Франції? Розмова плавно тече. Я вже майже відмовляюсь від своєї першої (як виявилось вірної) здогадки про те, що тут відбувається і починаю вірити в те, що дівчинка, одружившись і переїхавши всього півтора роки назад в нудне і тихе місто Руан, шукає знайомих.

Так продовжується до тих пір, аж поки розмова не заходить про Лувр. Виявляється, є люди, котрі туди ходять не для того, щоб подивитись відому Джоконду, єгипетських мумій, персидські статуї, грецькі скульптури і таке інше, а... камінь на якому написано... ім’я Бога. Після цього напрям розмови вже не звертає ні в яку сторону, а ставиться пряме питання: чи наші заняття наукою не заважають нам... вірі в Бога... Вуаля, приїхали. На камінці (про який я, по правді кажучи, ніколи не чув) написано ім’я єврейського бога Ягве (Яхве) або, кажучи “простими” словами, Ієгови. А гості наші — його... свідки.

Тут, в Руані (!), більш ніж за дві тисячі кілометрів від дому, я знову бачу книжечки “Пробудись” і “Сторожевая башня” російською мовою! Знову цей трохи тупуватий, але настирний погляд і бажання навчити “вірному розумінню сутності речей” в очах. Читання віршів Святого писання і їх інтерпретація, так би мовити in-situ, за допомогою допоміжної, щедро розкресленої маркером книжечки. Півтори години втраченого часу, невеликий шок від нерозуміння того, як нас тут (!) вдалось відшукати, і візит було (нарешті) завершено. Знаю - повернуться ще не раз... Єсть такая профєсія(с) — релігійний мережевий маркетинг.

Так ось звідки почуття дежавю на початку! Років десять тому таку саму “праведну пару” мені доводилось бачити протягом тривалого часу з регулярністю раз на тиждень біля дверей моєї квартири ще тоді у рідному місті. Боюсь, що як і у той раз, теперішні візити завершаться лише після брутальної вимоги більше не приходити...