Сучасне мистецтво

Я сподіваюсь, що перед тим, як сідати і читати цей мій черговий після тривалої перерви пост, ви уважно перевірили, чи у вас на стільці немає раптом гвіздка, а чи може спинка крісла зафарбована крейдою. Ну, якщо ні, то вже не відривайтесь... всеодно пізно.
Так от, останнім часом мене часто тягне на усілякі виставки і перфоманси сучасного мистецтва, я навіть в принципі можу назвати ім'я тієї особи, котра мене тягне... тільки не бачу в тому особливого сенсу.
Так от, тепер по темі. Скажу чесно - сучасне мистецтво мені недовподоби! Тому що, ма мою думку, за 20 століття кардинально змінилась його концепція: замість того, щоб нести загалом позитивні переживання глядачу, митці намагаються скоріше викликати більш вузький спектр емоцій, як правило, - це шок або відчуття відрази і нерозуміння! Особливо чітко, як на мене, це проявляється в художньому мистецтві та скульптурі. Я увесь час з згадую свій похід в музей Д'Орсе в Парижі, де мені "пощастило" побачити штук тридцять картин Пабло Пікассо з однаковою назвою "Сніданок на траві". Мало того, що це було "творче бачення" картини Мане з одноіменною назвою, так ще й автор (Пікассо), так сильно захопившись ідеєю, почав (очевидно з картин, які на його думку не вийшли) ножицями вирізати фігурки, які лише певними деталями нагадують оголених жінок. Але, незважаючи на те, що такі примудрощі діти могли робити у моєї мами в дитячому садку, маестро заслужив окрему (правда, тимчасову) галерею в такому знаному музеї. Я вже не говорю про "картини" Коскаса та інші збочення "а-ля Малєвіч", котрих я останнім часом бачив доволі. Нажаль, можливості вставити сюди наглядні приклади нема... Загальне враження: на білому фоні циркулем і простим олівцем накреслено два кола різного радіусу і зафарбовано червоним і кольором морської хвилі. Назва: "Голуби". "Занавєс"!

Але, що мене спонукало написати цей блог, так це перегляд однієї вистави в театрі. Звалась вона "Джексон Поллок", про відомого (нажаль, мені тільки тепер) американського художника 20 століття. Так от, картини американця, я не бачив, тому обговорювати їх не буду, щоб не вийшло, що "не бачив, але засуджую", та ось вистава виявилась, м'яко кажучи, екстравагантною.

Сам театр (надзвичайно маленький, місць на 35-40) розташувався в бувшій церкві, і налічував, за моїми підрахунками, в той вечір п'ятьх працівників: двох акторів, касира, людину, що слідкувала за освітленням і одного звукорежисера. Звичайно, що моє знання французької не дозволило мені зрозуміти усе, але від цього, відчуття були в деякі моменти ще яскравіші. По-перше, в цій біографічній постановці майже не було діалогів. Бувало, що актори говорили монологи по 10 хвилин не переставаючи. По-друге, в процесі гри, актор, що грав Поллока та акторка, що грала його дружину, малювали рідкими фарбами картину, при цьому розбризкуючи і розливаючи їх руками по всій сцені і один на одного. Під кінець вистави усі декорації і одяг акторів були вже іншого кольору. Щоправда, не тільки одяг... В одному з діалогів дружина, напевне, сказала Поллоку: "аффтар випєй йаду", і той дійсно набрав у рота чорної як смола фарби! Але це було вже вкінці. А от всередині, після досить показово зіграного статевого акту, "псевдополлок" дістав з-під стола резинову жінку та не обмежився лише її надуванням під гучну промову дружини за уявною стінкою, але й, знявши штани, "обслужив" "каучукову мадам" орально і не тільки... Цікаво, що з глядачевої зали під час цього не було ніяких смішків чи судомних рухів, хоч аудиторія підібралась в середньому молодша за 30 років. Культура... розуміння... Європа...

А Джексон Поллок таки зі здоровенними мухами був чувак, причому, думаю, вони кусали не тільки його, але й оточуючих, зокрема часто його дружину... Одне слово - митець!