В останні роки стало доброю традицією на початку серпня-місяця з'їздити в, не побоюсь цього слова, “Мекку української інтелігенції” — славне місто Бердичів! Не пропустив це побачення з містом єврейської слави і розбитого асфальту (це така місцева “родзинка”) я і цього року. Ну, що тут розповідати?.. Було б погано — на цілих три дні я б там не залишилився... Їдьте і самі дивіться!
Так, Ілліч, нагадай мені дати тобі номер мого банківського рахунку для перерахування коштів за рекламу.
Далі був Київ... Тут стає трішки боляче, соромно і взагалі важкувато щось згадувати. Ну, я спробую.
Отже, коли гарна дівчинка зустрічає хорошого хлопчика, то через деякий час гості гуляють на їхньому весіллі. На весіллі, як правило, хто не знає, весело, а на ранок болить голова. Бувають ситуації гірші... Зранку відкриваєш одне око, а поряд на ліжку лежить мужик животом донизу. Далі спати вже не хочеться, але і прокидатись якось моторошно. Коли поряд починають розмовляти люди і казати, що ти знаходишся “далеченько” від місця вчорашнього святкування, починає взагалі ставати цікаво. Так... що це в нас там? Ой!.. Обригані туфлі і штани... Хто це все зробив? Хто я і де мої “вєщі”? Питаю сусіда, котрий з живота перевернувся на спину і, очевидно, почуває себе не краще, але вже потягує пивко: “Ви часом не знаєте, як ми сюди попали?”. Фрази сказані ним достойні цитатника “Мудрая мисль”: “Ты знаешь, я не знаю, но нам наверное лучше об этом и не знать...”, но “отдохнули мы песнярски”. Це все мені нагадало фейманівську гру богів у шахи: вони попереставляли фігури, а ти зранку прокидаєшся без штанів у чужій квартирі і не розумієш смислу гри.
Далі був Козятин. Як казав Остап Бендер: “Это вам не Рио-де-Жанейро...”, це навіть не Бердичів... Отут колєга пару слів накатав про красу і витонченість міста.
Про хорошу дівчинку і красивого хлопчика (чи навпаки) я вже писав. В даному випадку все майже аналогічно. Ех, піндос, відлітають такі хороші дівчатка заміж... Але як ми з тобою співали? Га? Безумовно, окрасою стола окрім фаршированої риби були я, ти і Вася, та й увесь гарнізон “подружок молодої” на чолі із златокудрим Іллічом.
Дякуючи “Укрзалізниці” і доісторичному “Рафіку” з відпадаючим глушником, наступного дня після ночі проведеної в Козятині я був на Прикарпатті, а, згодом, і в Карпатських горах. Тут майже все було як в піснях Висоцького:
“Внизу не встретишь, как не тянись,
За всю свою счастливую жизнь
Десятой доли таких красот и чудес.”
В якісь моменти часу я десь сам собі казав, як один з туристів, що зустрівся моїм колегам по подорожі: “Я вже n днів ходжу як дід!”. В плані того, що веду дикий спосіб життя — і це так класно! Де ж та пенсія? - переберусь у глуху місцину, заведу кіз і буду вирощувати, як в часи шаленої юності, кольорові помідори і брюсельську капусту.
Дуже жирною крапкою в карпатській подорожі став заїзд у місто Делятин. Суперові схили над річкою Прут, котра зачарувала мене і я, будучи абсолютно тверезий і з власної волі, заліз у неї купатись. Де був мій інстинкт виживання? Певно там саме, де він був, коли я пив опів на сьому ранку шампанське... При гарній нагоді, дякую, ґаздам за гостинність і за можливість відчути себе аристократом (не менше)!
Треба, очевидно, щось гарне почитати, бо я цю “маляву” пишу вже тиждень, а натхнення вистачає буквально на два речення. Після двох фраз, як у кішки з висланого мені “опуса” (дякую, за гарний настрій): “Свобода и ниебёт!”.
Та, власне, більше-то і описувати нема що. Вірніше, час був гарний і в Кам'янці-Подільському і в Меджибожі, але фрази достойної цього блога (рівень і стилістику б втримати) не знаходжу. Пам'ятаю лише як в “квазіресторані” “Челентано” я їв “квазіпіццу”, але за відсутності сервісу в ресторані “Під Брамою” (обережно, антиреклама), в третьому наближенні, за наявності страшної зливи на вулиці і потужної хвилі голоду “квазіїжа” “натягується” на нормальну.
“- Вам либо четыре с плюсом либо пять с натяжкой...
- Спасибо, спасибо, я зачётку за дверью подожду.”
До речі, сівши в потяг до Києва, щоб вчасно прибути на реєстрацію до вильоту, я думав, що вже всі пригоди скінчились. Але, як воно часто бува, усяка нехороша штука підкрадається несподівано. В хвилини, коли біжиш з ноутбуком в одній, а з котлетами від мами і хлібом в торбинці в іншій руці і розумієш, що реально не встигаєш на літак, бо треба ще забрати сумку з камери схову, повернутись до автобусної зупинки і взагалі зараз година пік, відчуваєш ціну хвилині. Далі - в таксі - приходить відчуття байдужості. Навіть 160 кілометрів на годину по мокрій дорозі обходять стороною. Подальші почуття можна описати тільки метафорично. Ти довго терпів-терпів, а момент, коли працівник аеропорту бажає тобі вдалого польоту, аналогічний моменту, коли погляд зупиняється на милому серцю унітазі... Все! Далі можна розслабитись.
Ще раз дякую організаторам і співучасникам! До наступних зустрічей!
31 серпня 2008
