Вдох глубокий руки шире не спешите три четыре...

...тепер я безперечно стану тим, що називається strong man!.. Вперше з часів моєї несамовитої юності я записався на спортивну секцію. І знаєте на яку? Тільки сядьте... на важку атлетику, чи щось типу того. Звісно, що з точки зору ефективного спілкування з протилежною статтю, слід було б записатись на бальні танці, якусь задрипану копуейру чи в театральний гурток, але несамодостатність в плані мови мені не залишає іншого вибору, як слідувати за своїм чорношкірим товаришем.

Я б цей допис би й не починав, якби не цікава процедура самого запису в секцію. Забув одразу попередити, що секція ця як і усі інші пропонується Університетом на вибір і є фактично безкоштовною. Так от, мало того, що для бажаючих записатись є спеціальний рісепшн (де ви можете набрати купу глянцевих книжечок з повною інформацією про секції: тренерів, часи роботи, коротку інформацію про вид спорту), так для повного щастя потрібно мати довідку від лікаря, що ти здоровий. В нас, зрозуміло, я теж таку довідку формально мав, наприклад, коли поселявся у гуртожиток, але увесь медогляд складався з задирання сорочки і демонстрування долоней. Тут виявилось усе значно складніше... і, думаю, якби я знав усю процедуру одразу, то фіг два я б пішов на жертви.

Отже, вибравши секцію і зацінивши тренажери (там була, доречі, мадмуазель з такими м'язами, котрим позаздрив би будь-який мужчина), ми з товаришем пішли шукати оту реєстратуру, де б можна було записатись. Пошуки тривали недовго, але об'ява про медичну довідку на склі мене одразу охолодила - я то знаю, як довго у Франції проходити медогляд (для префектури його я буду робити тільки завтра). Але Еврар сказав, що проблем нема, і ми рушили у напрямку головного корпусу.

Як же я був здивований, коли побачив там мінілікарню з дохторами і таким іншим (уявляєте лазарет в стінах фізфаку?). Ще більше мене здивувало те, що мені одразу ж в ультимативній формі запропонували здати аналіз сечі... Тоді я зрозумів, чого бабуля в реєстратурі єхидно посміхнулась і спитала, чи Еврар піде зі мною за компанію. Поскрипівши трохи і поконфузившись, свою справу я зробив (як оце дівчата ціляться у ті стаканчики...). За лікарем теж діло не стало: якийсь хитрий прилад одразу показав склад рідини. Але на тому справа не закінчилась. Мадам доволі похилого віку запросила мене у кабінет, де зважила, поміряла зріст, щось мене розпитувала французькою (я мукав, як підстрелений бізон) і в кінці кінців видала мені жменю презервативів з вазочки, що стояла у неї на столі. По невідомим мені ознакам вона зрозуміла, що мені треба робити укол і передала мене в руки іншого лікаря.

Тут було легше, бо ця жіночка могла трохи говорити англійською. Але, віддаючи борг Вітчизні, вона наказала мені зняти сорочку і лягти на кушетку. Ну, як завжди: "пілітє, Шура, пілітє", пак "дишитє-нє дишитє". Потім коронне питання чи завжди я був такий худий. І приготування до живодерства, себто уколу. Але моє ягняче лице дало їй привід спитати, чи робили мені щеплення від дифтерії. Я не знайшов в собі сили відповісти "Non". Тож мадам спитала чи я впевнений, пом'ялась трохи з ноги на ногу і вирішила мене не травмувати.

Фіналом цієї епопеї стала моя фраза "Excusez-moi pour mon français.", що викликала несамовитий сміх і приколи з боку мого друга, що сидів в очікуванні у коридорі.

Тепер треба купити прозапас круту французьку обтягуючу майку і чекати, коли ж у мене наростуть такі м'язи, як у дівчинки зі спортзалу.